«Квіти України» вийшли у прокат. Це історія жінки, яка бореться за «оазис» серед бетонних Позняків

«Квіти України» – дебютний повнометражний фільм режисерки Аделіни Борець, який виходить в український прокат 22 травня. Попри назву, стрічка не розповідає про однойменну історичну будівлю на вулиці Січових Стрільців (яку Віледж вносив до Червоної книги київської архітектури), хоч і бере звідти початок. Саме на акції протесту біля стін «Квітів» почалися знімання фільму.

Глядачі побачать кіно про 67-річну Наталію Юрченко і її боротьбу за приватний будинок, «оазис у ямі», який забудовники хочуть перетворити на частину сірих бетонних Позняків.

Утім, так було не завжди. Стрічка починалася як історія про трьох жінок різних поколінь – X (народжені в період із початку 1960-х до середини 1970-х), Y (міленіали, народжені у 1980–1990-х роках) і Z («зумери», які народилися в період із середини 1990-х до початку 2010-х). Наталія Юрченко, яка врешті стала головною зіркою «Квітів України», представляла покоління X; Вікторія від міленіалів жила на вулиці Олеся Гончара, біля закладу «Рюмошна Двадцять», й одночасно намагалася реставрувати памʼятку й боротися з пізніми вечірками бару; «зумерів» представляла Надія, яка жила в будинку, де, за словами режисерки, щороку помирали до 10 людей через грибок, що заполонив будівлю.

Після початку повномасштабної війни Надія мобілізувалася до війська, Вікторія виїхала за кордон, а «Квіти України» стали історією про Наталію Юрченко з Позняків. «Я намагалася розвивати сюжетну лінію Надії, бо мені вона дуже близька. Але немає попиту, багатьом приїлася мілітаризація героїв. Я не могла собі дозволити робити кіно суто для синефілів, коли є можливість попрацювати із ширшою аудиторією», – коментує Борець.

«Там [біля будівлі «Квітів України»] хтось згадав про Наталію, бо вона теж бореться за свою землю, продає квіти. Уже потім я згадала, що бачила її в якомусь кліпі, а також упізнала локацію – недалеко звідти жили мої батьки», – розповідає Аделіна Борець. Знімальна команда поїхала на Позняки, де побачила кіз Наталії, які стрибали на чужі автівки: «Уже хотіли йти сваритися, але вона була така легка на підйом, що все так закрутилося, й урешті Наталія стала єдиною головною героїнею».

Режисерка визнає, що їй не подобається назва «Квіти України». Серед інших варіантів, які сама ж Борець називає «надто претензійними», Silence of the Goats [з відсиланням до кіз у дворі Наталії та фільму «Мовчання ягнят», або ж The Silence of the Lambs, з Ентоні Гопкінсом і Джоді Фостер – ред.], а також інші варіації зі словом “goat”, ніби це кіно про Леброна Джеймса. З робочою назвою «Квіти України» (Flowers of Ukraine) їздили на кіномаркети й фестивалі, тому те, що «приклеїлося» із самого початку, вирішили не відклеювати. «Продюсери не хотіли міняти назву, бо вона вже впізнавана. Тільки для киян трошки дивно, бо всі думали, що це буде про «Квіти України» [на вулиці Січових Стрільців], хоч я й не приховую, що все почалося звідти. Утім, документальне кіно має свій плин», – розповідає режисерка фільму. 

Попри цей «плин», Борець визнає, що любить документальне кіно навіть більше, ніж ігрове. Чому? Бо в ньому є азарт і невідомість: «Мені подобається, що ти сам не до кінця знаєш, де опинишся. Не знаю, за яких ще обставин я би пожила в одному будинку з козами». Так, зокрема через цей «документальний плин», до фільму не ввійшла улюблена сцена Борець, де Наталя і її помічники ремонтували дах будинку, а також сцена, де жінка плаває у Дніпрі. 

Перед повномасштабним вторгненням, крім Аделіни Борець, у команді було двоє операторів, звукорежисер із бум-мікрофоном та асистент. Але після 24 лютого Борець працювала тільки з одним оператором, Богданом Розумним. Коли у квітні 2022-го режисерка вивезла відзнятий матеріал за кордон, Розумний знімав сам (і за допомогою батька Аделіни, режисером за освітою, який зараз служить у війську).

«24 лютого ми із сімʼєю довго вирішували, чи виїжджаємо з міста, чи ні. Коли вирішили залишитися, я сказала: «Ну окей, я тоді пішла на роботу»

У фільмі є сцена, де президент Володимир Зеленський із телевізора говорить, що по всій території країни введений воєнний стан, і це не магія кіно. Борець приїхала в гості до Наталії в перший же день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року. Режисерка прокинулася о четвертій ранку після перших вибухів у Києві. Вирішивши із сім’єю, що вони залишаються у столиці, Аделіна Борець поїхала до Наталії, де «загрузла» на 10 днів.

«Памʼятаю, що йду Осокорками й бачу в небі над будинками винищувач […] Ці перші інтенсивні дні майже не спала. Просто сиділа перед телевізором, як Мішель [колишній чоловік Наталії] в одній зі сцен фільму. І так усю ніч. У «Квітах України» також є сцени з одним із перших «прильотів» по Києву. Це було 25 лютого, неподалік будинку Наталії», – згадує Аделіна.

Ці 10 днів удома в Наталії допомогли ще більше зблизитися з героїнею, але Борець визнає, що це був важкий час психологічно: «Я хотіла бути з родиною, а не з козами, хоч це навіть допомагало перемкнутися. Утім, були й такі речі, про які я не хотіла би згадувати в інтервʼю, бо це їхнє приватне життя. Речі, які мене вражали, так сказати».

Розплутуємо любовний трикутник у «Квітах України»

Наталія живе в будиночку не одна. Крім кіз, там проживають: її колишній чоловік, батько пʼятьох дітей Наталії й майстер на всі руки Михайло (якого всі називають Мішель); Славік, або ж «Котик», хлопець Наталії й «найкращий коханець», за її ж словами; а також Пєченка, помічник і переселенець із Донецької області.

«Усі жили під одним дахом. Мішель спав на одному ліжку, а Котик і Наталія – на іншому. Звісно, Мішель міг підколоти Котика, насміхатися над ним. Їй було вигідно тримати всіх укупі, а вона як лідерка делегувала їм різні задачі», – розповідає Борець.

Славік народився в Росії, але переїхав до Криму ще до його окупації, а потім – до Києва. З Наталею він познайомився у 2008 році на Хрещатику. Вони закохалися, і він перебрався до неї. Після початку повномасштабної війни Славік виїхав до Польщі, бо «боявся війни». Поживши в кемпі для біженців, спробував повернутися до України, але не зміг, бо мав російський паспорт. Він помер у Польщі після зупинки серця. Борець згадує, що команда довго шукала його тіло: «Він помер улітку, а поховали ми його аж у листопаді».

Славік робив написи фломастером чи ручкою майже на всіх своїх футболках, піджаках і кофтах. Один із них був зверненням до першого президента РФ Бориса Єльцина. «Він вважав себе активістом. Коли ще жив у Росії, то збирав підписи в матерів військових, які служили в Афганістані, і вимагав у Єльцина, щоб той зупинив війну. Так склалося, що війна справді завершилася, тому Котик думав, що це він зупинив війну», – каже Борець. У нього була книжка з відсканованими зверненнями до світових лідерів, зокрема, був і лист до Володимира Зеленського, написаний від руки після 2019 року. 

Утім, не всі написи на одязі Котика були присвячені завершенню війн. Був і гомофобний слоган, який Борець не цитує дослівно, але згадує, що Славік із поваги до неї не носив цю футболку, коли вона була в гостях у Наталії.

«Бетонні велетні». Режисерка Аделіна Борець – про київські Позняки

«Не знаю навіть, як сказати краще. Жахливий район. Мені там неймовірно важко», – так Аделіна Борець відповідає на запитання, що вона думає про Позняки. Якийсь час вона жила поруч, на Осокорках. Там, за її словами, є озера й парки, а на Позняках – «тільки бетон та асфальт, які світло не пропускають – настільки все щільно забудовано». Борець вважає, що це відповідальність міського голови Віталія Кличка, через якого в місті «страшне свавілля» із забудовою, памʼятками архітектури й лісовими територіями. 

Режисерка розповідає, що поділилася пресрелізом про фільм «Квіти України» в одній із Facebook-груп мешканців Осокорків, Позняків і Харківського масиву, але сусіди Наталії здебільшого відреагували на це негативно. Так, у коментарях Наталію звинувачували в тому, що вона буцімто не може «підлаштуватися під навколишній світ», «доводить сусідів до сказу», а її «халабуда-сарай має бідний і захаращений вигляд».

У фільмі Наталія каже, що їй пропонували мільйон доларів за її земельну ділянку, але Борець каже, що називали й більші суми. За її словами, героїня кіно відмовлялася не тільки через принципи, а й тому, що їй ніколи не пропонували схожу ділянку в Києві, де вона могла би розводити курей, кіз і свиней, які колись жили з нею, поки їх не потруїли сусіди, як заявляла Наталія. Зараз жінка використовує квіти й інші зелені насадження як захист своєї «фортеці». Як вона сама пояснює, будинок дійсно можуть знести, якщо вона не перебуватиме там фізично, але закон також захищає зелень на цій території. 

«Наталія це зрозуміла й вирощує довкола себе «захист […] Я сподіваюся, що колись цю землю [де живе героїня фільму] не знищать, а там буде мінізаповідник імені Наталії Юрченко», – додає Борець.

Про показ «Квітів України» у США 

Світова премʼєра «Квітів України» пройшла на Краківському кінофестивалі, фільм також зʼїздив у польський Лодзь, де здобув спеціальну відзнаку журі, і відкрив міжнародний конкурс на DOK Leipzig. Але найбільш зворушливим закордонним досягненням Аделіна Борець називає прокат у Сполучених Штатах. «Квіти України» показали в семи штатах якраз під час інавгурації 47-го президента Дональда Трампа.

«Уже на другий день я перестала дивуватися нетактовним як до українки запитанням від американців. Запитували, навіщо в Україні інвестують гроші в кіно, а не тільки у зброю. Доводилося розжовувати елементарні речі», – каже режисерка. Але були й позитивні моменти. У місті Міссула, штат Монтана, жінка передала режисерці записку: “Thank you from Montana. My heart is with Ukraine. Your film and Natalia will stay in my heart forever. Thank you so much, Jennifer”.

Джерело: «Квіти України» вийшли у прокат. Це історія жінки, яка бореться за «оазис» серед бетонних Позняків