Катерина Горностай
«Ми не гналися за вибухами і подібними ситуаціями»
Перше питання про назву. «Стрічка часу» звучить доволі поетично, і водночас це елемент турнікета, який фіксує час накладання. Чому ти вирішила назвати фільм саме так?
Не знаю. Ми знімали сцену з такмедом (у ній інструктор розповідає, як накладати турнікет. — Авт.), і я подумала: «Нічого собі, цей елемент називається стрічкою часу».
Узагалі стрічку як елемент у школі дуже багато де використовують. Випускна стрічка, дуже багато стрічок у різних святкуваннях. У нас навіть є сцена, яка не увійшла у монтаж, де першокласники передають величезну стрічку, кожен її тримає — і так пов’язується весь клас. Дуже символічна мила сцена, але просто за хронометражем уже не вміщалася.
Звісно, англійською так не стріляє, бо стрічка англійською — ribbon, а time stamp — це все-таки мітка часу. Але цей інший сенс, який є в англійській мові, — це теж прикольно. Бо ми мали певний обмежений час, цей час дуже конкретний, дуже насичений контекстом війни. І фільм — саме про цей час.
У тебе в структурі видно дуже чітко: початок — перший дзвоник, фінал — випускний. Навчальний рік — це той час, що ти хотіла закарбувати? Чому ти обрала таку структуру?
Є декілька моментів. Ми почали знімати не від початку вторгнення, як багато хто з документалістів, бо я була в якомусь дивному стані. Ми почали [зйомки] уже у 2023-му, коли змінилася ситуація. Не ситуація навіть, а адаптивність психіки.
Це фільм не про початок вторгнення і не про історії, які пов’язані з тим, як це все починалося, а саме про те, як це вже увійшло в певну буденність.
Звідси виходила і структура. Оскільки це фільм про школу, ми точно знали, що потрібне 1 вересня, потрібен Новий рік, потрібен випускний і потрібно щось між цим, що буде також вказувати на час шкільного року.
Це також була одна зі стратегій монтажу — керуватися колесом року. Хоча все одно, наскільки ти бачив, ми не витримували це дуже чітко. Також керувалися сезонністю, переходом від руйнації до відбудови. Та найбільше зважали на ритмічність й емоційність сцен.
Твій фільм виділяється поміж інших стрічок, що розповідають про життя в умовах війни. Попри те, що у фільмі ми постійно чуємо сирени повітряної тривоги, бачимо руйнування — у тебе немає вибухів. Знаєш, я вже звик, що фільми про війну в Україні починаються так: ще нічого не показують, чорний екран, виють сирени, і потім бух-бух-бух — типу війна. Такого матеріалу не було чи ти свідомо від нього відмовлялася?
Слава богу, що ми не зняли такого матеріалу й не опинилися в епіцентрі такої історії. Але було таке: ми приїхали в школу, хвилин за 40 буде урок, оголошують повітряну тривогу — і ми чуємо вибухи в місті. Було велике питання, чи діти прийдуть, бо був доволі масований обстріл. І діти все одно прийшли на урок. Із запізненням, плюс 15 хвилин, але всі прийшли. Це якась дивовижна штука.
Ми після цієї знімальної зміни поїхали подивитися, куди прилетіло, і це присутнє у фільмі. У цьому сенсі це не просто ілюстрація війни, а контекст: цього дня був приліт, і потім ми бачимо урок у шелтері школи в тому самому місті. Але я не мала на меті перебирати міру, драматизувати цю реальність.
Цікава штука: діти зазвичай хвилюються більше не за себе, бо в школі, якщо починається тривога, ти зразу в укритті і маєш великий шанс вижити, а за батьків, які не з ними в укритті в цей момент, а незрозуміло де і, як ми всі, дорослі люди, не ховаються в укриття. Це насправді великий емоційний пресинг, який у фільмі неможливо в якомусь сенсі відобразити, але так є.
Команда фільму ‘Стрічка часу’: Олексій Дьяченко (звукорежисер майданчика), Віктор Шевченко (продюсер), Віктор Конкевич (фокус-пуллер, механік камери), Катерина Горностай, Олександр Рощин (оператор).
У жодному разі ми саме за вибухами й подібними ситуаціями не гналися, але був момент, що ми знімали і ніяк не наставала повітряна тривога під час навчального дня, яка була нам потрібна у фільмі. Alexa — велика камера, ми замовляємо її наперед. Ми не могли просто взяти і зірватися година на годину. Максимум — це запланувати екстрену зйомку наступного дня, але ж ти ніколи не можеш знати, чи буде тривога, чи не буде. От зараз у нас тривоги в Києві вночі, тому вдень навчання не переривається. У такій ситуації ми знімали певний час. Я думала: «Ну все, як може бути фільм про школу в сучасних умовах без жодних тривог?». І потім, пам’ятаю, ми сидимо із Сашком (Олександр Рощин, оператор фільму. — Авт.), з Вітею (Віктор Шевченко, співпродюсер фільму. — Авт.) у шкільному кабінеті, який для нас виділили, і я бідкаюся, що все пропало. І буквально коли ми виходимо на наступну перерву, починається тривога. Це, звісно, цинічно так говорити, але я була дуже рада, бо там, у Черкасах, є дуже круте укриття — величезне, на тисячу людей, і воно мало епічний вигляд.
А що ще ти хотіла, щоб обов’язково було у фільмі, крім сцени з тривогою?
Ми шукали просякнутість контекстом війни. Буденність, через яку проступає війна. Інколи вона проступає сама по собі, коли ти приїжджаєш, а половина школи зруйнована і діти вчаться в іншій частині — оцей контекст. Тобі лише треба придумати, як це зняти кінематографічно, щоб не брати інтерв’ю в директора. Ми шукали такі штуки в новинах. Я пам’ятаю, що про цю школу в Михайло-Коцюбинському десь було повідомлення, і ми через нього знайшли її. Там виявилася прекрасна дирекція і взагалі супершкола, мені там дуже сподобалося. Були і дуже жорсткі моменти. Наприклад, новина, коли дрон влучив у школу, де вчителі готувалися до відкриття 1 вересня — ми наступного дня поїхали туди. Це була наша найоперативніша реакція.
Це були очевидні речі. Менш очевидні ті, яких я теж трошки очікувала. Наприклад, як живе школа у прикордонних, прифронтових районах. На Донеччині, оскільки там уже давно війна, взагалі немає як такого навчання у близьких до фронту регіонах. Це все давно перевели в онлайн.
Тому ми зосередилися на півдні. Там можна було доїхати до певних місць, де лишається багато дітей і які далі вчаться. Деякі школи тільки у форматі шелтера існують, а деякі не тільки, хоча за 15 кілометрів — позиції російських військових і дрон постійно висить над містом.
Зі зйомок фільму ‘Стрічка часу’.
Але все одно ти приїжджаєш у будь-яке з цих місць — і там починає розгортатися реальність як вона є, інколи з таких супергарячих точок у нас не вийшло сюжетів. Просто класний урок, просто класні, хороші діти, просто все норм. А інколи приїжджаєш, а там урок про те, чи мусимо ми дружити з людьми, у яких шкіра іншого кольору. Діти відповідають на це запитання, а ти думаєш: «Вау, цікаво, що ми потрапили випадково саме на цей урок». Або відбуваються інші випадкові речі, яких ми не планували.
Уже на той момент, коли знімали переважно в регіонах, нам дуже заважала тривога. Якщо в першій третині зйомок я інколи полювала на неї, то вже в кінці починається тривога — і я така: «Знову тривога. Ми знову нічого не зняли. Знову переривається урок».
У тебе немає шкіл на Івано-Франківщині чи у Львові.
Нема. Абсолютно свідомо. Бо там, на щастя, усе плюс-мінус добре.
Але ви їх теж досліджували?
Звісно. Наприклад, там є школа інтернатного типу, куди потрапило багато дітей-переселенців. Ми думали її знімати. Але це історія інша, це історія канікулярно-санаторного типу. І це, мені здається, взагалі окреме кіно.
Катерина Горностай
«Учителі були першими людьми, на яких полювали під час окупації росіяни, саме тому, що вони тримають культурний код»
Ти сказала, що ви потрапляли на уроки випадково. Є деякі моменти, наприклад, урок історії, де пояснюють, як Російська імперія і Радянський Союз пригнічували українську мову, або урок англійської про мінну небезпеку. Бачимо ще якісь моменти патріотичного виховання — ідеологічні штуки, які хочеться донести міжнародній аудиторії. Це була частина того, що ти планувала показати, як-от з тривогами, чи все це виплило випадково?
І так, і так. Ми приїжджали у школу того дня, коли всій команді виходило приїхати. Плюс коли вчителі були на це налаштовані. Далі ми дивилися розклад різних класів. Інколи я маневрувала по ходу. Наприклад, ти бачиш, що урок історії — а ми ще жодного разу не знімали такий урок, — пішли туди. І так випадково сталося, що була тема про Директорію, УНР і Скоропадського, де проступили контекстуально важливі моменти.
Я радію, що в школі проговорюють цензурування української мови на різних рівнях у різні проміжки нашої історії. Це важливий момент. Мені хочеться, щоб люди бачили, що в школах це проговорюють і щоб бачили (хоча у нас це не звучить у фільмі), що вчителі були першими людьми, на яких полювали під час окупації росіяни. Учителі, письменники, журналісти, культурні діячі та сім’ї ветеранів АТО або військових. Це категорії, які були найвразливішими саме тому, що вони тримають культурний код.
Або ми потрапляємо на урок біології, де обговорюють вплив людей на довкілля, і раптом вчителька питає: «А що сталося?». Діти: «Підрив Каховської ГЕС». Супер, ось він, цей контекст. Він виникає на звичайному уроці, і, що мені подобається, він виникає у спокійній формі. Там немає насадження. Учителька же: «Що стало причиною підриву Каховської ГЕС? Антропогенний чинник». Тобто це якщо так м’яко назвати те, що сталося.
Інколи я розпитувала, які будуть теми, інколи ми прямо готувалися. У нас є одна сцена, яка також не потрапила в монтаж, про вчителів, які інколи приходили у школу для онлайн-викладання. Наприклад, учителька хімії робить досліди і транслює їх. Приходить у порожній клас, вмикає Zoom чи Teams і показує дітям досліди на відео. Ми зняли таку сцену — вона дуже класна. І ми наперед мали з цією вчителькою зустріч, де розпитали, які будуть теми, які будуть досліди, вибрали те, що буде більш видовищно, і приїхали знімати її в порожньому класі. Але теж не вистачило часу у фільмі.
Кадр з фільму «Стрічка часу».
У деяких моментах видно, що ви готувалися. Дивишся — а всі вчителі нарядні, у вишиванках…
Це був День вишиванки, до речі.
…а в інших моментах є абсолютно буденне вбрання і налаштованість на урок. Зокрема, той учитель історії, якого ми згадували. Видно, що він просто пристрасно розповідає те, що йому важить. Або є абсолютно прекрасний учитель, який збирав дрони і вчив креслити будинки.
Він тепер служить і не викладає, на жаль. Це був теж один із сюжетів, які ми розробляли. Написати сценарій для цього фільму — це доволі на поверхні. Ти просто бачиш, які сюжети є, і намагаєшся їх знайти. У мене було декілька інтерв’ю зі вчителями, які стали військовими. Ми собі думали, що, може, приїхати туди і зробити зум з колишніми учнями, які якось розпитали б у цієї людини, що там зараз. Але потім ми відмовилися від цієї ідеї, бо чим більше спілкувалися зі вчителями, які уже військові, тим більше вони говорили, що цивільна професія вже не має значення. Ти або військовий, або цивільний. Було багато історій про вчителів, які з окопів продовжували викладати. Виявилося, що це такий компроміс: ти або погано викладаєш у такому разі, бо з окопів це неможливо зробити добре, або погано воюєш.
Розкажи ще про мову у твоєму фільмі. Я зауважив, що більшість героїв і героїнь розмовляють українською. Це спеціальний фокус, чи зараз у школах побутує саме українська?
У реальності буває по-різному. Просто так вийшло, що деякі сцени, які ми зняли поза уроками в різних регіонах, не вмістилися.
Кадр з фільму «Стрічка часу».
Колись був на Берлінале аж чотиригодинний фільм про вчителя «Герр Бауманн і його клас»…
Ми не могли собі це дозволити. Тут така ще цікава штука: у нас видима камера. Це не те, що спостереження на ничку — ми дуже свідомо і видимо знімали. Ми приїжджали будь-куди як україномовна команда. І я думаю, що ті люди, які навіть у побуті використовують російську, щоб стати героями фільму, використовували українську.
Я знаю деяких наших героїв, які свідомо переходять на українську. Напевне, колись вони розмовляють російською, коли так простіше сказати. Але в цій реальності фільму, яка трошки більш спеціальна, ніж довге спостереження, якби ми жили з ними місяць, — у цій реальності вони обрали для себе мову самі. Ми ніколи не просили їх про це. І це стосувалося і тих міст, де, як ми вважаємо, люди історично спілкуються російською.
Камера завжди впливає, і наскільки я знаю, вона в тебе була велика. Але тобі все одно вдалося досягти певної інтимності того, що відбувається на екрані. Як?
По-перше, зум-оптика. Ми спеціально вибрали такий об’єктив, щоб не стирчати в обличчя людям, щоб бути трошки осторонь. Це так смішно, я не можу зрозуміти чому, але в документальному кіно, яка б камера в тебе не була — це завжди норм, а от мікрофон — це завжди інтересно. Не знаю чому. І мені це навіть подобається. Ми спеціально лишили ці погляди всередину камери, де якесь таке суперпряме спілкування героїв з нами — з глядачами, з командою.
Кадр із фільму Катерини Горностай ‘Стрічка часу’.
Діти не бояться зараз камер. Звісно, через свій характер кожен був по-різному розкутий. Це насправді ще залежить від того, який вайб у школі. Якщо сама школа розслаблена в хорошому сенсі, коли є дружній колектив учительський, діти сприймали нас теж добре.
«Якщо ти фіксуєш певний період реальності, його варто одразу показувати»
Розкажи про інтонацію. Вона така ніжна і світло-позитивна. Коли фільм про війну, то це взагалі виняток. Як ти її досягала?
Це автоматично стається через тему. Навчання — це ж про надію. Навчання означає, що люди щось вивчають, будуть ставати професіоналами своєї справи, складати іспити, обирати майбутню професію. Це діти, які дізнаються щось нове, дружать з іншими дітьми, учителями — це завжди про надію і про творення. Мені цим тема в принципі і сподобалася. Звісно, 100 % найважливіше на фронті відбувається — там, де дуже гаряче, дуже жостко і де зовсім інші умови, інша сутність буття. Це місце боротьби і смерті. Але те, що відбувається у школі — це в якомусь сенсі антипод.
Фактично це покоління, яке прийде наступним. Мені хотілося, щоб це було обнадійливо, і це те, що я побачила у школах. Тут є боротьба в якомусь сенсі. Не просто скласти руки і чекати, коли це все закінчиться з якимось результатом, а продовжувати робити те, що можеш робити. Якщо це роблять учителі — тим більше, коли пів школи розвалено і законсервовано, а інші пів школи постійно ходять в укриття, — то нам теж потрібно робити те, що ми можемо: знімати про це кіно, адвокатувати тих самих учителів, про все це розказувати, архівувати ці речі.
Для мене багато сумного в цьому фільмі, тому що коли ти чуєш, що евакуйовано з Бахмута, то розумієш: це все, що лишилося від тієї школи. І оці діти закінчують школу у 2024 році й останні, найкрутіші роки свого шкільного життя вже не вчилися там. Це дуже прикро.
Катерина Горностай
Як тобі далося повернення в документалістику? У тебе була історія з фільмом для Docudays UA («П’ятниця, субота, неділя». — Авт.), що був пробним каменем, а зараз ти повноцінно повернулася у док. Я пам’ятаю, як ти розповідала, що пішла з доку, бо це надто інтимно в тебе виходило.
Ті фільми були дуже автобіографічні. Це зовсім інший тип документального кіно. Є різні рівні інтимності. Ті, які я тоді знімала — це були суперінтимні фільми, бо це була моя особиста історія про людей з мого близького кола, де героями були всі ми. Якщо далі відійти, це історія, наприклад, про героя, який у своєму житті, зі своїми інтимними історіями, а ти всередині його кола. Це другий ступінь. І наш фільм — найвіддаленіший від цього.
Це така музична структура, де ми не заходимо сильно і глибоко в інтимні історії героїв, ми опиняємося випадково в різних ситуаціях з ними. Такий підхід найнеінвазивніший. Зараз він був найкомфортнішим мені. Можна було піти іншим шляхом — вибрати одну школу і спостерігати за нею півтора року. Це був би теж цікавий фільм, але вже з іншим сюжетом.
Ти не здаєшся режисеркою, яка швидко працює: тобі потрібен час, щоб утілити задум. Але я можу помилятися, тому що фінансування в Україні таке, що саме воно може бути причиною тривалої підготовки. Цей фільм ти зняла досить швидко, приблизно за два роки повністю фіналізувала. Це комфортні для тебе терміни?
Розумієш, документалістика — це продукт, що швидко псується. Трошки. Адже якщо ти фіксуєш певний період реальності, його варто одразу показувати. Вона не може залежуватися, як ігровий сценарій, який буде актуальним роки по тому. Еґґерс хотів зняти «Носферату» з дев’яти років. Він міг зняти його що зараз, що ще через десять років. А документалістика… По-перше, вона конкурентна зараз, бо всі знімають документальне кіно. По-друге, вона дійсно така, що ти зняв — а наступного року це все зміниться. І треба зараз показати це кіно, бо потім буде все інакше і треба знімати наступний фільм.
Можна було далі знімати, бо сюжети продовжувалися. Якісь історії можна було ще розширювати. Ще думала: треба обов’язково зняти якийсь сюжет про блекаути. Але теж — у школі блекаути не настільки візуально виразні. Школа, на щастя, більш-менш при денному світлі. Звісно, були різні історії. Поряд у прокуратурі стоїть генератор, а школа в темряві. Але вже тоді ми почали монтувати фільм і думати над тим, як конструктивно скласти те, що вже мали. Перша збірка була п’ять годин. Це чимало.
Катерина Горностай
Ти думаєш, що через рік твій фільм уже буде неактуальним?
Я думаю, що будь-який фільм документальний для нас точно буде актуальним. Тому що для нас основна задача — це зберігати цю реальність. Треба, щоб був відображений Маріуполь у фільмі Чернова. Тепер він покладений на поличку, можна до нього звернутися — ось реальність Маріуполя перших 20 днів війни. Це круто, що ми це зафіксували. Це той образ, що має залишитися про Маріуполь у світовому дискурсі. Бо не було б Чернова, не було б цього фільму, була б російська пропаганда.
Ми повинні з нашого погляду обробляти, архівувати й оформлювати реальність у висловлювання різного характеру: більш абстрактні, менш абстрактні, концептуальні, як «Мирні люди», менш концептуальні, коли це особиста історія однієї людини. Неважливо. Головне, щоб ми це робили і складали загальний наратив, у якому стоять «20 днів у Маріуполі», «Мирні люди», «Пісні землі, що повільно горить» — усе одно не буде одного великого фільму, який розкаже про все.
Але все ж їх треба, умовно, доставляти вчасно?
Так, щоб не було заторів, щоб не було так, що в один момент усі дороблять фільми, випустять — і до них буде менше уваги. Це найгірше, що може бути для фільму — увага, якої йому не приділили.
Джерело: Режисерка Катерина Горностай: «Документалістика — це продукт, що швидко псується»
