Фотофейк з кремля: російські «аналітики» хотіли умертвити студентів коледжу

У новій серії рубрики «Фейки з паралельної реальності» російська пропаганда знову видала бажане за дійсне.

Цього разу — зі шкільною педантичністю та могильною фантазією. Анонімний проросійський Telegram-канал поширив світлини з фейсбук-сторінки Сосницького обліково-економічного фахового коледжу та заявив, нібито всі випускники закладу, яких мобілізували, вже загинули. Мовляв, бути «гордістю навчального закладу» в Україні — це автоматично бути мертвим.

Ну що ж, аплодуємо стоячи. Бо навіть для російської пропаганди — це новий рівень цинізму. Точніше, морок і лінь, загорнуті у чорний сарказм.

У Photoshop вірять більше, ніж у факти

Пропагандисти не гребують нічим: взяли фото з дописів коледжу, де насправді йшлося про досягнення студентів, подяки за службу, згадки про тих, хто вступив до лав ЗСУ — і домалювали до цього фейкову моралізацію. Мовляв, подивіться, ось ці всі — уже вбиті, ще й навчаються у морзі на вечірньому.

Насправді жодного підтвердження тому, що всі показані на фото загинули, немає. Але в російській дійсності не обов’язково перевіряти — достатньо бажання принизити, викривити, зманіпулювати. І бажано зробити це емоційно: з пафосом на кістках, слізною інтонацією і шрифтами з 2012 року.

Смерть як інструмент монтажу: дешева постановка

Цей фейк — чергова спроба зіграти на болючій темі війни, спекулюючи життями українців. У ворожій уяві українські навчальні заклади перетворились на «розсадники смертності», а мобілізація — на квиток в один кінець. Вони намагаються нав’язати нам картинку тотального знищення — бо самі давно живуть у цьому ландшафті руїн і деградації.

Але є нюанс: в Україні навіть у найтемніші часи зберігається гідність. Ми шануємо кожного свого воїна — не фальшивими фотоколажами, а справжньою пам’яттю, турботою і боротьбою за правду. Бо герої живі доти, доки їх пам’ятають. І не прокремлівський канал вирішує, хто з нас загинув, а хто живе і воює.

А що насправді?

На фото — частина студентів, які вирішили захищати країну. Дехто з них загинув, і це — наша спільна рана. Але значна частина жива, служить, навчається, повертається, розвивається. Це звичайні українські хлопці — не персонажі фейкових мемів. Вони мають імена, долі, мрії. Вони не «зниклі безвісти» в архівах пропаганди — вони живуть у серцях і в реальності.

Фейк — це не інформація. Це атака.

Кожен подібний «вкид» — не просто брехня. Це інформаційний обстріл. Це спроба вбити віру, надію, опір. Бо коли в тебе не лишилось нічого, ти б’єш по тому, що є в інших: по гідності, по молодості, по пам’яті.

Але навіть тут у російських пропагандистів виходить халтура. Бо правда — як броня: може бути поранена, але не знищена. І жоден колаж із кремлівського підвалу не змусить нас забути своїх чи зневіритись у своїй армії.

Не всі випускники загинули. Але російська журналістика — точно.

І це єдина смерть, про яку ніхто не сумує.