Трохи цифр
У перший рік великої війни в Україну зайшло лише $200 млн інвестицій. Для порівняння, в 2021 році Національний банк оцінював чистий приплив прямих іноземних інвестицій в країну у $6 млрд. Йдеться, таким чином, про 30-кратне падіння.
Далі – ситуація дещо вирівнялася. Бо починаючи з 2023 року, покращення фінансових результатів підприємств та заборона на виплату дивідендів зумовили збільшення обсягів реінвестування доходів, що позитивно вплинуло на обсяги інвестицій. У 2023 році чистий приплив інвестицій збільшився до $4,4 млрд, з них 3,4 млрд – це реінвестування доходів.
Потім знову був відкат назад. Адже починаючи з другої половини 2024 року, обсяги реінвестування доходів зменшилися через дозвіл на часткову виплату дивідендів. Чистий приплив прямих іноземних інвестицій у 2024 році склав $3,8 млрд, з яких 2,4 млрд – реінвестування доходів.
Таким чином, сумарно за 2022-2024 роки прямі іноземні інвестиції в Україну склали $8,4 млрд. 72% цього припливу, або $6,1 млрд, сформовано за рахунок реінвестування доходів, з них банками – 2,4 млрд, підприємствами – 3,7 млрд. Протягом 2022-2024 років приплив прямих іноземних інвестицій в економіку України значною мірою визначався обсягами реінвестування доходів іноземними компаніями.
Куди вкладати?
Нині, як і раніше, одним із найпривабливіших для інвестування в Україні лишається агросектор. Україна є найбільшим власником чорноземів у світі. Крім того, кліматичні умови у нас найбільш сприятливі для вирощування різноманітних культур.
Навіть сьогодні у країні продовжують розвиватися технології обробки землі. Як наслідок, привабливість та вартість землі продовжує зростати, а інвестиції в цей актив будуть збільшуватися.
Окремим перспективним сектором для інвестування є нерухомість, яка розташована в західних регіонах України.
Також значний потенціал має й IT-сектор України. На сьогодні у нас один з найнижчих відсотків зайнятих у цій галузі. У той час як в Євросоюзі середній відсоток зайнятих в ІТ-сфері становить 4,8%, в Україні станом на 2023 рік цей показник був на рівні 2,7%. Серед країн ЄС Україна випереджає лише Румунію та Грецію. Саме тому ІТ-сектор України є доволі перспективним напрямом для інвестування, враховуючи те, що він не потребує суттєвих перших витрат.
А коли на території України будуть завершені бойові дії, ще одним напрямом інвестування стане відновлення критичної інфраструктури, житла, доріг, міст тощо. Це підвищить попит на будівельні матеріали та створить нові перспективні напрями для інвесторів.
Але це буде колись – після завершення війни як такої або, принаймні, після згортання її гарячої фази. Бо війна є одним з викликів, які перешкоджають інвестуванню в нашу економіку. А які іще чинники стоять на заваді?
Що гальмує прихід інвесторів в Україну
Отож, почну все ж таки з:
- Продовження повномасштабної війни. Так, найважливішим викликом залишається війна, яка призводить до руйнування інфраструктури, втрати людських ресурсів та зниження інтересу інвесторів через підвищений ризик. Але – не війною єдиною. Є також інші чинники, які заважають інвестуванню. І серед них:
- Корупція та слабкість інституцій. Проблеми корупції залишаються одним із найбільших бар’єрів для іноземних інвесторів. Неефективна судова система, бюрократичні перешкоди та відсутність прозорості в ухваленні рішень знижують рівень довіри бізнесу до держави.
- Податкове навантаження. Попри реформування податкової системи інвестори часто стикаються з нестабільністю податкового законодавства. Непередбачувані зміни правил гри ускладнюють довгострокове планування для бізнесу.
- Енергетична криза. Питання забезпечення енергетичної незалежності залишається ключовим для України. Розвиток «зеленої» енергетики постає перед труднощами через обмежене фінансування, затримку виплат та зміну умов для інвесторів.
- Доступ до фінансування. Високі кредитні ставки, низька довіра банків до малого та середнього бізнесу, а також обмеженість фінансових інструментів для підтримки інвестицій ускладнюють зростання національної економіки.
Все вище перераховане стосується бізнесу, який розвивався та розвиватиметься у регіонах, котрі перебувають під українською юрисдикцією. Тоді як у нас ще є
Проблема бізнесу на окупованих територіях
За відкритими даними, зараз на окупованих територіях України залишились майже 355 тисяч юридичних осіб і індивідуальних підприємців.
Ідеальним варіантом для них була б евакуація на підконтрольні Україні території, але держава не може забезпечити такий релокейт. Бо одна справа – перевезти підприємство, скажімо, з Дніпра до Львова (тобто з України в Україну), а інша – з окупованих Росією населених пунктів.
Нагадаю, що ще у 2014 році Верховна Рада ухвалила закон, відповідно до якого тимчасово окупована територія є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів. Тож увесь бізнес де-юре залишається на українській реєстрації, і вважатиметься українським, якщо самостійно не почне співпрацювати з окупантами.
Якщо ж окупанти змушують перереєструвати бізнес в російській юрисдикції, то його слід закривати. Москва своєю чергою дуже агітує за таку перереєстрацію і навіть посунула крайній термін реєстрації бізнесу в «нових регіонах» на поточний 2025 рік. Місцевих підприємців не тільки залякують, але й заманюють пільгами і грішми.
Натомість Україна в особі міністерства фінансів видала роз’яснювальні листи, датовані ще 2015 роком, та визначила, що списання пошкодженого / втраченого майна, яке знаходиться на окупованій території, можливе лише після відновлення фізичного доступу до таких активів та проведення інвентаризації.
Державна ж податкова служба зазначала, що інвентаризацію майна, яке перебуває на тимчасово окупованій території України, необхідно здійснювати тільки після отримання власником фактичного доступу до таких активів. Тобто у підзаконних актах сформульована вимога, дотриматися якої заздалегідь нереально.
Єдина поступка з боку держави полягає у тому, що за відсутності контролю над основними засобами, вони втрачають статус активу і не оподатковуються. При цьому, однак, як сказано у роз’ясненні, «фінансова звітність має достовірно подавати фінансовий стан, фінансові результати діяльності та грошові потоки суб’єкта господарювання».
Як не прикро це визнавати, але держава робить недостатньо для того, щоб якщо не захистити власне підприємництво, то бодай сформулювати для нього чіткі інструкції. Про компенсацію ж для бізнесу не йдеться взагалі.
Те саме стосується й іноземних інвесторів – за той таки Маріуполь, у який вони вкладалися до війни, ніхто не компенсуватиме їхніх втрат. З яких-таких доходів? – спитаєте ви. Власне, із заарештованих активів РФ. Нам ще знадобляться інвестори для відбудови України, тож їх нинішня підтримка була б не лише економічним, але й правильним політичним рішенням.
Але такого рішення наразі немає.
Повертаючись до іноземних інвесторів…
Втім, і до повномасштабного вторгнення проблем із захищеністю іноземних інвестицій не бракувало.
Нагадаю, приміром, такий кейс – більше схожий на крутий детективний трилер. У 2017-му американець Курт Гросанс познайомився з молодим агробізнесменом з Жашківщини Романом Лещенком – у майбутньому (з 2020-го по 2022-й) той працюватиме міністром аграрної політики та продовольства. Інвестор найняв українця працювати у своїй аграрній компанії, яка вирощувала сою.
От тільки замість сої Лещенко виростив чималий прибуток у власній кишені – така версія Гросанса. Останній звертався до українських судів, але ті стали на бік Лещенка. Тоді Гросанс нібито найняв кілера для вбивства Лещенка. Ця справа, між іншим слухається і дотепер – єдине, що Гросанс вийшов з-за грат на підписку про невиїзд.
А от ще приклад. У тому ж фатальному для інвесторів 2017 році в Україну прийшла канадська компанія TIU, збудувавши у Нікополі сонячну електростанцію. Станція мала давати місту чисту відновлювальну енергію. Це був перший проєкт із сонячної енергетики в Нікополі, а вкладені компанією $60 млн – найбільшою закордонною інвестицією для цього регіону.
Але «щось пішло не так». Станцію незаконно від’єднали від електромережі Нікопольського заводу феросплавів, який належав українським олігархам. На заводі стверджували, що Нікопольський феросплавний має здійснити ремонт – заміну електроліній. Проте відколи сонячна електростанція була від’єднана в березні 2020 року, вони не проводили ніяких ремонтів, скаржилося керівництво TIU.
Була серед інвестиційних кейсів й історія з умовним хепіендом – про інвестиції у виноробство Крістофа Лакарена. Француз орендував землі біля знаменитого Шабо на Одещині і забезпечував повний цикл виноробства: від вирощування 14 сортів винограду до розливання готового продукту по пляшках.
Все б нічого, але інвестор надто пізно з’ясував для себе, що для легітимної діяльності в Україні йому потрібно зібрати мінімум 14 дозвільних документів. У 2016 році податківці звинуватили його у незаконній торгівлі алкоголем, вилучили обладнання та опечатали склад готової продукції. Згодом француз отримав ліцензію і акцизну марку на виготовлення вина ручним способом, а згодом і ліцензію на експорт.
Я підняв тодішні публікації, і знайшов, що Лакарен говорив про свої поневіряння таке: «В Україні не люблять конкурентів. Це монополістична система. Окрім того, корупція… На жаль, я маю сказати, що корупція – це генетична складова не лише України, а взагалі регіону. Історично так склалося, коли у 30-х роках минулого століття були розкулачення, колективізація. Люди не мали на що жити, харчуватися. Щоби вижити, можна було тільки красти».
Але не будемо зараз шукати коріння наших проблем. Будемо шукати краще шляхи їх вирішення.
Що робити, аби інвестори приходили до нас після війни?
- Передусім, звісно, необхідно завершити війну. Але це завдання лежить у військово-політичній площині. Тому я перейду до простіших пунктів:
- Зняти обмеження на виведення капіталу, накладені Нацбанком.Бо за умов таких обмежень до нас точно не прийде жоден інвестор – інвестори, які вкладали в нашу економіку гроші до війни, не можуть зараз вивести свій статутний капітал та повернути собі кредитні ресурси, які вони вкладали. Адже на період війни діють обмеження на валютні операції, за винятком критичного імпорту.
- Створити чесні та прозорі умови – для всіх. Бо вигідні інвестиції – це захищені інвестиції. Плюс вигідні умови з податків – з податків на дивіденди і на виведений капітал. Треба, щоб вони були чіткі, зрозумілі і менші, ніж в більшості країн Європи. В іншому випадку інвестиції до нас не прийдуть.
- Відновити довіру до судової системи. Вона, а точніше, відсутність верховенства права, як і раніше, є для інвесторів найбільшою проблемою. Не буде в української економіки конкурентних переваг до того моменту, поки ми максимально не лібералізуємо і не захистимо умови діяльності. Гроші люблять тишу і комфорт – і це не пусті слова.
Якщо ми виконаємо усі ці пункти, нам будуть не потрібні ані «інвестиційні няні», ані «інвестиційні парки». Нашим дороговказом є шлях до Євросоюзу, і ми маємо відповідати заявленому курсу. Зокрема, й у тому, що стосується побудови стосунків з бізнесом, залучення інвестицій та правильної взаємодії з інвесторами.
Джерело: Коли «няні» не допомогли, або чому Гетманцев злиться через інвестиції?
