Президент Росії Володимир Путін під час щорічної пресконференції
У книзі «Дракони і змії. Еволюція ворогів Заходу та майбутні загрози» Девід Кілкаллен описує як Росія модифікувала способи ведення військових дій у XXI столітті. Однією з таких новацій є так звана порогова (лімінальна) війна. Вона містить цілий комплекс дій мілітарного і немілітарного характеру. Однак її головна мета – проводити військові та інші операції таким чином, щоб не спровокувати надмірну негативну реакцію зовнішніх сил, здатних зруйнувати ці плани чи зробити ціну їх втілення вкрай високою.
Після поразки у холодній війні військова перевага Заходу над його супротивниками вважалася беззаперечною. Ослаблена після розвалу СРСР Росія не мала жодних шансів виграти конвенційне військове протистояння з блоком НАТО. Хоча, починаючи з 2000-х років, потік нафтодоларів дозволив покращити фінансування збройних сил РФ, все ж для Кремля було б справжнім безумством прагнути до прямого військового конфлікту зі США.
Але російський імперіалізм вимагав експансії, перегляду результатів холодної війни та розширення сфер впливу. У тому числі шляхом територіальних загарбань. От тільки пряма агресія проти сусідів виглядала дещо ризикованим сценарієм. Потрібно було шукати інші методи, які дозволили б досягти бажаного результату, водночас зменшуючи ризики втручання чи надмірної реакції Заходу.
У січні 2013 року начальник Генштабу ВС Росії Валерій Герасимов виступив перед Академією військових наук з доповіддю про гібридну війну. Через місяць світ побачила його стаття «Цінність науки в передбаченні» у газеті «Військово-промисловий кур’єр». Викладені у публікації думки стали основою так званої «доктрини Герасимова». Вона передбачає комбінацію заходів невійськового і військового характеру для досягнення потрібних стратегічних і геополітичних результатів. При чому у співвідношенні 4 до 1 на користь немілітарних практик. А також стирання відмінностей між станом миру та війни. Ми звикли називати такі методи «гібридною війною». Девід Кілкаллен класифікує їх терміном «порогова війна».
Мистецтво порогової війни потребує вміння передбачити реакцію потенційних противників і зацікавлених сторін. При чому потрібно враховувати політичну культуру, систему політичних інституцій, а також риси характеру і психологію поведінки конкретних політичних лідерів, які ухвалюють рішення. Операції потрібно планувати і реалізовувати таким чином, щоб не вийти за рамки порогу реакції. Або вийти за його межі лише на певний відносно короткий період, впродовж якого противники не встигнуть зреагувати.
Кремль правильно прорахував, що рішення, як реагувати на його дії, ухвалюватимуть із значною затримкою. На жаль, сучасний Захід не славиться вмінням діяти швидко та рішуче. Ухвалення узгоджених рішень вимагає тривалих внутрішніх дискусій. За цей період можна або поставити світ перед доконаним фактом, або знову знизити свою активність нижче порогового рівня реакції. Таким чином, відбивши бажання вводити нові санкції чи надавати розширені пакети військової допомоги країні, яка зазнала атаки.
Росія успішно апробувала цю тактику у 2014 році. Спочатку були «зелені чоловічки» у Криму. Анексія півострова відбувалася швидко і водночас була презентована світу як прояв «народного волевиявлення». Росія докладала максимум зусиль, щоб подати світу свою інфільтрацію на Донбас як самостійні дії місцевого «народного ополчення». Чергувала періоди зростання напруги із періодами спаду. Категорично заперечувала свою причетність до бойових дій.
Москві сприяв той факт, що порогова реакція у Заходу на вторгнення до України виявилася вкрай високою. А її настання – наздгонаняючим та розтягнутим у часі. Тому загалом Росія змогла окупувати Крим і частину Донбасу без значних втрат, уникнути введення жорстких санкцій та не спровокувати Захід на летальні військові постачання Києву.
Зелені чоловічки у Криму
У 2022 році Путін теж спробував пом’якшити факт агресії, назвавши повноцінну загарбницьку війну евфемізмом «СВО». У Кремлі розраховували взяти Київ за три дні, поставити світову громадськість перед доконаним фактом і уникнути надмірної реакції у вигляді запровадження жорстких санкцій чи летальної військової допомоги Україні. Звісно, падіння столиці України викликало б реакцію Америки та Європи. Але це була б реакція постфактум, яка ніяк не вплинула б на реальність. Та російський бліцкриг провалився. Війна переросла у затяжний конфлікт. Захід, оговтавшись від першого шоку, почав запроваджувати пакети санкцій та налагодив постачання зброї Україні. Хоча постійно робив це із запізненням і у лімітованих кількостях.
Успішно застосувавши доктрину порогової війни, Росія вирішила перенести свій досвід на дипломатичний фронт. Нинішня імітація Москвою переговорів про мир і ритуальні загравання з адміністрацією Трампа вписуються у ту ж саму порогову концепцію. Це своєрідна лімінальна дипломатія, стратегічна мета якої – уникнути запровадження серйозних санкцій, максимально тягнути час і спробувати досягти успіхів на полі бою.
Спокушаючи Захід можливістю укладення мирної угоди, Путін утримує його від небажаної для РФ реакції. Не секрет, що через падіння цін на енергоносії, вичерпання запасів Фонду національного добробуту та економічні дисбаланси Росії все важче фінансувати велику війну. Запровадження серйозних санкцій може дуже ускладнити втілення загарбницьких планів Путіна. Тому Кремль майстерно грає на психологічних особливостях Трампа та його упередженнях щодо причин і природи російсько-української війни. Заманює Білий дім потенційними вигодами від відновлення економічної співпраці. А також вдало маніпулює погрозою вийти з переговорів, якщо нові санкції таки будуть введені.
Трамп любить говорити про Зеленського як про найкращого продавця у світі. Але Путін вже кілька місяців продає світу велику ілюзію готовності припинити війну проти України. Дедлайни постійно зміщуються. Миру немає. Але також немає нових санкцій. З одного боку, під надуманими приводами Росія відмовляється припинити бойові дії негайно. Регулярно завдає ракетно-дронових ударів по Україні. Але в той самий час не ризикує остаточно виходити з переговорного процесу. Імітує зацікавленість, надсилає переговорну групу у Стамбул. Проте постійно висуває нереалістичні умови для досягнення режиму припинення вогню. Ніби навмисно випробовуючи межу терпіння Заходу.
У ці ритуальні дипломатичні ігри можна грати довго. Але тільки до того моменту, коли інша сторона вирішить, що з неї досить. От тільки невідомо, коли це станеться: за кілька днів чи за кілька місяців. І чи наважиться Захід покарати Росію за те, що його обвели навколо пальця з допомогою методів лімінальної дипломатії.
Джерело: Ігри, в які грає Путін: від порогової війни до порогової дипломатії
