Олексій Попович під час служби
Поранення
Перед тим, як потрапити до служби супроводу, Олексій пройшов свій непростий шлях після важкого поранення — численних опіків і високої ампутації руки від танкового обстрілу під Вербовим. Евакуації і стабпункту він не пам’ятає, бо був у комі.
— Ніхто не казав, чи буду я жити взагалі. Прокинувся вже в лікарні, коли дружину пустили в реанімацію і вона взяла мене за руку, — пригадує Олексій.
Найскладніше за час відновлення, каже, було прокинутися, нічого не бачити, не чути й не розуміти, що буде далі.
— Ми не вчилися, що буде з нами, якщо нас поранять, якщо нас не стане. Особливо якщо ти людина з ампутацією чи видаленими органами. Як тобі бути далі, чим держава допоможе, а чим — ні. Це основне питання для всіх поранених, особливо важких: що далі, — пояснює штаб-сержант.
Разом з Олексієм цей шлях завдовжки вісім місяців проходила його дружина. Робочі справи вирішувала онлайн, меншого сина гляділа бабуся. Так весь час вдалося присвятити лікуванню чоловіка. Утім така можливість доступна не всім дружинам поранених.
— Перші чотири місяці вона була по всіх лікарнях зі мною, на всі питання, які виникали, намагалася знайти відповіді. Потім ми знайшли «Принцип», інші ресурси, завдяки чому в нас із дружиною тепер є юридична освіченість у напрямку поранених. Особливо в дружини, бо вона в мене така хвацька: як береться за щось — доводить до кінця, — ділиться Олексій.
Олексій Попович із дружиною Юлією.
Чи можуть служби супроводу полегшити тягар для сімей поранених? Каже — не повністю. Але точно допомагають не блукати в інтернеті годинами в пошуках відповідей, як має проходити лікування, які виплати повинна отримувати людина.
Перекласти досвід у допомогу
Свій досвід Олексій вирішив не втрачати, а використати, аби допомогти іншим. У цій думці зійшовся з побратимом. Ідея — створити наступний логічний крок після евакуації поранених, супровід.
З таким проєктом пішов до командира, мовляв, є зараз один батальйон на відновленні, можна спробувати в тестовому режимі відпрацювати.
— На що він сказав: «Усе добре, але працюйте одразу на всю бригаду». Так ми почали вивчати, як це має працювати на рівні бригади, бо це ж взаємодія з медиками, фінслужбою, стройовою, — пригадує Олексій.
Паралельно ідею зі службами супроводу впроваджували на рівні Генштабу. Восени 2024 року ввели відповідні штатні посади по всій вертикалі військового управління, зазначає полковник Олександр Кутков, начальник Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генштабу.
Станом на сьогодні служби створили вже по всіх бригадах бойового складу, каже він. За основу брали досвід патронатної служби «Янголи Азову», що опікувалася своїми пораненими ще з 2014 року.
Олексій Попович після поранення, грудень 2024 р.
Восени 2024-го у штаті бригади Олексія з’явився офіцер служби супроводу Андрій Крутогузенко, колишній бойовий, який після третього поранення «заново вчився ходити».
— Я поділився з ним напрацюваннями, ми почали знайомитися з іншими службами супроводу. Це були «Азов» і Третя ОШБр. І через ці знайомства з’являлося більше розуміння, як працює ця структура, бо ніяких нормативних документів мені ніхто не надав, ми навіть не розуміли, у кого їх запитати. І почали з Андрієм це все опрацьовувати, — розповідає штаб-сержант.
Тоді, каже, поїхали і відібрали ще хлопців у команду — так до них долучилися Віталій і Анатолій. Пройшли навчання для працівників служб супроводу, перезнайомилися з представниками інших бригад, а також військово-політичного керівництва, з якими і надалі залишаються на зв’язку.
Робочий день
На момент нашої розмови Олексій відновлюється в Трускавці після чергової операції. Але працювати не припиняє, його робота в основному онлайн.
Про те, що є поранений у бригаді, команда Олексія дізнається на етапі стабпункту.
— У нас з’являється інформація від медиків через форми 100 — це єдине, що ми отримуємо. Знаючи, на який стабпункт його евакуювали, розуміємо, в яке місто його відправлять далі. У цьому місті в нас є представник, — пояснює штаб-сержант.
Мова про Анатолія. Там він зустрічає пораненого: якщо той у свідомості — розмовляє з ним, як ні — комунікує з родичами, пояснює ситуацію і веде їх, допоки поранений не отямиться.
Олексій Попович готується до протезування в центрі Unbroken у Львові.
На місці також організовують одяг і гігієнічний набір для пораненого. Дбають про те, щоб йому доставили телефон, документи, картки, адже по евакуації людина прибуває без речей, каже Олексій.
Андрій працює з начальниками служб бригади — фінансової, медичної.
— Якщо військовослужбовець отримав поранення — перевіряємо, чи подали його на оформлення форми 5. Якщо подали — слідкуємо, щоб документи своєчасно були отримані. Якщо поранений каже: «Мені не виплатили гроші», ми до фініка: «Чому?» — «Не було наказу». Ми до діловодів підрозділу: «Чому рапорт не подали?» — «Лікарня не показала, що він там і т. д.». Ці всі моменти ми вирішуємо в телефонному режимі. Коли ти знаєш, хто за що відповідає — знаєш, у кого що запитати, — стверджує Олексій.
Медик слідкує за станом пораненого військовослужбовця в кареті швидкої дорогою до госпіталю в Донецькій обл., 3 листопада 2023 року.
Усі дані про пораненого вони вносять у табличку. З часом обдзвонюють, питають, як справи з лікуванням, нагадують, чим можуть допомогти, що в пораненого з лікуванням далі і що треба, аби зробили своєчасно.
— Коли ми почали по лікарнях їздити, запрацювало сарафанне радіо, бо коли я приходив у палату до своїх хлопців, там багато було з інших бригад, у них теж питання — роз’яснював і для них, як повинно бути, що бригада має зробити, — пригадує Олексій.
Тоді, каже, поранені з інших бригад цікавилися, чи й у їхніх працює така служба. А вони, служби цивільно-військової співпраці, на той момент були вже в усіх бойових бригадах, але річ у тім, що зосереджувалися здебільшого на роботі із сім’ями загиблих. Окремі команди, які працювали б з пораненими, діяли не всюди.
Команда
Сьогодні заявки про поранених із 71 бригади опрацьовують четверо людей, включно з Олексієм.
— За ці пів року ми супроводжували 600 поранених, без напрягу. Тобто чотири людини опрацьовували це особисто. Я, офіцер супроводу Андрій, Віталій, що на телефоні, і Анатолій, що відвідує поранених у лікарнях. Іноді ми з ним чергуємося: він в одному місці, я в іншому. Коли немає поранених у лікарні в місті — ми в розташуванні й нікуди не їдемо, — зазначає Олексій.
«Без напрягу» — тому що не всі поранені потребують допомоги, додає він. Роз’яснення — так, багатьом потрібні, враховуючи, що візитівки з номером чергового і гарячою лінією команда роздає бійцям не лише своєї бригади. А допомога з лікуванням, виплатами і т. д. — 20 % зі ста, підраховує Олексій.
Іноді доводиться втручатися вже на етапі МСЕКу. З нещодавнього: через дві лікарські помилки в документах пораненому з високою ампутацією встановили на рівень меншу групу інвалідності. І замість безстрокової — на рік.
Ветеран Збройних сил України виконує вправи в реабілітаційному центрі поблизу Львова, 22 лютого 2023 року
— Ми одразу звернулися в чат служб супроводу і вже наступного дня зателефонували нашому хлопцю, попросили вибачення, переслали йому правильні документи і пояснили, що тепер у нього друга група і без терміну. Тобто декілька годин — і питання вирішилося на такому рівні, — розповідає Олексій.
Попри це, у команді є вакантні посади, як офіцерські, сержантські, так і солдатські.
— На рівні онлайн-роботи потрібен плюс один і офлайн плюс один, бо бригада розтягнута на різних напрямках і представники необхідні у двох містах. Це ми не беремо до уваги, якщо розширювати обов’язки служби, щоб відвідувати родини і поранених у лікарнях по країні — там знадобиться більше людей. Але це не так критично на сьогодні, як те, що ми вже виконуємо, — міркує Олексій.
У Генштабі зазначають, що складно чітко вирахувати, скільки людей потрібно на умовно 100 поранених, особливо якщо йдеться і про спеціалізовану допомогу, як і планують: психологів, юристів — адже випадки різні.
Як і планують — мається на увазі, що штатні посади супроводу хочуть запровадити також у медзакладах Міністерства оборони і в Територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.
Олександр Кутков
— Немає чіткої цифри, скільки людей потрібно для супроводу, щоб закрити якісь питання, оскільки кожен випадок індивідуальний і потребує залучення багатьох учасників. Тобто про кількість фахівців важко відповісти. Але структурно воно матиме такий вигляд: на лінійний батальйон окремо буде п’ять військовослужбовців, щоб забезпечити виконання таких завдань, — пояснює LB.ua полковник Олександр Кутков.
Точки росту
Хоч відповідні посади в бригадах запровадили ще у жовтні, не всі поранені можуть відчути це. Схоже, чимало все ж залежить від небайдужості тих, хто займається цим безпосередньо в бригаді.
— Але небайдужих людей можна створити. Крім пряника, ще є батіг — крім заохочення, є покарання. Якщо людина не виконує своїх посадових обов’язків — це в першу чергу просто догана, далі — сувора. Можливо, треба переглянути його посаду, може, він щось інше вміє, переміщувати його, — міркує Олексій.
При цьому вважає, що річ точно не в браку інформації чи досвіду, адже вже напрацьовані відповідні послідовності у вирішенні того чи іншого питання. У кожнім разі є можливість звернутися в загальний чат до колег — запит точно не залишать без уваги.
— Я теж не знав цих процесів, я не був штабним, я звичайний солдат, який потім навчився бути сержантом, а потім штаб-сержантом. Але якщо вже запрягся в це, то треба якось розбиратися, правда? Дізнатися, які є нормативні документи, як це працює, хто й за що відповідає, — каже Олексій.
Бували випадки, коли доводилося вирішувати питання поранених з інших бригад.
— Для нас не існує «мої хлопці» чи ні. Коли приходимо в лікарню до своїх і там лежить хлопчик на сусідньому ліжку і має питання — ми вирішуємо тут і зараз. Тому що в нас є загальний чат із представниками супроводу і його бригади: можемо вийти на бригаду, сказати, отут є ваш хлопчик, ось його номер телефону, має такі запитання. І все вирішується буквально за лічені хвилини, — запевняє Олексій.
Утім і самі військові в разі чого можуть поцікавитися в командування, що з їхньою службою супроводу, вважає штаб-сержант. Та для цього вони мають знати про її існування, а також про те, які допомога і виплати їм належать.
Олексій Попович з протезом.
— Хоч я і отримав поранення на посаді головного сержанта батальйону спецпризначення, наче людина з посадою і знаю всіх у керівництві батальйону, але все одно була розгубленість. Тому солдату тут ще важче, — зазначає Олексій.
Водночас не менш важлива і підтримка й обізнаність щодо прав пораненого і на рівні командування бригади.
Також потрібно ще змінювати деякі нормативні документи, вважає штаб-сержант.
— Наприклад, хлопці, які повернулися з полону, їм потрібна довідка про поранення. За нормативками, слід провести ціле службове розслідування, довести, що людина не сама в себе стріляла, умовно. Що і так видно. А для розслідування необхідні свідки. А якщо вони всі загинули? Або коли в полон людина потрапила здорова, а звідти вийшла з каліцтвом — тут має бути спрощена процедура (отримання довідки) наказом, — наголошує Олексій.
Тим, хто хоче долучитися
Продовжити службу після поранення, допомагаючи іншим пораненим, Олексій вважає досить логічним кроком.
— Хочу всім хлопцям сказати: якщо ви вже навіть звільнилися і не відчуваєте, що реалізовуєтеся в цивільному житті — можна завжди повернутись і допомагати побратимам на цьому рівні. Навіть якщо у вас є певні обмеження в рухливості — роботи вистачить сидячи або лежачи за комп’ютером.
Я не відчуваю себе людиною з обмеженістю, ми крокуємо разом, пліч-о-пліч — і це теж момент психологічної підтримки, який не можемо зазвичай відчути в цивільному суспільстві. І ми це робимо не через те, що так наказали, — ми пройшли через це, знаємо, як треба, і хочемо, щоб в інших це було, — звертається до поранених побратимів штаб-сержант.
Тих, хто задумується продовжити свій шлях у такому форматі, Олексій запевняє: ви не прийдете на порожнє місце, бо вже є досвід, є навчання, є активна комунікація на всіх рівнях.
— Ці люди готові ділитися, це видно по очах. І на чужому досвіді найлегше працювати, а свій напрацюється з часом, — додає він.
Олексій Попович
