Війна паломникам не перешкода
Свої перші паломництва Христина здійснила ще школяркою — разом з мамою відвідувала відомі монастирі та храми, не оминаючи світських пам’яток — палаців, парків, музеїв. Дівчина стала дорослою і самостійною, але свого захоплення не покинула.
Паломниця Христина Шеревера.
«Спочатку я їхала, бо мене брала зі собою мама, а з часом ці подорожі захопили. Це ж добре — розвіятися, побачити цікаві місця. Нас завжди так люб’язно скрізь приймали. А ще можна було взяти зі собою їжу і сісти пообідати, наприклад, на березі каньйону. Погодьтеся, це дуже непогано», — розповідає 27-річна Христина Шеревера, яка викладає англійську і є парафіянкою столичного храму ПЦУ Миколи Святоші. Христині пощастило, бо священник протоієрей Андрій Мартинюк, який служить у цій громаді, теж любить подорожі й уже не один рік організовує їх для своїх парафіян. І не тільки своїх. А щоб було цікавіше — поєднує у поїздках духовне і пізнавальне, красиве і корисне.
«Ми хочемо, щоб люди не тільки відвідали церкви, а й оглянули пам’ятки архітектури, музеї, дендропарки. Щоб побачили, в якій прекрасній країні ми живемо. Наприклад, якщо приїхали до Чернігова, то, крім стародавніх храмів, ідемо до Музею Коцюбинського», — ділиться досвідом отець Андрій.
Священник Андрій Мартинюк
Серед найпопулярніших паломницьких місць він називає Чернігів, монастир на Козацьких могилах на Рівненщині, Манявський скит на Прикарпатті. До війни їздили до святинь на Сумщині та Черкащині, але після повномасштабного вторгнення від цих напрямків доводиться відмовлятися через обстріли.
Війна позначилася на всьому нашому житті, і паломницькі мандрівки не виняток.
«Під час війни значно поменшало паломників, — ділиться Андрій Мартинюк. — Багато людей за кордоном, ще й фінансові проблеми в багатьох. Якщо раніше ми легко збирали групу з 50 осіб, то зараз їдемо 20-місним мікроавтобусом. Та й то раз на місяць чи на два».
Та водночас люди потребують подорожей. Для декого це чи не єдина розрада, спосіб відволіктися від трагічних воєнних реалій, перезавантажитися, а ще для когось – без перебільшення порятунок.
Голова Паломницького центру Православної церкви України священник Роман Когут вважає, що в умовах війни паломництво набуває ще глибшого сенсу.
«Це не просто подорож, а шлях серця до Бога. Цим шляхом люди несуть свої страхи, біль, молитви за рідних, за воїнів, за країну, матері за синів своїх, дружини за чоловіків, діти за батьків, які воюють на фронті. І це спосіб не втратити людяності, не згаснути в темряві, яка щодня нас огортає. Паломництво допомагає знайти опору, надію, духовну силу», – вважає священник.
Голова Паломницького центру ПЦУ священник Роман Когут.
Серед найулюбленіших для українців паломницьких місць він називає Київ і Чернігів.
«Це місця сили, пов’язані з хрещенням Русі. Вони були, є і залишатимуться завжди актуальними, популярними серед віруючих людей і навіть серед невіруючих», – зазначає отець Роман.
Він також вважає, що прочан цікавить захід України – наприклад, 400-літній Манявський скит, який називають Українським Афоном, а ще святині Закарпаття. До речі, вже не один рік організатори поєднують духовну мету із відпочинком: на Закарпатті це можуть бути термальні джерела, в інших місцях – озера та інше.
«До Почаєва не їдемо – морально важко»
А от найбільша православна святиня на заході України – Почаївська Свято-Успенська лавра – від початку повномасштабного вторгнення стала табу для паломників із ПЦУ. Звичайно, вони хотіли б туди їздити й молитися, але, певне, почекають, доки звідти забереться Московський патріархат.
Отець Андрій із парафії Миколи Святоші розповідає, що від зими 2022 року його прихожани не відвідують святі місця, пов’язані з Московським патріархатом. «Для людей це морально важко», – зазначає він.
Керівник Паломницького центру Роман Когут погоджується і пояснює: «Ми туди не їдемо, щоби не наражатися на провокації і не псувати настрій нашим паломникам».
І розповідає історії українських вірян, які мають досвід відвідання Почаєва, а також Корецького ставропігійного монастиря (це значить, що він напряму підпорядкований Московському патріархові Кирилу Гундяєву). Тут з порога зустрічають із питаннями, звідки ти, де хрещений, з «благодатної» церкви чи ні. А ще якщо одяг на тобі «не належний» чи свічку кудись не туди ставиш – то настрій зіпсують остаточно.
Паломниці Христині теж не до душі, що в храмах МП відразу тобі хустку хочуть напнути і спідницю зав’язати, якщо ти в штанях. «Це такі неприємні моменти, яких у нас в ПЦУ нема. Я можу прийти до себе в церкву без хустки і в джинсах, як мені зручно», – каже дівчина.
«У монастирях МП панує гнітюча атмосфера, – говорить Роман Когут. – Людину змушують почуватися винною, грішною, не вартою спасіння, намагаються завантажити непомірними постами, молитвами. І такими людьми легше маніпулювати, нав’язувати ідеологію «русского міра».
За словами голови Паломницького центру, віряни ПЦУ все ж відвідують деякі храми УПЦ МП, зокрема ті, де настоятелі мають проукраїнські погляди і навіть готові перейти до ПЦУ, однак, що це за місця, він наразі не називає.
Щодо Києво-Печерської лаври, то відколи у Верхній лаврі – в Успенському соборі й Трапезному храмі – служить ПЦУ, їх охоче відвідують українські паломники, особливо на великі свята, коли літургії очолює Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній.
А от Нижня лавра залишається закритою. І так буде, певне, доки держава не розв’яже проблему з перебуванням там УПЦ МП. Бо ж попри те, що наприкінці 2022 року для МП закінчився договір оренди, а в серпні 2023-го суд зобов’язав звільнити державне будівлі, тут досі живуть і служать монахи Української православної церкви Московського патріархату.
Політика має значення
Та паломників ПЦУ радо приймають у святинях інших конфесій – УГКЦ, РКЦ.
«У нас добре спілкування. Ми можемо заїхати, наприклад, в Зарваницю (відомий паломницький центр греко-католиків – ред.). Або якщо їдемо закордон, наприклад, в Італію, то там відвідуємо римо-католицькі храми. Навіть запитуємо, чи можемо відслужити молебень за Україну, й ніхто не забороняє. Звичайно, що ми не служимо спільних літургій, тому що нема євхаристійної єдності, але можемо разом помолитися, наприклад, за мир, за воїнів, за Україну», – розповідає Роман Когут.
Українські паломники на Святий землі
Українські православні також не оминають відомі католицькі центри – Рим, Меджугор’є, Лурд.
Попри те, що закордонні паломництва стали менш доступними через війну, вони все одно не припиняються. Передусім, до улюблених для українців місць – до Греції, зокрема, на Афон, до Святої Землі та інше.
За словами керівника Паломницького Центру, українців також цікавлять Грузія, Румунія, Болгарія. Але й тут політика має значення.
«У Болгарії після недавніх виборів патріарха православні розділилися: половина підтримує Вселенський патріархат, інша половина – політику Москви. До перших ми можемо спокійно їхати, вони дозволяють нам служити в храмах, приймають в монастирях на ніч. Добре приймають у багатьох румунських монастирях», – розповідає він.
Останніми роками змінилася тенденція в поїздках на Афон. Якщо раніше українцям переважно організовували подорожі структури, прихильні до РПЦ, то нині все більше вірян їдуть через Паломницький центр Православної церкви України.
«Московську пропаганду поширювали навіть гіди – вони намагалися повести в ті монастирі, які підтримують Росію, розказати про «неканонічність», «неправильну політику ПЦУ». Зараз люди це все бачать, розуміють і обирають їхати з нами», – каже священник.
У ПЦУ намагаються оминати промосковські осередки й не натикатися на токсичних монахів. Їдуть у монастирі, які підтримують Україну і Помісну Церкву. Але труднощі виникають через те, що Афон перевантажений паломниками з усього світу.
«Монастирі просто обмежують кількість паломників, тому що фізично вони не можуть впоратися», – ділиться отець Роман.
Проща до монастиря на Козацьких могилах.
Туристи перетворюються на паломників
Паломництва – чи всередині країни чи закордонні – до певної міри стали альтернативою туризму. Не в останню чергу – через цінову політику. Так, тут вам не запропонують готелі різного рівня на вибір, але завжди намагатимуться знайти комфортні умови за добрими цінами. І все частіше до прочан приєднуються люди не надто воцерковлені, а інколи й далекі від віри.
Священник Андрій каже, що таких у паломництві десь понад половину. Вони використовують цю більш доступну можливість, щоб кудись поїхати, розвіятися. Інколи ці поїздки змінюють їхні життя.
«Якось ми приїхали в Свято-Духівський монастир під Коростишевом, де служив такий глибоко духовний отець Антоній (зараз він схиархімандрит монастиря). І одного паломника так вразило спілкування з отцем Антонієм, що він попросив охрестити його. Отець Антоній тут же здійснив таїнство, а всі ми були свідками цього хрещення. А ще в мене був такий випадок. Із нами їздила жінка – не віруюча, в минулому комуністка і атеїстка, але їй подобалися подорожі. Поступово вона змінила свої погляди. Одного разу, на мій подив, вона прийшла на таїнство соборування. І потім ще і сповідалася, і причащалася, а перед смертю сказала родичам, щоб обов’язково я її відспівав», – згадує отець Андрій.
Голова Паломницького Центру отець Роман вважає, що не можна відкидати людей чи якось «сортувати». Бо часто люди їдуть з туристичною метою, а повертаються збагачені духовно.
«Якось подружня пара поїхала з нами до Константинополя. Для них це була туристична поїздка, але потім вони з нами ще, певно, разів п’ять були в паломницьких подорожах. І все через те, що раніше вони не могли завагітніти, а в одному з монастирів молилися за це, і невдовзі їм вдалося. Відтоді вони їздять постійно», – розповідає священник.
Українські паломники на Фанарі зі Вселенським патріархом Варфоломієм.
Досвідчена паломниця Христина зауважує, що такі подорожі об’єднують людей різного віку і статусу.
«Чоловіків може бути один чи двоє на групу. Переважно їдуть жінки й дівчата, навіть молодші за мене. Досить багато старших жінок, яких я дуже поважаю за те, що не сидять вдома, а їздять цікавими місцями. Якщо в Європі літні люди подорожують різними країнами, то наші бабусі бодай можуть дозволити собі паломництва Україною», – розповідає дівчина.
Вона зауважує, що в таких подорожах дуже цінним є спілкування, і молодь завжди знаходить спільну мову зі старшими людьми. І каже, що такі поїздки надихають і заряджають.
«Уявіть: літо в Києві, на ринках дорогі малина й полуниці, а ми приїжджаємо в гарне село, де природа, трави, можна походити босоніж. Натрапляємо на шовковицю з рясними, стиглими ягодами і не можемо від неї відірватися. І це теж частина подорожі й вражень від неї», – розповідає Христина.
Вона зізнається, що їй інколи боляче бачити, в якому стані деякі пам’ятки. І хоче, аби було більше паломників, туристів, а отже – більше грошей для розвитку громад, в яких розташовані пам’ятки; для бізнесу та порятунку нашої спадщини.
У Православній церкві України намагаються руйнувати стереотипи. Тут паломництво – це не нудні поїздки жіночок у довгих спідницях і хустках, які всю дорогу моляться і скрізь б’ють поклони.
Прочани в Манявському скиті.
«Наше завдання оживити паломницьку традицію церкви. Наша церква, можна сказати, молода, і всі напрямки потребують розвитку. Тож ми прагнемо формувати культуру духовних подорожей, будувати мережу святинь, відкритих для людей, і найголовніше – це вести людей туди, де є Бог. Це наше основне стратегічне завдання», – каже голова Паломницького центру ПЦУ.
Священник вважає, що паломництво навіть в цифрову епоху житиме і розвиватиметься. Бо людина завжди прагнутиме духовного вдосконалення й відповідей на екзистенційні питання. І завжди шукатиме місце, в якому почуватиметься ближчою до Бога.
Джерело: Паломництво та/або звичайний туризм: де і як шукати Бога?
