Зруйнований Маріуполь
На четвертий рік війни беззаперечним залишається факт, що Маріуполь став місцем найбільшої нелюдяності росіян та найбільшого горя українців. На щастя для всіх нас. І на горе для всіх маріупольців. Людей, які пережили пекло, і при поверненні в Україну були позбавлені будь-якої підтримки від держави. Держави, яка залишила їх на самоті в блокаді і в евакуації. Тому прийшов час запитати зараз, не чекаючи закінчення війни. І тому ще не поставлене запитання ризикує залишитись таким назавжди.
Отже, питання перше. Головне і не про травневі шашлики, як не дивно. Питання просте до неможливості. Як так сталось, що росіяни бравим маршем пройшли від Чонгару до Маріуполя за три доби через все Приазов’я? Як взагалі вони перейшли Чонгар без підриву мостів, без розстрілу колон? Історію, яку взяв на себе Залужний та невідомий сапер про “не спрацювали дроти” ми чули, але хто їй повірить? Де чудова історія від ексголови СБУ Баканова про розмінування та призначення російських агентів на керівні посади? Відверто – саме цей чонгарський прорив став запорукою блокади Маріуполя. Прорив, за який хтось мав би відповісти але не відповів.
Питання номер два. Чиє рішення було кинути та здати Маріуполь “по-тихому”? Це зараз здається, що увага до Маріуполя була прикута з перших днів. Але, це геть не так. Маріуполя не було в щоденних зведеннях та зверненнях до українців аж допоки Блінкін на брифінгу в Білому домі не сказав, що в Маріуполі влаштували справжнє пекло. І ця згадка – допомога і заслуга чисельних друзів, контактів та знайомих маріупольців з блогерами, ЗМІ в Україні та по всьому світу. Єдиний марафон мовчав до цього та мовчав би й далі. Просто Маріуполь виявився несподівано гучним голосом України. Ми били на спалах і ми достукались, прорвавши мовчання навколо міста. Саме тому не було відповіді на запитання, чи хтось вирішував здати Маріуполь. Питання лише “хто” і “нащо”. Яке логічно розширяється до того, що якщо вже прийняли таке рішення, то чому воно не було озвучено простим маріупольцям? Скільки життів можна було врятувати? Цього ми не дізнаємось, мертвих не повернемо. Проте ми мусимо реалізувати своє право на справедливість.
Третє питання, коли держава поверне нашим людям те, чого вона позбавила їх. Ми можемо робити вигляд, справедливо звинувативши путіна та росіян. Проте. Ми втратили все. Все. Абсолютна більшість маріупольців залишилась лише в тому, в що була вдягнена. При тому держава промовчала про підготовку до війни. Про необхідність евакуації. Про загрози блокади. Про евакуацію з Азовсталі через фільтраційні табори. Про все. Лише позбавила шансу на отримання бодай надії на житло. Тому так. Допоки маріупольці будуть чужими у власній країні та будуть повертатись в окупацію? Тому що там і тільки там, вони можуть вижити. А тут, ні.
Я знаю, що ці питання залишаться без відповіді зараз. Але вони будуть тут. Ні, це не всі, але перші і одні з головних питань від Маріуполя про Маріуполь. Я просто хочу, аби урядовці знали – наша історична пам’ять та вимушений біль стали набагато сильніші за роки війни. Та рано чи пізно ми примусимо всіх відповісти, хто це зробив. Це я знаю напевно.
Одночасно з цим на треті роковини я не можу не подякувати тим, завдяки кому Маріуполь вистояв попри все всі 86 днів. В першу чергу нашому Гарнізону Маріуполя. Земний уклін та вічна шана. Ми всі у невідплатному боргу перед вами.
Нашим військовим, Генштабу та ГУРу, які робили дива з забезпечення Гарнізону та спроб звільнити місто.
Подякувати всьому журналістському пулу як українських так і міжнародних ЗМІ, друзям-блогерам, які не “прогнулись” під формат марафону і донесли правду про Маріуполь. Що дозволило не просто його втримувати, але й організувати хоча б якусь, але евакуацію.
Ексміністру закордонних справ Кулебі за те, як він намагався пробити у Лаврова в Стамбулі евакуацію з Маріуполя, і потім весь час відкривав двері до наших європейських друзів та донорів. Мовчки, без “фоточек” та дописів просто робив це.
Меріям Запоріжжя та Дніпра, які першими зустріли та відгукнулись про допомогу Маріуполю. Це було безцінне.
Славку Вакарчуку та ОЕ за “Місто Марії”. Це справжнє і потрібне тоді і зараз. Я не знаю маріупольця, який досі не плаче коли чує цю пісню.
Поліцейським та патрульним, які залишались в місті та забезпечували порядок, наскільки це було можливо. Ви – взірець та приклад для всієї України. Приклад того як треба, і як можна.
Всім маріупольцям, які пережили пекло в Маріуполі, які були поза Маріуполем: ви найкращі та найміцніші люди в світі, ви приклад для всіх як не зламатись, побороти та перемогти навіть тоді, коли немає шансів.
Українському бізнесу, що входить в BOARD, завдяки кому стало можливим запуск перших центрів ЯМаріуполь.
І мільйонам українців, які були поруч, допомагали нам попри все і залишаться в наших серцях назавжди.
Дякую всім вам. Ви – частина нашого Маріуполя. Міста, яке вистояло і не зламалось. Пережило і відновиться. Попри все.
