Дозволю собі – людині, яка за багато десятиліть власного життя мала досвід навчатися в совєтських навчальних закладах: трьох загальноосвітніх школах (включно зі вечірньою школою для робітничої молоді), технікумі, технічному та юридичному інститутах, а також протягом 40 років працювати викладачем-дослідником та організатором вищої освіти і науки в одному з її напрямків – висловити власні міркування щодо окремих тез заступника міністра та загальних підходів до системи університетської освіти в Україні і світі.
Бажання органів центральної і місцевої влади реформувати вищу освіту в Україні шляхом реорганізації (приєднання, злиття або поділу/виділення) чи ребредингу не зникає протягом усіх останніх понад 30 років нашої сучасної державності – то активізуючись, то призупиняючись. Мета такого реформування оголошується завжди одна – вийти на рівень розвитку сучасної вищої освіти і науки в Європі і світі.
У 90-х роках ХХ століття і на початку 00-х років ХХІ століття, прагнучі якомога швидше увійти в освітянсько-наукове співтовариство «Старої Європи», Великобританії та США наші традиційно «совєтські інститути» шаленими темпами стали набувати статусу «університетів і академій» – лише за найменуванням.
Паралельно, відгукуючись на потреби ринку праці, неймовірними темпами почали створюватися приватні ВНЗ та відкриватися нові спеціальності і факультети/кафедри (незалежно від основного профілю «університету») у сферах: правознавства та економіки, а невдовзі – політології, соціології, психології, менеджменту, журналістики та ІТ-технологій. Ринок навчальних послуг невпинно зростав, ринок наукових досліджень невпинно падав, не зважаючи на зростаючий попит і пропозицію щодо осіб з ученими ступенями і науковими званнями…
Одночасно і майже миттєво почали зникати професійно-технічні училища і технікуми, перетворюючись у «коледжі вищої освіти» з підготовки «молодших бакалаврів», що стало суто українською новацією у світовій системі «вищої освіти». Держава почала стрімко переглядати освітянські вимоги до осіб, які бажали стати «білокомірцевими фахівцями» у будь-якій сфері. Вимога мати диплом університету ставала домінуючою.
Таким чином, важливою і необхідною умовою життєвого добробуту нових поколінь громадян України ставала необхідність мати «диплом про вищу освіту», який начебто відкривав усі «двері» до омріяних батьками та їх дітьми посад і зарплат.
Загальноосвітні школи перестали готувати своїх вихованців до реального життя-буття, а почали готувати 90-95% своїх випускників до складання випусково-вступних іспитів (ЗНО, НМТ) до університетів, змінюючи, майже щорічно, свої навчальні програми та підлаштовуючи їх до вступу в університети. Шкільні учителі та університетські викладачі стали опановувати методики «репетиторства», викладачі університетів почали працювати одночасно у декількох нових-старих ЗВО, щоб підтримувати пристойний матеріально-фінансовий рівень власного буденного життя.
З часом майже всім стало зрозуміло, що в нас насправді не вистачає носіїв виробничих професій у всіх сферах і що наявність «диплому про вищу освіту» зовсім не гарантує добробут його носіям. Добробут гарантує заробітна плата, розмір якої залежить не стільки від диплому, скільки від внеску людини у розвиток економіки, зокрема для наших реалій – у сферах торгівлі та побутових послуг.
Ринок праці перестав віддзеркалювати економічні відносини, а зусилля і час багатьох людей, що були витрачені ними на отримання диплому про вищу освіту, стали лише незначною сторінкою в їх біографії.
При цьому організація і методика нашої загальної та вищої освіти багато в чому залишалася на рівні останньої чверті ХХ століття. Так довго тривати не могло, бо суспільство вимагало і очікувало реальних змін у цій царині.
Останньою новацію у сфері вищої освіти стала схвалена у 2022 році Кабінетом Міністрів України «Стратегія розвитку вищої освіти на 2022-2032 роки», мета якої полягає у:
- реформуванні та модернізації системи вищої освіти;
- сприянні зближенню у сфері вищої освіти в рамках Болонського процесу;
- покращенні якості та підвищення важливості вищої освіти;
- поглибленні співробітництва між закладами вищої освіти;
- розширенні можливостей закладів вищої освіти;
- активізації мобільності студентів, наукових, науково-педагогічних та педагогічних працівників.
Цей документ також слушно називає основні проблеми в реалізації Стратегії, серед яких:
- загальна негативна демографічна ситуація в країні (триваюча війна ще більше погіршує цю ситуацію) ;
- неефективний організаційний і фінансовий менеджмент у ЗВО;
- неефективність мережі ЗВО через розрив між системою вищої освіти та ринком праці та застарілість їх матеріальної бази;
- масовість вищої освіти та не обґрунтовано завищена кількість ЗВО, що здатні надавати якісно необхідні знання, уміння і навички своїм вихованцям, які здатні до їх опанування;
- недостатня увага до реалізації функції вищої освіти у формуванні Особистості з наявною вищої академічної освітою;
- поширена імітація студентоцентризму у діяльності більшості ЗВО;
- існуюча традиційна уніфікація освітнього процесу стримує індивідуалізацію освітніх траєкторій у розвитку людини.
Не зважаючи на те, що у Стратегії цілком слушно і достатньо повно сформульована загальна мета вищої освіти в Україні, якою «є інтелектуальний, культурний і професійний розвиток особистості, формування якісного людського капіталу та згуртування суспільства для утвердження України як рівноправного члена європейської спільноти, розбудова ефективної інноваційної конкурентоспроможної економіки та забезпечення високих стандартів якості життя», названі її складові та основні проблеми, з якими не можна не погодитися, викликає певний сумнів тактика діяльності МОНу і значної кількості керівників ЗВО – у контексті задекларованої мети.
Керівник міністерства у своїх меседжах під час інтерв’ю зосереджує увагу читачів в основному на трьох показниках, що, на його думку, зумовлюють скорочення кількості існуючих ЗВО: 1) демографічний спад у чисельності випускників загальноосвітніх шкіл, які можуть вступати на навчання в університети; 2) існуючі перекоси у співвідношенні показників первинного ринку праці випускників університетів та набору на «престижні» освітні спеціальності/напрямки; 3) не спроможність державного бюджету забезпечити належне матеріальне і фінансове утримання об’єктивно не обґрунтованої наявної кількості державних ЗВО і слабкий організаційно-фінансовий менеджмент більшості університетів.
Поза увагою міністерства, на мою думку і за моїми спостереженнями, фактично залишаються такі проблеми як:
- Об’єктивно не виправдана масовість в отриманні вищої освіти з боку тих, хто не спроможний її опановувати і кому вона в принципі не потрібна для того, щоби задовольнити свої бажання і попит на благополуччя у повсякденному житті.
- Перетворення університетів фактично у професійні школи з підготовки вузькопрофільних фахівців у певній сфері, замість – підготовки та виховання Особистостей, спроможних продукувати нові знання, уміння і навички у контексті задоволення не лише особистих потреб та інтересів, а й потреб та інтересів суспільства/держави.
- Нагальну потребу перегляду нормативних актів, що регулюють освітні вимоги на рівні «вищої університетської освіти» для переважної більшості різноманітних посад і професій, які насправді таких вимог не потребують.
- Вкрай недостатнє відродження і розвиток професійної підготовки належного рівня фахівців у професійних училищах/коледжах та підвищення на ринку праці престижності таких закладів і спеціалістів, які отримують в них належні знання, уміння і навички, з паралельним створенням розвинутої системи підвищення кваліфікації та зміни професійної орієнтації для всіх бажаючих в оптимально стислі строки.
- Зміна місії, мети і парадигми функціонування загальноосвітніх шкіл, що мають готувати нове покоління до повсякденного самостійного життя, а не лише – для вступу в університети. Та людина, яка бажає і спроможна опановувати вищу університетську освіту, знайде шляхи своєї підготовки до вступу і навчання в ньому, а громадянське суспільство і держава повинні всіляко їй сприяти у реалізації такої мети і планів.
Пригадалося, що наприкінці квітня 2004 року мені пощастило і довелося брати участь у Конгресі ректорів і деканів університетів Європи у польському Любліні, який був присвячений одномоментному вступу до ЄС 10 європейських країн «соціалістичної співдружності», що у другій половині ХХ століття входили у сферу впливу СРСР. І там, у Любліні, думки і занепокоєння, що я виклав тут, також звучали з вуст представників університетів різних країн, які були засновниками Болонського процесу розвитку вищої освіти у Європі. Про це не варто забувати на нашому шляху до ЄС.
Думка про те, що «в сучасному світі університет дедалі більше нагадує технологічний стартап», а університетський освітній процес перетворюється у бізнес-проекти мені видається недалекоглядною і, навіть, хибною з перспективи нашого розвитку і входження у глобальний інтелектуальний простір.
Джерело: Університетська освіта в Україні – реорганізація, реформування чи ребрендинг?
