Зі слів Голови НБУ, приводом для цього є потенційний вступ України до Європейського Союзу, посилення ролі ЄС у забезпеченні наших оборонних можливостей, більша волатильність на глобальних ринках та ймовірність фрагментації світової торгівлі.
Більшість українських медіа та суспільство загалом не залишили без уваги таку резонансну новину. Попри всі намагання Нацбанку змістити фокус уваги українців на інфляцію питання обмінного курсу залишається дуже чутливою.
Тема можливої зміни базової валюти (валюти прив’язки) продовжувала жити в інформаційному просторі, незважаючи на загострення ситуації на фронті, масовані обстріли українських міст та масу інших непересічних подій.
Уважні громадяни отримали можливість розібратися з тим, що Нацбанк встановлює обмінний курс гривні лише до однієї валюти (долара США), а до всіх інших розраховує за кроскурсами. І це реальний крок у напрямі поширення фінансової грамотності.
Але, як тільки увага до теми курсоутворення почала згасати, один із заступників Голови НБУ долив олії у вогонь, повідомивши зокрема таке:
«Наше майбутнє – це членство у Європейському Союзі. Набуваючи це членство ми маємо взяти на себе зобов’язання у більш далекому майбутньому перейти на євро».
Як наслідок, чи не кожен новинний сайт і телеграм-канал процитував зазначене повідомлення з різним ступенем точності. Хоча, приводу для ажіотажу як такого не було взагалі.
З одного боку, в обох випадках високопосадовці озвучили логічні висновки, які випливають з того факту, що прямуємо ми до ЄС (а не до США), та з положень самого Маастрихтського договору. Адже приєднання до зони євро є фінальною стадією інтеграції до ЄС для будь-якої країни. Щоправда, не кожна країна прагне досягати цієї стадії та позбутись монетарного суверенітету.
З іншого боку, тема можливої зміни валюти прив’язки зовсім не нова. Вперше Нацбанк повідомив про таку перспективу ще в березні 2024 року, посилаючись на те, що за операціями з купівлі безготівкової валюти клієнтами банків частка угод в євро впритул наблизилась до 50%.
На початку 2025 року перша заступниця Голови НБУ заспокоювала, що майбутня зміна валюти прив’язки відбуватиметься повільно і непомітно для ринку. Відповідні пояснення керівництво НБУ надавало також під час пресбрифінгу у квітні, коли вже було відомо про зниження курсу долара відносно інших світових валют.
Тож не зовсім зрозуміло, навіщо НБУ продовжував «розкручувати» цю тему в травні. Невже для того, щоб суспільство уважніше придивилось до істотного зростання курсу євро, ніж до зниження курсу долара? Якщо так, то це якийсь дуже незвичний спосіб впливу на девальваційні та інфляційні очікування.
Але якщо вже НБУ стільки уваги приділив питанню зміни валюти прив’язки, то, можливо, варто піти трохи далі і поміркувати про дещо глибшу трансформацію підходів до реалізації монетарної політики.
Оскільки в режимі інфляційного таргетування Нацбанк не здатен забезпечити стабільність гривні, як того вимагає Конституція України, а так звана політика дорогих грошей (високих ставок) пригнічує кредитування економіки та збільшує витрати бюджету на обслуговування державного боргу. Тобто, жодних переваг, а недоліків – хоч відбавляй.
Нещодавно в пошуках «нудного рецепту економічного зростання для України» після закінчення війни один з членів Ради НБУ побіжно навів приклад Болгарії, ВВП якої (в розрахунку на одну особу) в кілька разів перевищував український навіть до великої війни.
Особливість цієї країни (в контексті монетарного регулювання) є те, що вона майже три десятиліття живе з фіксованим обмінним курсом болгарського лева: з 1997 року – до німецької марки (один до одного), з 1999 року – до євро (приблизно 1,95 лева за 1 євро).
Згідно з класифікацією МВФ Болгарія підтримує режим валютної ради (currency board) – фактично найжорсткіший формат фіксації обмінного курсу, за якого емісія національної валюти повністю або майже повністю забезпечується резервами іноземної валюти.
То може українській владі доцільно розглянути варіант переходу до такого валютного режиму після закінчення гострої фази війни?
Так, це означало б втрату незалежності в реалізації монетарної політики, адже країна в режимі валютної ради фактично стає реципієнтом монетарної політики центрального банку, який емітує резервну валюту. У випадку євро – це Європейський центральний банк.
Зазначений аспект зазвичай подають як головний недолік режиму валютної ради, оскільки країна втрачає можливість стимулювання економіки засобами монетарної політики. Але в наших реаліях цей аргумент є не таким вже переконливим, оскільки з часу запровадження інфляційного таргетування НБУ не зробив практично нічого, щоб посприяти розвитку української економіки.
А які ж переваги дає режим валютної ради?
Фіксація курсу гривні до євро – це, передусім, якір стабільності і фактор впевненості в завтрашньому дні. Для суспільства, яке тривалий час живе в стані екстремальної невизначеності, це – пріоритет номер один.
До потенційних переваг режиму валютної ради варто віднести підвищення довіри до національної валюти, зниження інфляційних очікувань і, як наслідок, збільшення можливостей для досягнення цінової стабільності.
Мінімізація валютного ризику сприяла б залученню іноземних інвестицій в реальний сектор економіки (на відміну від спекулятивного капіталу за політики високих ставок), що є необхідною умовою відновлення економіки після війни.
Як бонус, країна отримала б облікову ставку на рівні, близькому до ставки ЄЦБ, що значно збільшило б шанси на повноцінну активізацію кредитування економіки. Наприклад, ставка центрального банку Болгарії з 1 червня становить 2,07%.
Але є одне велике але: перехід до режиму валютної ради можливий лише після закінчення гострої фази війни. Адже зазначений режим унеможливлює девальвацію гривні, яка може бути використана як засіб збільшення доходів бюджету в критичний момент. Також валютна рада передбачає дотримання дисципліни у фіскальній політиці, зокрема, виключає монетарне фінансування дефіциту бюджету. Держава не може піти на такі самообмеження в стані війни.
Крім того, подібний сценарій міг би бути реалізований за умови отримання Україною гарантій щодо стабільного надходження фінансування від ЄС впродовж тривалого часу. А це завдання дещо іншого рівня складності.
Автор свідомо обрав як альтернативу режим валютної ради, щоб максимально чітко акцентувати увагу на тому, що в режимі інфляційного таргетування Нацбанк провадить таку жорстку монетарну політику, на тлі якої обмеження найжорсткішого валютного режиму не сприймається як загроза монетарному суверенітету. Тим часом, існують і менш обтяжливі режими фіксованого курсу, було б тільки бажання забезпечувати стабільність.
Якщо в Нацбанку вважають, що запровадження режиму фіксованого курсу – це крок назад в розвитку системи монетарного регулювання, то варто враховувати стан української економіки і той факт, що монетарна політика є інструментом забезпечення суспільного блага, а не засобом реалізації амбіцій її творців.
Нескінченні експерименти з обліковою ставкою, декларування відданості мандату з досягнення цінової стабільності і обіцянки світлого майбутнього можуть бути цікавими персоналу Нацбанку, оскільки не передбачають жодної відповідальності і дозволяють цікаво проводити час у колі однодумців. Але це зовсім не те, чого вимагає від НБУ Закон та очікує суспільство.
