«Поспішати можна лише в пеклі»: історія фронтового водія Ігоря Отюцького

На фронті він отримав позивний «Волга», бо в розмовах з побратимами часто згадував авто, яке йому дісталося від батька — кадрового військового, з котрим його родина вдосталь наїздилася по гарнізонах.

До широкомасштабного російського вторгнення десять років працював водієм у філії Конотопської виправної установи № 130 «Підприємство ДКВС України № 100». Він дуже любив техніку, не був звичайним шофером, а справді розбирався в машинах, залюбки їх ремонтував і за кермом почувався реально щасливим і натхненним. Тому й воювати пішов, не зрадивши улюбленої стезі — Ігор Михайлович був солдатом, водієм-електриком мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Склав голову 51-літній захисник уночі 1 вересня 2024-го неподалік Тернів Краматорського району Донеччини. Герой нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)…

Конотоп на Сумщині — рідне місто для Отюцьких. Саме тут народився й Ігор, тут закінчив міський ліцей № 1, а згодом — ПТУ № 20, де здобув професії верстатника і водія вантажівок. І до того, як влаштуватися у виправну установу, працював шофером на КамАЗі в різних організаціях міста. Проте його дитинство і юність сповнені подорожей разом із татом-військовим, який мав звання прапорщика і зазвичай завідував гаражним господарством у частинах, де довелося служити.

Коли Ігорю виповнилося 3 місяці, родина за батьком поїхала служити в НДР, у Західну групу радянських військ. І п’ять перших років життя він провів там. Потім повернулися в Конотоп, трішки тут побули, і знову — зміна гарнізону й тривала мандрівка до Баку в Азербайджан. Там татусь часто брав сина в частину, де малий крутився серед водіїв і ремонтників. Може тому він буквально всотав цю «гаражну культуру», набувши настільки незборимої пристрасті до авто і всього, що з ними пов’язане.

Дружина Ігоря Отюцького Наталія Анатоліївна переповіла промовисту історію з бакинського етапу дитинства чоловіка, яка свідчить, що читати абетку й керувати авто той навчився одночасно…

Словом, тоді Ігорю було 7 років, і його татко вкотре взяв малого із собою «у гаражі». Так сталося, що довелося воякові перекинутися по чарці, адже, певно, вдалося успішно завершити якусь важливу для автогосподарства справу. Ясна річ, шлях до рулювання своєю «Волгою» ГАЗ-21, яку він в експортному варіанті в середині 1970-х пригнав з Німеччини, був заказаний. Тоді на водійське сидіння всадив… сина, підклавши йому під сідниці подушечку. Хлопець неквапливо віз вечірньою порою розмореного бакинською спекою й оковитою тата додому, оскільки трохи вмів рулювати. Але от на шляху трапився мобільний пост ДАІ. Інспекторів, м’яко кажучи, дуже здивувало видовище авто, що рухалося, а за кермом нікого не було, лиш поруч сидів пасажир. Звісно, легковик зупинили й побачили шофера, що ледь дістає до педалей. Тоді міліціонери пішли на компроміс через військовий статус автовласника — мовляв, тихенько їдьте додому, й це ваше перше й останнє «бакинське попередження».

«Отак із самого дитинства мій Ігор — за кермом. Це його вічне хобі, він жив машинами, і загинув біля свого армійського ЗІЛа», — мовить пані Наталія.

Вересень їх познайомив, вересень і розлучив

Наталія Анатоліївна мала досвід невдалого першого поспішного шлюбу. Каже, що через молодість і гарячу пристрасть обох. За два роки пара розлучилася, й молода жінка зосталася сама виховувати доньку Анну. Тоді в неї тривала смуга розчарування та зневіри в щирості людських стосунків. Чотири роки нікуди не ходила, ні з ким не стрічалася. Та якось її подруга і майбутня кума Світлана зі своєю мамою й кажуть самітниці: «Наталко, досить сидіти вдома, ми тобі знайшли кавалера!».

«Йду на здибанку й міркую: „Якщо в нього будуть карі очі, тоді з ним зустрічатимусь“. І ось приходжу в призначений час. Світланина мама кличе претендента на моє серце, що жив неподалік. Виходить худорлявий чорнявий хлопець. І в нього… карі очі! Чесно, це було кохання з першого погляду. Напевно, він був схожий на того, кого я „намалювала“ у своїй уяві. Ми почали стрічатися 20 вересня, а вже 27 грудня відсвяткували скромне весілля. Прожили з ним 20 літ душа в душу. Вийшло так, що вересень нас познайомив і вересень — розлучив, адже першого дня осені 2024-го мій любий Ігор загинув на полі бою», — розповідає пані Наталія про початок їхніх стосунків.

Ще коли Ігор Отюцький працював на моторному заводі, за рік він сам зібрав КамАЗ, а потім їздив на ньому у відрядження по всій Україні. Після одруження з Наталією настав період, коли кохана не мала роботи, й вона з ним скрізь мандрувала, відчуваючи спокій за чоловіка, як той кермував, бо він справді був профі. А ще — безвідмовним і відповідальним, причому настільки, що працював, деколи забуваючи про відпочинок. Уже згодом, коли Ігор Михайлович загинув, дружині у виправній установі виплатили компенсацію за невикористані чоловіком 90 днів відпустки…

«Окрім Анни від першого шлюбу, у нас є дві спільні доньки — Марія й Дарина. Третю дитину я народила у 36 років, а Ігорю тоді було 41. Пам’ятаю, що дуже хотів сина. І от пішли ми на УЗД. Лікар каже: чекайте дівчинку! Ігор розсердився, навіть на підвищених тонах відрізав: от коли народиться, тоді й констатуємо, хто у нас з’явився. 25 вересня чоловік влаштувався водієм у виправну установу, а наступного ранку вже поїхав у відрядження. А ввечері я народила найменшу доньку Дарину. І от її тато телефонує: „Ну що, народила?“. Відповідаю ствердно. „І кого?“ — запитує. Я відповіла, що дівчинку. „Я так і знав…“ — тихо почулося у слухавці. Насправді ж Ігор дуже любив дітей, балував, чим міг. Найстаршу дочку завше зустрічав з музичної школи, хоч і заняття затягувалися допізна. І мене з роботи в Укрзалізниці нерідко проводжав додому», — продовжує життєпис героя його дружина.

Отюцькі мріяли про звичайне щастя для себе і дітей. Їхні плани на майбутнє не відрізнялися від того, чого прагне більшість співгромадян. Щоб допомогти парі із самостійністю, мама Ігоря придбала їм частину будинку. Вони почали ґрунтовний ремонт оселі. Це мало стати справою кількох років, але закінчити облаштування «гніздечка» завадила війна.

«Ми тоді раділи й сміялися з ним: „От підросте Маша, приходитимуть кавалери, а ми з тобою ховатимемося по кущах, слідкуватимемо, щоб їх ніхто не образив і не заважав їхньому щастю. А потім інші дівчатка онуків нароблять, буде чим зайнятися на старість…“ Отакі були жарти-мрії, що повноцінно вже не збудуться, на жаль», — згадує з теплом моменти з минулого співрозмовниця.

Повістку принесли у 20-ту річницю весілля

Щойно почалося російське вторгнення, Ігор Отюцький одразу подався у свій ТЦК та СП. Та йому спершу відмовляли — мовляв, 50-літні можуть почекати. Він психував і галасував: «Невже я такий старий, що негодний служити, що це за військкомат такий!?». Дружина заспокоювала: «Твій час ще прийде». І він прийшов… 27 грудня 2023-го, якраз у 20-ту річницю їхнього весілля, їм принесли повістку. Наступного дня голова сімейства успішно пройшов ВЛК. Уранці 2 січня покликав доньок, ніжно їх та дружину обійняв, дав настанови підтримувати одна одну й поїхав у навчальний центр, де минув місяць навчання. Потім — злагодження. І початок бойового шляху вже навесні — в горнилі оборони Часового Яру…

Якось Ігор зателефонував своїй Наталці: «Купи дітям торт, у мене сьогодні — другий день народження!». Їхали вони з побратимом, а за машиною причепився безпілотник, переслідуючи невідступно. Товариш кричав: «Бігом газуй!». Щойно вдалося пришвидшитися, як за авто потужно вибухнув ворожий дрон. Оце так пощастило! Іншим разом товариші під час артобстрілу забігли у погріб на якомусь обійсті й сховалися, і так врятувалися. Незабаром той прихисток рознесли на друзки. Смерть ходила за ним слід у слід…

У травні Отюцький вибув на Львівщину навчатися на мінометника. А потім — знову Донеччина. Дорогою на фронт спинилися ненадовго в Києві у службових питаннях. Ігорю вдалося відпроситися в командира навідати сім’ю. Так чоловік і батько своїх дітей востаннє провів удома одну щасливу добу. Відомо, що Ігор не любив фотографуватися, інколи категорично. А того дня, коли збирався повертатися до побратимів, сам закликав своїх дівчат, немов щось відчував, і попросив зробити кілька спільних знімків…

«Їх мали на початку вересня вивести на ротацію, але лишили до грудня через брак заміни. Чоловік дуже хтів у відпустку, бо Даринка 26 вересня відзначала 10-ліття. І за кілька днів до тієї дати він таки мав приїхати додому. Мріяли побути два тижні разом, ми так готувалися до цього! З дітворою викопали все на городі, скрізь прибрали, поспішали наробити консервації на зиму, щоб тими питаннями в його відпустку не займатися. А в той час розгоралося загострення на Покровському напрямку. Я новини ретельно відслідковувала. Ігор запевнював: „Це загострення до мене не добереться…“ У передостанній бесіді зробила йому зауваження: „Ігорю, ти геть зробився сивим, голова немов у молоці!“. „Не переймайся, то вже вік такий, нічого страшного не відбувається…“ — віднікувався той. Але я все відчувала… Тоді в нього навіть зникли розмови про майбутнє, немов воно перестало бути важливим, наче очікував якусь розв’язку», — оповідає Наталія Отюцька.

Особлива «фішка» праведного шофера

Аня поїхала в Німеччину наприкінці липня. А в останній день серпня 2024-го по «Сигналу» зателефонував Ігор. Тільки сіли вечеряти, дзвонить старша донька з-за кордону. Наталія поставила два смартфони один проти одного й резюмувала: «Нарешті хоч так зберемося!». Вночі коханого не стало.

Кілька днів дружина набирала його номер, але слухавку не піднімали. На душі ставало неспокійно, холодно й незатишно. Вона зрозуміла: сталось щось лихе. А за день у хвіртку постукали якісь двоє чоловіків у військовому однострої й жінка з ними: «Ваш чоловік загинув!». Наталія кричала їм: «Як загинув, він мав їхати у відпустку!?». До останнього сподівалася, що це помилка. Та де там…

«„Волга“ часто їздив на пікапах, деколи на вантажівці. Постійно доставляв людей і боєкомплект на позиції. Тоді до локації попід Тернами, де мали розгорнути розрахунки мінометники, вони виїхали, як зазвичай, уночі. Разом з іншим водієм на позивний „Дрон“ він віз БК, продукти й інші необхідні на війні речі. Особливість тамтешньої логістики така, що маршрут пролягав через голе поле, що добре проглядалося. Тому російський БПЛА Zala їх засік і супроводжував аж до позиції, кружляючи над ними. Хлопці намагалися чимдуж скинути вантаж, але ворожі артилеристи вже обирали зручний момент для удару. Противник здійснив 4 постріли із самохідки 152-го калібру. Лише один зі снарядів безпосередньо уразив цей екіпаж. Проте машина була наповнена снарядами, повністю заправлена і мала ще два газові балони, відтак вибух вийшов нищівним. „Волзі“, скажімо так, пощастило, що не згорів, як інші побратими. Загалом там загинуло п’ятеро наших. Вони з різних куточків України, і я всі місця їх поховання навідав», — розповів мінометник Артем «Мураха», на 25 років молодший за полеглого бойового товариша, з яким вони ділили довгий час спільний побут.

Попри молодість, саме «Мураха» був наставником Отюцького. Артем мав фронтовий досвід і проводив бойовий вишкіл для новачків якраз перед тим, як прийняти ділянку «нуля» довкола Часового Яру після відновлення в глибокому тилу.

«Ігор Отюцький — тихий, спокійний, дуже відповідальний, не вживав зовсім алкоголю, навіть коли трішки й не завадило б. І мав особисту професійну „фішку“. По фронтових рокадах він гасав чимдуж, бо треба було виживати, проте щойно виїздив на безпечнішу дорогу, одразу ставав ревним дотримувачем ПДР. Скільки б ми не просили: „Волга“, давай жми швидше!“, той не вівся й чітко їхав згідно з правилами, хоч довкола нікого не було! „Куди спішимо? Ми вже з пекла виїхали…“ — щоразу зауважував він», — пригадує бойові епізоди «Мураха».

Чим далі триває війна, тим менше побратимів стає у «Волги», які можуть відвідати його могилу на Алеї слави Конотопа. І тим важливіше стає завдання зафіксувати для нащадків спогади бойових товаришів про тих, кому майбутні покоління українців мають завдячувати своїм життям…

Геннадій Карпюк для АрміяInform