«Дика любов», реж. Віллен Новак (1993)
Кадр з кінофільму «Дика любов»
Безумовний хіт українського кіно 1990-х років від Віллена Новака. Творчий шлях режисера розпочинався в чомусь подібно до Довженкового — на Одеській кіностудії зі знімань бойовика про радянських дипкур’єрів. Однак з переїздом у Київ творчість Новака закрутилась уже у вирі скаженої атмосфери столиці. У 90-х, коли Україна отримала незалежність, Новак від історій про правильних і стерильних більшовиків і комуністів переходить до картин про трагічне кохання. Спершу це була «Гу-га» (1989) — історія про кохання в роки Другої світової, а вже в 1993 році з’являється «Дика любов».
Це молодіжна мелодрама про юнацький любовний трикутник, де є красивий і перспективний Максим, американська дівчинка Сьюзі та сувора сирота Маша. Новак фільмує жорстоку історію підліткового кохання, яке, з одного боку, досі шалено-наївно-романтичне, а з іншого, вже прагматичне і з рахунками від компанії Microsoft. Режисер цікаво працює і з простором Києва, фільмуючи елітну школу біля Хрещатика, а просту пролетарську — на Лівобережній.
Фільм Новака розповідає про юність у молодій країні, яка тільки-но вдихнула запах свободи й можливостей, але ще досі не знає, як ними раціонально розпорядитися. Режисер намагається створити історію, де юнацька пристрасть відіграє більшу роль, ніж соціальна чорнота, яка була повсюдною в перебудовному кіно.
«Руда фея», реж. Володимир Коваленко (1987)
Володимир Коваленко — маловідомий український режисер. Учень метрів українського поетичного кіно Володимира Денисенка і Миколи Мащенка. Фільм «Руда фея» став його повнометражним дебютом.
Стрічку планували як дитяче кіно про природу, але молодий режисер перетворив її на тонку сюрреалістичну драму про дорослішання. За сюжетом, 11-річний Мінька з родиною перебирається з села у місто. Хлопчика оточує новий незбагненний світ квартирного життя, міських однокласників й інших особливостей великого міста. Мінька тужить за ручною лосихою Рудою Феєю, поруч з якою минало його дитинство.
Одна з важливих тем радянського кіно межі 1970–1980-х років — екзистенційна криза сільського жителя, який став містянином, історія про відрив від коріння. Однак більшість таких фільмів осмисляли цю тему через проблему кризи середнього віку, тоді як Коваленко ледь не першим показує її через призму дитячої оптики і проблему дорослішання. Розрив з природою та сільським укладом тут стає переходом до підліткового віку.
Коваленко витворює химерно-метафізичний всесвіт навколо юного героя, що явно натхненний вчителями-класиками поетичного кіно. На жаль, «Руда фея» загубилась у круговерті гучних і диких прем’єр кінця 1980-х та залишилася єдиним повним метром режисера і стала своєрідним передбаченням для плеяди режисерів 1990-х.
«Ніагара», реж. Олександр Візир (1991)
Кадр з фільму «Ніагара»
Українське кіно 1990-х років дало свого роду трагічну плеяду режисерів. Незалежність відкрила їм можливість говорити сміливо на будь-яку тему, однак майже повністю забрала державне фінансування. У результаті більшість з них зняли по одному-два фільми, перш ніж перейти на телебачення, у рекламу, чи зникнути у коловороті дикого капіталізму присмерку ХХ століття.
Олександр Візир — режисер, який працював на Київській кіностудії з кінця 1970-х, однак його дебютний повний метр вийшов лише в 1991 році. «Ніагара» — це трагікомедія в дусі міської прози. У центрі сюжету — історія про дорослу й самодостатню жінку Ларису, яка насміхається з героїні популярної мелодрами В’ячеслава Криштофовича «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986), адже це не Лариса бажає познайомитися, а всі бажають познайомитися з Ларисою: нафтокумський чиновник, підстаркуватий викладач, юний студент-художник і навіть цілий заступник міністра.
У вирі романів і відмов, пафосу і бідності, втоми і натхнення Лариси Візир відображає Київ доби надламу радянськості: місто ще зелене, але вже втоплене в чергах, дефіциті, перших капіталістичних примхах і радощах. Балансуючи між побутовою трагікомедією і перебудовним фарсом, Візир розповідає історію про сильну жінку в суворому патріархальному світі.
«Стрімголов», реж. Марина Степанська (2017)
Кадр з фільму «Стрімголов»
Дуже камерна і незаслужено обділена глядацькою увагою режисерська робота Марини Степанської — єдиний фільм у цьогорічній програмі Київкінофесту, знятий після 2014 року.
Вона скоро поїде в Берлін з чоловіком, якого не кохає. Він розчинив свою геніальність на дні пляшки. Меланхолійна історія про жінку без минулого і чоловіка без майбутнього, які в круговерті Революції гідності знаходять одне одного.
Фільм Степанської розповідає поколіннєву історію про людей, які вийшли з 1990-х і яких закинуло в передапокаліптичну зиму 2013–2014 років. Це дуже елегійне кіно, де на фоні естетики київських бетонних джунглів розгортається випадковий роман, що окреслює долю мілінеалів у майбутній України, опаленій революцією та війною.
Джерело: Круговерть великого міста: що подивитися на Київкінофесті
