Більшість громадян України вільно володіють українською мовою
Ще 25 квітня 2019 року ухвалили закон про забезпечення функціонування української мови як державної. На вашу думку, чого ми досягли за 6 років такої українізації і захисту державної мови, адже це була основна місія закону?
У 2015 році ми не мали спеціального мовного закону, крім того, який був ухвалений у 1989 році, відповідно до тодішньої Конституції Української РСР. І, власне, вперше у XX столітті за часів тоталітарної держави ми побачили, що тодішня влада була готова на те, щоб посилити статус української в головних сферах діяльності органів державної влади місцевого самоврядування. Хоча вони всі були під контролем тодішньої системи.
І тільки у 2019 році народні депутати восьмого скликання і я особисто як народний депутат не тільки віддав свій голос, а й брав участь у розробці цього надзвичайно важливого історичного документа. Відтоді й до сьогодні ми побачили справді неймовірні зрушення. І вони якраз стосуються того, що українська мова помітна скрізь, в усіх сферах суспільного життя.
Бо, справді, у 2019 році режим двомовності був присутній, була помітна російська пропаганда: активно поширювалися різного роду антиукраїнські наративи, діяли соціальні мережі. І хотів би нагадати, що російський режим виправдовував своє вторгнення в 2014-му захистом так званих російськомовних. 2019 рік став справжнім відкриттям нових можливостей для посилення і конституційного статусу української мови як державної, ну і, звичайно, національних інтересів.
Російська пропаганда, звісно, називала цей закон утисками російськомовних. Ми називали це лагідною українізацією. Але, будемо відверті, і серед українського населення були і є люди, які вважали, що змушування розмовляти українською в сфері обслуговування та в органах державної влади місцевого самоврядування — це занадто.
Тарас Кремінь
Ви вважаєте, все-таки, це було лагідно, чи, дійсно, якийсь примус?
Я назвав би головну і, напевно, основну проблему. Ми дуже часто любимо повторювати те, що говорять про внутрішні питання України. Питання національних інтересів — це питання української держави, українського народу, громадянського суспільства. І, власне, це визначено в нашому Основному законі. І навіть зараз, коли хтось зі сходу говорить про те, що, мовляв, тривають утиски «київського режиму». Ну, ми розуміємо, що ці стилістичні конструкції набули політичного забарвлення, і вони абсолютно не мають нічого спільного з українською дійсністю.
Ми прекрасно розуміємо, хто є країною-агресоркою, ми прекрасно розуміємо, які методи геноциду застосовані в тимчасовій окупації. Ми щодня потерпаємо від ракетних обстрілів. Гинуть люди, зокрема, й мирне населення. Але питання української мови, чисельності ЗСУ, євроінтеграційних намірів, а також вступу до НАТО — це наші інтереси, які закріплені в Основному законі.
Що нам каже соціологія? Зокрема, з початком повномасштабної війни, я впевнена, що вагома частка нашого населення, по-перше, перейшла на українську мову, а по-друге, для них закріпилася теза про те, що українська має бути єдиною державною. От що у відсотковому відношенні?
Соціологічні дослідження не є єдиним джерелом отримання інформації про те, що насправді відбувається в різних сферах суспільного життя. Ви знаєте, соціологія може бути політичною. Вона може бути й об’єктивною, але в умовах повномасштабного вторгнення, коли частина України — під окупацією російських окупаційних військ, ми не можемо мати об’єктивної картини. Так само, як і через те, що частина свідомих громадян — у лавах ЗСУ, і військовим, направду, немає коли займатися такими дослідженнями. Так само мільйони громадян вимушено перебувають за кордоном.Тобто, де знайти об’єктивність?
Але натомість для мене цілком очевидно, що української мови стало більше. Якщо до повномасштабного вторгнення, а, можливо, навіть і до 2019-го року, коли ще не було закону, українська була переважно у центральній і західній частині України, трошки менше її було на півдні і на сході, також зберігався режим двомовності. То з набуттям чинності мовного закону, коли українська стала обов’язковою і для державної влади, і для сфери освіти, і для медіа, і для соціальних мереж, і для друкованих медіа регіонального і всеукраїнського значення, і спрацював спротив до всього, що пов’язане з країною-агресоркою, звичайно, української мови стало більше.
Читайте: Ярослав Грицак: «Наша перемога буде поетапна
Але інерційні процеси не можуть бути вічними. Вони повинні бути підтримані ефективною державною мовною ідеологією та політикою, а також інструментами, які поширюватимуть українську на різні сфери. Що більше батьки спілкуються з дітьми українською — то більше української ми чуємо від самих дітей на подвір’ї, на перервах у школах, у соцмережах, в інших засобах комунікації.
Тому сьогоднішня соціологія, і народна, й офіційна, якраз говорить про те, що переважна більшість громадян України (74, 76, 80% і більше) вільно володіють українською мовою. І переважно спілкуються нею в офіційно визначених сферах, і, звичайно, в домашньому спілкуванні. Частина все ще в процесі переходу на українську мову, тобто, застосовує режим двомовності.
Звичайно ж, є досить велика частка людей, які принципово спілкуються державною мовою. Отже, спонукають інших до її опанування, стоять біля витоків кращих мовних практик, беруть участь у розробці місцевих мовних програм, сприяють розвитку української культури, організовують мовні курси для наших військових, забезпечують жестомовних осіб. Таких прикладів у нас надзвичайно багато.
І що дуже важливо, українська мова та її гарантована присутність торкнулися навіть тих сфер, які, здавалося, були надзвичайно зросійщеними. Я кажу про сфери спорту, транспорту. Це стосувалося і ратифікованих Україною документів — вони потребували перекладу і цей процес зараз триває. І цей перелік, звичайно, можна продовжити.
Тому ззовні картина виглядає надзвичайно динамічно й позитивно, але є чимало інших малопомітних або непомітних процесів. Вони якраз є віддзеркаленням ефективності державної мовної політики, тісної взаємодії органів державної влади і місцевого самоврядування та нашої інституції, Уповноваженого із захисту державної мови.
Тарас Кремінь
У 1991-му році близько 12 млн українців не володіли українською мовою
Санкціями за порушення мовного закону є попередження і штрафи. Відповідно, якщо перша скарга, наскільки я пам’ятаю — це попередження, якщо — друга, то застосовується штраф. Наскільки багато загалом було скарг, наприклад, на підприємців чи , можливо, на органи місцевої влади або державної?
Треба почати із головного. Відповідно і до Конституції України, і до закону про громадянство України і, відповідно, закону про мову, кожен громадянин зобов’язаний вільно володіти державною мовою. Це абсолютно нормально і зрозуміло, скажімо, для Франції, для Італії, для Сполучених Штатів Америки. Хочеш бути громадянином — ти зобов’язаний вільно володіти державною мовою. Інакше ти не зрозумієш, як працює ця країна, ти не зможеш виконувати своїх громадянських обов’язків, ти не зможеш розбудувати свою особистісну й професійну траєкторію, ти не зможеш бути імплементованим до суспільного життя. Це абсолютно зрозуміло.
У 1991-му році близько 12 млн українців не володіли українською мовою. Відтоді й до сьогодні ми пройшли надзвичайно складний, але вирішальний шлях, щоби посилити наші національні інтереси, усвідомити, наскільки важливою для нас є національна самобутність. Тому, коли ми говоримо про застосування адміністративних стягнень у вигляді попереджень або штрафів, що дуже любить обговорювати російська пропаганда, треба визначити наступне.
Закон чітко визначає, що, скажімо, у сфері обслуговування, діяльності органів державної влади або в освіті повинна бути українська мова. Але можуть бути виключення. Скажімо, в сфері обслуговування — за замовчуванням, до вас повинні звернутися українською мовою. І якщо ви є представником національної спільноти або громадянином іншої держави, то з вами можуть далі продовжити розмову прийнятною для сторін мовою, якщо представник конкретної сфери цією мовою володіє.
Pесторан швидкого харчування «Завертай» в Бучі, 18 січня 2024 р.
Відповідно, трапляється так, що громадяни, звертаючись до обслуговування, наприклад, тренажерної зали, просять, щоб їх обслуговували українською мовою. Натомість відчувають дискримінацію, коли їм у цьому відмовляють. Інколи навіть трапляється й застосування фізичної сили, або, скажемо так, вербальних засобів відмови.
Ми пригадуємо такі випадки, коли таксисти відмовлялися обслуговувати двох ветеранок у Києві державною мовою. Частина народних депутатів намагалися розхитати цей човен і пояснити, що ця людина виїхала з Криму, вона, бідна, постраждала і через це 10 років не могла вивчити українську мову. І було багато інших речей, які хотіли ставити на політичний щит.
Насправді, цього не відбулося.
Тому, коли ми говоримо про застосування санкцій у вигляді попередження, це коли справді зафіксовані ознаки такого порушення. І це якраз дає можливість порушнику виправитись і знайти можливість опанувати чи вдосконалити українську мову.
Але якщо протягом року відбувається повторне порушення цієї ж статті у конкретній сфері, то, звичайно, це штраф. Тому я вважаю, що це абсолютно демократичний проєвропейський принцип, який якраз і був запозичений у тих країн, які частину свого існування були в тоталітарній системі. Я кажу про Естонію, Литву, Латвію. І цей досвід був запозичений.
Тарас Кремінь і Анжеліка Сизоненко
Близько 200 000 грн було сплачено порушниками до місцевих бюджетів
Можна тут уточню одразу: а хто перевіряє, виправилися чи не виправилися? Чи це відображається новою скаргою?
Загалом, у 80% звернень за результатами проведення заходів державного контролю, ситуація виправляється. В обслуговуванні, в сферах зовнішньої реклами та освіти, в інформації про товари і послуги. Тобто, скажімо, якщо вивіска була не державною мовою, вона змінюється на українську — і на тому ситуація закривається.
А якщо це обслуговування? Хтось приходить?
Якщо це обслуговування — у нас є право здійснити позаплановий моніторинг.
Це роблять або представники Уповноваженого, або й громадяни України, які щоденно користуються послугами. І якщо такі випадки трапляються, і вони до нас потрапляють, звичайно, це може тягнути за собою штрафні санкції.
Скажімо, один із популярних прикладів. Він не є масовим, але популярний — це місцеві депутати. З початком повномасштабного вторгнення було припинено проведення пленарних засідань сесій місцевих рад наживо. У нас не було можливості зрозуміти, що насправді відбувається під час обговорення надзвичайно важливих суспільно-політичних проектів рішень, які, зокрема, сприяли посиленню боєздатності нашої держави.
Але з минулого року, з літа, ця норма була оновлена, і в нас з’явився цей доступ. І на моє здивування, під час російсько-української війни частина депутатів продовжує спілкуватися не державною мовою, начебто нічого не відбувається. Хтось це пояснював стресом, хтось думав, що це не стане предметом суспільного обговорення або скарг.
Мені найбільш неприйнятно те, що стосується найбільш зросійщених регіонів, які сьогодні найбільше страждають від ракетних обстрілів і частково були під тимчасовою окупацією російським режимом. Частково це стосується Миколаївщини, Одещини, Кіровоградщини. Я вже не кажу за інші регіони на півдні і на сході України. Звичайно, щодо таких депутатів санкції однакові, як і до всіх інших: попередження, а повторно – штрафи.
Тарас Кремінь
Якщо ми говоримо про штрафи, то там за перше порушення мовного законодавства від 3400 грн до 8 500 грн, і за повторне аж до майже 12 000 грн штраф. Як багато таких штрафів було накладено? Є в нас якась статистика?
Так, звичайно. Протягом 2025 року на мою адресу надійшло 1 182 звернення, за якими ми зараз проводимо 420 заходів державного контролю. Це робота, направлена на виявлення ознак порушення за конкретним суб’єктом господарювання з наданням відповідної інформації.
Загалом кажучи, за цей рік я особисто як Уповноважений розглянув 252 справи про адміністративні правопорушення. Я виніс 57 штрафів. У середньому це 3400 грн. Звичайно, там і були повторні 134 попередження. І, загалом кажучи, близько 200 000 грн було сплачено порушниками до місцевих бюджетів. Така тенденція є аналогічною до тієї, що була і в 2024 році.
Хочу сказати, що порушень не стало менше, тому що з’являються нові інтернет-ресурси, з’являються нові мовні скандали, з’являються чергові порушення, пов’язані із недотриманням мовного закону в сфері обслуговування або інформації про товари і послуги. І вона стосується також міст-мільйонників. Але ми зараз поступово розгалужуємо мережу представників Уповноваженого, активно співпрацюємо із місцевою владою, розділяємо свою відповідальність разом із місцевими депутатами, з громадськими організаціями, закладами освіти, відповідальними політичними силами.
Питання української мови в освіті – це питання того, якою мовою розмовлятиме Україна за 10-15-20 років
Стосовно освітніх закладів. Є велика проблема в тому, що навіть вчителі, вихователі, викладачі в університетах на перерві починають розмовляти російською мовою. Відповідно, діти приходять зі своєї сім’ї з суржиком або з російською мовою, але і вихователі-вчителі часто також нехтують мовним законодавством. Про це самі діти розповідають. Чому я маю українською на перерві, якщо моя вчителька розмовляє російською? От що робити з саме освітніми закладами?
Справа в тому, що кричущих проблем немає в жодній сфері. От кричущих. Зокрема, це стосується сфери освіти. Але у мене, як у освітянина, є велике запитання до керівників закладів освіти, органів управління освіти і до тих, хто формує питання державної освітньої політики. Що заважає посилити контроль і застосувати додаткові можливості для того, щоб роз’яснити, пояснити, допомогти, наголосити на санкціях. Адже питання української мови в освіті — це питання того, якою мовою розмовлятиме Україна за 10-15-20 років.
Урок української мови в Славутському ліцеї, Славутської громади Шепетівського району Хмельницької області.
Тому, коли трапляються звернення, які стосуються порушення закону у сфері освіти. Звичайно, я дивлюся на регіон, на характер і поведінку місцевої влади, на наявність ефективних механізмів регулювання регіональної мовної політики і на те, чи траплялися аналогічні порушення раніше. За моїми спостереженнями, дуже багато залежить від родинного виховання.
Якщо родина не спілкується українською мовою, то, відповідно, немає мовних навичок, які дозволяють дітям вільно розмовляти українською мовою в межах закладу освіти. Це ж стосується батьків, які беруть участь у батьківських зборах. Це ж стосується вчителів у найбільш зросійщених регіонах, які, зокрема, застосовують режим вимовності. Але в нас є Міністерство освіти, відповідні рекомендації та накази. Ну і, звичайно, стаття 21 мовного закону, яка визначає українську як мову освітнього процесу.
Для того, щоби розуміти ситуацію до рівня конкретного закладу освіти і класу, четвертий рік поспіль із Державною службою якості освіти ми проводимо щорічні дослідження. Вони говорять якраз про те, що українська переважає в закладах освіти, але разом із цими дослідженнями ми надаємо рекомендації.
Отут якраз питання якості виконання рекомендацій Держслужби якості освіти. Я за своїми посадовими обов’язками можу рекомендувати переглянути засновникам закладів освіти контракти з директорами шкіл. Так само вимагати від керівників обласних військових адміністрацій, керівників міських військових адміністрацій, перегляду контрактів з керівниками органів управління. Тому що від їхньої політики, від їхньої наполегливості і можливостей залежить і те, яка буде ситуація з дотриманням мовного закону. Тому питання української мови в освіті — це про те, якою мовою буде розмовляти наша держава на десятиліття вперед.
Серед інших компонентів, які впливають на мову в освіті — це соціальні мережі. Подивімося, з чим виходять на вулицю гуляти наші діти, якою мовою вони спілкуються в соцмережах, який контент окремих медійних платформ. Зрозуміло, що є вікова категорія. Якщо локалізувати соціальні мережі в Україні, то TikTok та Instagram — це звичайно шкільний, середній, старший, студентський і вік 25-30.
Тобто ми розуміємо, що це — діти, народжені за часів української незалежності, які навчались або продовжують навчатися в українських школах, де мова освітнього процесу – українська. Але треба розуміти, чому так мало українського продукту в соціальних мережах, чому так мало пропаганди української мови з боку лідерів громадської думки, чому немає ефективної державної мовної політики у сфері медіа, у сфері користувацьких інтерфейсів інтернету, яка могла би витіснити ворожі наративи, пропаганду і спроби завербувати нашу молодь на вчинення тих або інших неконституційних щодо військовослужбовців та громадян України.
Та робота, яку зараз проводять правоохоронні органи в соціальних мережах — це тільки частина того, що повинно виконуватися. Частка повинна залишатися за Міністерством освіти, частка — за іншими відомствами. Ну і, звичайно, це і є компонентом великої глобальної державної мовної політики, особливо в умовах російсько-української війни.
Інформаційне поле України повинно належати Україні і за ним має бути контроль
Ну, якщо за ЗМІ є певний контроль, і наша відповідальність, що ми несемо. Але в соціальних мережах кожен блогер виходить і каже: “Це просто моя думка, це моя особиста сторінка”. Як ви бачите ось це регулювання, щоб воно не перетворилось з одного боку на якусь диктатуру, але з іншого боку — і в демократії теж є межі. І те, що у нас зараз називають свободою слова — це абсолютно вже шкодить національним інтересам і державній безпеці.
Є золоте правило, і воно виведено далеко не мною: інформаційне поле України повинно належати Україні. Тому чи це блогер, чи це лектор, чи це громадянин іншої держави, але це українське інформаційне поле, і за ним повинен бути контроль. Це не про цензуру, не про обмеження прав і свобод громадян України, що абсолютно несумісно із Конституцією України. Це про національні інтереси, втілені в ефективній реалізації державної мовної політики.
Я, як Уповноважений, можу тільки рекомендувати органам влади виконавчі, законодавчі або інші пропозиції. І дуже добре, що в нас є така співпраця з Кабінетом Міністрів України, спільно з Верховною Радою України. Наприкінці 2024 року ми створили робочу групу із внесення змін до мовного закону, щоб посилити статус і присутність української мови і в інтернеті, і в сфері освіти, і в сфері обслуговування. Разом із тим розширити коло тих посадових осіб, які зобов’язані вільно володіти державною мовою і мати сертифікат про знання українською. Це якраз і є оця комплексна важлива робота, яка є результатом формування державної мовної політики.
Тільки нещодавно, 2024-го року з’явилася державна мовна програма. Зараз ми маємо 481 місцеву мовну програму — і це результат величезної роботи з місцевою владою та нашою інституцією. Тому що в такому напрямку ми якраз і бачимо подолання наслідків русифікації, ворожих наративів, невисокого рівня медіаграмотності. Тому ця робота є щоденною і системною, але тільки в єдності ми можемо робити і досягати високих результатів.
Тарас Кремінь
Ми майже не помічаємо порушень на телебаченні
Пане Тарасе, давайте більш практично. От є скандальна блогерка Алхім, яка несе російську пропаганду. І не лише російською мовою розмовляє, хоча це мені теж не подобається. Бо я, як журналістка, не маю права розмовляти російською, але я і не хочу, тут просто співпало. А вона розмовляє російською, несе російську культуру, вона це транслює, вона зневажає все українське. Ви, як омбудсмен із захисту української мови, можете якісь важелі впливу на неї мати? Чи ви не маєте такого?
Давайте подивимося на “синдром Алхім” в діахронії. З моменту мого призначення на посаду Уповноваженим із захисту державної мови, 8 липня 2020 року, яку ми мали ситуацію в державі. Ми мали телеканали з багатомільярдними бюджетами, які 24/7 розповідали приблизно те ж саме, що говорять деякі наші блогери. 24/7 окремі народні депутати розповідали про необхідність скасування мовного закону або про відтермінування його окремих норм.
Пригадаємо, що в 2020 році, вмикаючи телевізор, ми могли натрапити на фільми і серіали недержавною, нас могли обслуговувати недержавною, ми могли слухати шансон в громадському транспорті. На вулиці не могли знайти української газети, а в книгарнях — української книги. Так, вони були, але, звичайно, не в тій кількості та якості. Я вже не кажу про радіо.
Яку ситуацію ми маємо сьогодні? Ми майже не помічаємо порушень на телебаченні. Є порушення у сфері обслуговування, і це половина від тих скарг, які надходять на нашу адресу. Є блогери, але їхня частка стала критично малою. Але є дуже важливий компонент: я не можу заборонити — лише рекомендувати й привернути до цього увагу. Але у нашій правовій державі є правоохоронні органи, які повинні кваліфікувати ті або інші дії за відповідними сферами й пріоритетами.
А ви не давали такі рекомендації?
Звичайно. Є народні депутати України. І що стосується окремих блогерів, я дякую тим народним депутатам, які готують депутатські звернення, вимагають від правоохоронців відкриття відповідних кримінальних проваджень. Для того в нас є і оновлена реформована судова система, яка повинна подивитися на речі об’єктивно. Але підкреслюю ще раз, в умовах російсько-української війни чутливість громадян України до питань національної безпеки, державної мови, ідентичності є надзвичайно великою.
Відвідувачі книгарні в Миколаєві.
Тому рекомендую блогерам максимально розповідати про українську мову (що і робить переважна більшість лідерів громадської думки), створювати нові можливості для опанування української мови нашими дітками. Ну і, звичайно, розповідати всьому світові, що ми – нація незламних, ми боремося, ми обов’язково переможемо.
Росія протягом багатьох століть вбивала і вбиває українців за мовною та етнічною ознакою
Ну, і щодо лінгвоциду. Століттями Російська Федерація, ще тоді імперія, знищувала нашу мову, культуру, нашу ідентичність. На вашу думку, за 3,5 роки повномасштабної війни (тому що вона тепер стосується всіх, раніше її не всі помічали) чи ми достатньо усвідомлюємо, що мова все ж таки є фактором збройної агресії Російської Федерації проти України? Тому що дехто, мені здається, досі вважає, що, “Ну а що, якщо ми заговоримо українською, ракети перестануть літати?”.
За мовною та етнічною ознакою росіяни продовжують знищувати українську націю від часів Батурина. Чи це діти, чи це дорослі, чи це старше населення – все підпадає знищенню. Пригадаймо, як було ліквідовано Батурин. Це події трьохсотлітньої давнини. Що змінилося з того часу в Покровську, Батурині, Бахмуті? Абсолютно нічого не змінилося. Тобто методи Російської Федерації як країни-агресорки в частині застосування геноциду, який ми вперше побачили наживо в часи Другої світової війни, можна побачити й на прикладі наших міст і містечок півдня, сходу, Криму. І геноцид торкнувся не тільки фізичного знищення, але й ознак ідентичності. Зокрема, ми говоримо про ознаки мови вбивства.
Перед очима — пекельне XX століття. Коли десятки мільйонів громадян України пішли з життя в часи голодомору, розстріляного відродження, закатовані в урочищі Сандармох, до 20-річчя Жовтневого перевороту. Серед них були славетні герої нашої доби. Вони були ліквідовані за етнічною ознакою — як українці, як люди, які сповідували національні інтереси, розвивали українську літературу, культуру, театр, мистецтво. Чи це Куліш, чи Курбас, чи безліч інших науковців, творчої інтелігенції тощо.
Тому цей процес повторився і в Бучі, і в Гостомелі, і в Ірпені, і в Ізюмі (у 2022 році — Ред.). Скільки закатованих письменників, журналістів, скільки вбитих і покалічених дітей. Я вже не кажу про військових, полонених та викрадених дітей.
Меморіал жертвам військових злочинів у Бучі
читайте: Масове поховання — страшний
Відколи я почав працювати Уповноваженим, я розумів, що наша інституція зобов’язана взяти на себе відповідальність, щоби розповідати Україні більше про системність, проведення лінгвоциду, окупаційного режиму, зокрема, з ретрансляцією для наших міжнародних партнерів.
До слова скажу, що спільно з Кабінетом Міністрів України, відповідними міністерствами, Європейським судом з прав людини, Верховною Радою України ми подали безліч політичних заяв та позовів проти Російської Федерації. І я, як Уповноважений, розглядаю лінгвоцид як один зі складників геноциду. Тому зусиллями і міжнародної спільноти, і, звичайно, наших правоохоронних органів, які продовжують фіксувати такі злочини, ми обов’язково посадимо на лаву підсудних і кремлівського злочинця, і виконавців страшних речей проти українського народу.
А ці факти і докази, які фіксує ваша інституція, можуть бути використані юридично?
Звичайно, вони використовуються. І тому все, що ми зберемо з відкритих джерел, ми надсилаємо і на адресу правозахисних організацій і, звичайно, правоохоронних органів. У нас є тісна взаємодія з СБУ, Нацполіцією, нобелівськими лауреатами, які на всіх найвищих трибунах планети розповідають про ці злочини і вимагають від міжнародної спільноти, зокрема, створення спеціальних трибуналів і в межах діяльності ООН.
Про “кнут” ми поговорили, який застосовується, щоб захистити державну мову, а щодо “пряника” ні. Чи достатньо було зроблено для того, щоб українці українізувалися? Тобто — курси з української мови, робота з нацменшинами?
Справа в тому, що інституція Уповноваженого із захисту державної мови – це якраз про контроль за дотриманням мовного закону, а не про курси, програми і блоги, які треба вести зранку до вечора. Для цього є Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке розробило у 2024 році Державну мовну програму, і відповідає за формування державної мовної політики та її реалізацію. Моїми зусиллями в міністерстві поновлено відповідний структурний підрозділ, який відповідає за цей компонент. Його раніше не було через різні кадрові зміни й реформи. Тому я оцінюю, що роботи ще предостатньо.
Але питання доступу до української мови — це не тільки про телевізор і соцмережі, але й про якість української мови. Якщо говорити про цей компонент, то не всі органи влади й українці розуміють, наскільки важливо дотримуватися правопису й вдосконалювати свою українську. І, якщо ти із російськомовних регіонів, — ти повинен руйнувати цей міф. Тому що Росія продовжує використовувати його з метою так званого “захисту російськомовних”. І недавні заяви міністра окупаційної країни якраз говорять про те, що вони продовжують використовувати цей політичний конструкт.
Але мені здається, що один із найкращих варіантів, які ми змогли досягти з Кабміном та місцевою владою, – це збільшення мережі державної і місцевих мовних програм до рекордної кількості, яких ніколи не було за роки української незалежності. Я справді пишаюся, що мені вдалося налагодити тісну співпрацю з усіма областями, містами та громадами.
Тарас Кремінь
У нас досі немає державних мовних курсів
Дуже шкода, що попри війну, є певна частка українців, які не розуміють важливості переходу на українську мову. Але коли вони опиняються за кордоном, то дуже швидко усвідомлюють, що щоб залишитися в цій країні, треба вчити її мову. Навіть якщо ти ніколи не станеш її громадянином, а будеш просто біженцем. Є іноземці, які, навпаки, приїжджають в Україну навіть під час війни. Я знаю кількох таких із Франції, Нігерії, Китаю, які вивчили українську мову. Як ми просуваємо українську на міжнародній арені? Яке це значення має для нас?
Знову ж таки, мандат Уповноваженого не поширюється на всі континенти, але в нас є чітке розуміння з Міністерством національної єдності, наскільки важливо утверджувати українську мову за кордоном. І дуже добре, що таке міністерство є, і міністр, маючи статус віцепрем’єра, це усвідомлює. Але це не проблема тільки однієї установи. Це питання наше, загальнодержавне. Тому ініціативи, які є, зі створення книжкових поличок, формування українських гідів, відкриття українознавчих студій — це якраз про те, що повинно відбуватися, і якою є наша зовнішня мовна політика.
У той же час ми повинні розуміти, що за межами України з початком війни опинилися мільйони наших громадян. Вони виїхали зі своєю мовною культурою і зараз є заручниками тієї мовної ситуації, яка є у Франції, Італії, Німеччині. Кожна країна захищає свою державну мову. І, звичайно, вони будуть вимагати від мігрантів, від переміщених осіб виконання їхніх законів. Адже, якщо ти користуєшся освітніми закладами, медичною допомогою, — тебе повинні розуміти. Тому, будь ласка, ось для вас безоплатні мовні курси.
Такі принципи повинні бути і в Україні. Повинні бути доступи до курсів і для іноземців, і для громадян України. І вони повинні бути безоплатними. На жаль, у нас досі немає державних мовних курсів. По-друге, ми повинні займатися питаннями реінтеграції громадян України. Реінтеграція неможлива без мови. Дуже прикро, що частина громадян, які виїхали з-під ракетних обстрілів із Харкова, Маріуполя чи Бердянська, продовжують спілкуватися недержавною мовою, і навіть — не мовою країни перебування. Це викликає занепокоєння. Але все одно, ми вже пройшли точку неповернення. І я сподіваюсь і вірю, що ті зусилля, які направлені на посилення статусу української мови, спрацюють.
Тарас Кремінь
У кандидатів на посаду Мовного омбудсмена має бути беззаперечний досвід правозахисної діяльності
Пані Тарасе, 8 липня цього року спливає ваша п’ятирічна каденція на посаді. Відповідно до законодавства, за три місяці суб’єкти подання мали подати на розгляд уряду кандидатури на цю посаду. Чи подавали вас, як кандидата, і, якщо ви знаєте, кого подавали?
Мушу визнати, що в мене немає переліку тих, кого запропонували на посаду Уповноваженого із захисту державної мови.
Це, напевно, нонсенс, коли діючий Уповноважений не пропонується на наступний термін, хоча це не заборонено законом. Я так і не почув чіткої відповіді ані від міністра культури, ані від міністерки юстиції, ані від Уповноваженого з прав людини, яким є аргумент відмови. (Відповідно до статті 50 закону про державну мову, міністр юстиції, міністр культури та стратегічних комунікацій і уповноважений Верховної Ради України з прав людини за три місяці до 8 липня 2025 року мали подати на розгляд уряду кандидатуру для призначення на посаду Уповноваженого із захисту державної мови на наступний термін. Закон не забороняє подавати на другу каденцію діючого Уповноваженого — Ред.)
Але водночас я знаю, що є претенденти, які хотіли би себе спробувати на цій посаді. У мене до них немає жодних претензій, але закон каже про критерії, за якими мають відбиратись кандидатури на цю посаду: у них має бути беззаперечний досвід правозахисної діяльності. Це не про участь у круглих столах і не про дописи в соціальних мережах. Це безапеляційний досвід захисту української мови.
Я вже не кажу про професійні, репутаційні, адміністративні елементи досвіду. Ну і, звичайно, якісь життєві позиції. Бо, скажімо, я був одним із активних учасників “Мовного майдану” в 2012 році. Я – син українського поета Дмитра Кременя, я був депутатом Миколаївської обласної ради, очолював обласну раду на Миколаївщині в 2014 році, і активно працював над тим, щоб української мови справді стало більше. Я був народним депутатом України і очолював підкомітет з питань освіти, який розробив закон про освіту і визначив українську як мову освітнього процесу в 2017 році. В 2019-му я, як співавтор закону про мову, голосував за мовний закон і прекрасно розумів, наскільки він важливий.
Цей досвід, а також багато інших речей, пов’язаних із моєю діяльністю, був сприйнятий у 2020 році. І діючий уряд Дениса Шмигаля мене підтримав тоді і дав можливість пройти неймовірно складні, подекуди пекельні лабіринти утвердження української мови протягом цих п’яти років. За цей час змінилося 4 міністри культури, за цей час Україна пережила роки страшної пандемії і повномасштабне вторгнення. Але ми проходимо цей шлях зі зміцненн статусу української мови. Це неймовірно складна і вкрай відповідальна робота.
Третій день «Мовного майдану». Київ, 5 липня 2012 року
Тому я сподіваюся, що те, що відбувається довкола посади Уповноваженого, не буде набувати політичної ознаки.
Я готовий працювати і далі на цій посаді. І буду сподіватись, що уряд Дениса Шмигаля, який продемонстрував свою професійність та виваженість у 2020 році, підтвердить те ж саме і цього року. І хочу наголосити, що категорично проти, щоби такі важливі інституції, як Уповноважений із захисту державної мови, Національна комісія стандартів державної мови, зазнавали політичного тиску та звуження повноважень.
А хто ці кандидати? Тому що ви висловили низку таких застережень щодо них.
Особисто я з ними не знайомий, за виключенням одного. Я нічого не знаю про їхній досвід правозахисної діяльності і тим паче — про захист української мови.
Ви були народним депутатом, ви – політик. Вони хто?
Вони суб’єкти подання від поважних інституцій.
Ну зараз вони ж займають якісь посади? Я читала про те, що один із претендентів – це якийсь етнограф.
Із відкритих джерел мені відомо, що одна кандидатка є фахівчинею в галузі фольклористики. Ще одна відкликала свою заяву, коли зрозуміла, що вона потрапила у політичну боротьбу. (За даними ЗМІ, три відповідальні інституції висунули таких кандидатів на посаду Уповноваженого: Ірина Коваль-Фучило, філолог, яка спеціалізується на фольклорі (подання Міністерства юстиції); Павло Полянський, держчиновник, який працював у Міністерстві освіти і науки (подання Міністерства культури та стратегічних комунікацій); Олена Івановська, професорка кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук (подання Уповноваженого з прав людини — Ред.).
І справді, посада Уповноваженого є політичною посадою. Це не державна служба. Це постійна критика, постійні виклики, безліч інших складних речей, які можуть бути використані і проти держави, зокрема. Але я переконаний в тому, що ці 5 років ми працювали гідно, відповідально і чесно.
Тарас Кремінь
А чому ви вважаєте, що є ризик якихось домовленостей з Росією і компромісів? Ці кандидатури належать до якихось політичних партій на кшталт “ОПЗЖ”, чи як?
Допоки триває російсько-українська війна, і допоки у нас будуть такі сусіди, питання української мови для країни-агресора буде неприйнятним. І вони це доводять кожного дня вбивствами, пораненнями, викраденнями наших дітей та політичним тиском і маніпуляціями, які направлені на знищення нашої державності. Україну вони не називають Україною, а “київським режимом”. Українську мову вони не називають українською мовою, а “нарєчієм”. І наративи, пов’язані, з Леніним, Сталіним, ми теж чули, і повторювати це все я не буду.
Але хотів би наголосити, що питання української мови — це питання нашого конституційного ладу. І будь-які ознаки і навіть натяки у бік української мови повинні викликати різку реакцію з боку влади. Тому я як Уповноважений, постійно реагую на заклики країни-агресорки стосовно послаблення української мови десь на півдні чи сході України.
Дехто із політиків рекомендує Україні провести розмежування між Україною і Росією за лінією спілкування української та російською, і багато інших речей. Ми розуміємо, що це все — елементи російської пропаганди, якими країна-агресорка хоче відтермінувати час, щоби набратися сил і ще з більшою інтенсивністю посилити і ракетні обстріли, і спроби просувати свої війська.
Зрештою, результати конкурсу коли мають бути?
Я сподіваюся, що вони будуть оголошені у липні. Коли буде засідання Кабінету Міністрів, мені достеменно невідомо. Але, будемо сподіватися, що цей процес нарешті буде відкритим. Нарешті я почую відповідь від органів влади, як далі буде розвиватися інституція. Тому що це не питання моєї особистої перспективи, а питання існування надзвичайно важливої державницької інституції, роль і значення якої підтверджено п’ятирічним досвідом її діяльності.
