Щойно з міжнародними критиками розмова заходить про українське кіно, їхні обличчя різко тьмяніють, — і останнім часом тьмяніють вони не від жаху, а від втоми, іноді від нудьги. Хоч би як це карикатурно звучало, але навіть за кордоном, навіть професійні вуаєри втомилися від війни — точніше від її перманентної картинки. У великій пресі публікацій про Україну дедалі менше, їх більше не ставлять на фронтпейдж, а засувають на периферію медійного простору, набагато далі за ізраїльсько-палестинський конфлікт. Те, що мало стати гомеопатією від нормалізації вторгнення, виявилося лише народним опіумом багатих демократій, до якого, щоправда, дуже швидко виробилася колективна резистентність.
Гнітючі знімки, які на початку 2022 року відбивались у мокрих очах сотень мільйонів людей зі всього світу, тремтячі голоси репортерів, що розривали барабанні перетинки всієї Європи, вже у 2023-му перетворилися на білий шум. Згадаймо радіоприймач з тогорічного фільму «Опале листя» Акі Каурісмякі: на тлі хрипких звісток з України про мертвих дітей і зруйновані багатоповерхівки чарівний фінський пролетаріат з кам’яними обличчями небагатослівно бубонить про те, що все це жахливо. Того самого року автор найстрашніших фотографій війни, зірка воєнної кореспонденції Мстислав Чернов отримує за свої кадри Пулітцерівську премію і випускає фільм «20 днів у Маріуполі». Він одним з перших зрозумів, що задубіле око стоп-кадром смерті більше не проткнути, в голову і душу не потрапити. У «20 днях у Маріуполі» він наділив рухом свої ж страшні фотографії, оживив, щоб дати їм заново померти на екрані. І це спрацювало, причому настільки, що кіностаття стала лауреатом найпрестижнішої нагороди у світі кіно.
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
У 2025 році Чернов випускає новий фільм — «2000 метрів до Андріївки». Від нього так само віє кров’ю, але вже з нотками пороху, втомленої сталі і щербатої цілини.
Як можна припустити з назви, стрічка документує операцію контрнаступу — звільнення вщент знищеного села Андріївка Донецької області. Єдиний спосіб до нього дістатися — пройти два кілометри вузького проліску, затисненого між мінними полями. Два кілометри справжнього пекла, кожен аршин якого вартий життя. Стрічка більшу частину хронометражу чергує зйомки боїв від першої особи з особистими історіями військових. Коли на екрані з’являються перші кадри боїв, складно повірити, що це не геймплей комп’ютерного шутеру, не новий фільм Алекса Гарленда або Гармоні Коріна, не вільна інтерпретація воєнних епопей епохи нового Голлівуду, а сьогоднішня реальність. Ці кадри не просто страшні, вони ще й на диво художні та вкрай захопливі, від них просто неможливо відірватися. Невже нуль (військовий жаргон для позначення передової лінії фронту. — Авт.) може набувати естетики інфернальної буколіки, чи то Брейгеля Старшого, чи то взагалі Далі? Ті самі голі, вмертвілі дерева, той самий небесний градієнт хворобливої жовтизни, тільки замість фантасмагоричних постатей — хаос солдатського пікселю, замість циферблатів, що стікають з гілок, — час, який на передовій, за словами Чернова, «не має значення».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
бю
«2000 метрів до Андріївки» можна порівняти з петлястим нестерпним атракціоном, такими собі американськими гірками: у найчутливіших піде кров носом, у крайньому разі може зупинитися серце, але люди все одно продовжують на них ходити. У «20 днях…» закадровим голосом Чернов декламував: «це боляче дивитися, але це і має бути боляче дивитися». Безумовно, «…Андріївку» теж боляче дивитися, тільки тепер цей обов’язковий біль супроводжується фоновим блокбастерним збудженням, несумісним з ним.
Минулого разу Чернов синтезував кінорепортаж пулітцерівської якості в традиції американської преси, цього разу спробував мімікрувати під західну літературу першої половини XX століття. Картину відкриває цитата з гемінґвеївського «Прощавай, зброє», яка, видно, має задавати риторичну тональність для наступних ста хвилин. Замість цього вона лише патетизує військову катастрофу. Авторський дискурс продовжує «На західному фронті без змін» Ремарка, в якому відчувається як ненависть до війни, так і додаткове розуміння її невідворотності. Оповідання є контрапунктним маршрутом бойових зіткнень, кожне з яких розкриває особистість того чи іншого солдата, що бере участь в операції.
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
У перервах між баталіями режисер показує ситуативні смолтоки з бійцями. Вони розповідають про свої сім’ї, побутові бажання, страхи і проблеми давно минулого мирного життя — з погляду сьогоднішнього дня вони переливаються осколками розбитого війною щастя. Це не герої, а звичайні люди, у яких вкрали право на скоєння дурних помилок і переживання камерних драм, яких зобов’язали жити за законами стоїчного надриву й полягти смертю хоробрих.
«2000 метрів до Андріївки» — це естетична пастка: глядач приходить по документ, а потрапляє в неевклідовий простір тремтливої камери, у якому насильство видовищне, а життя скомпресоване до набору недоречних і двозначних виразностей. Чи етично у 2025 році замість того, щоб деромантизувати війну, складати з її правд епічну мозаїку, вгамовувати нею адреналіновий голод мас і сподіватися, що ті у відповідь вгамують голод снарядний? Це питання, на яке відповіді немає. На війні всі засоби хороші, і на сьогодні Чернов пропонує найдієвіший з них.
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
Кадр з фільму «2000 метрів до Андріївки».
