Тринадцяте квітня 2022 року було, можливо, найгіршим днем для того, щоб намагатися потопити крейсер «Москва» — погода випала жахлива. Від самого ранку небо над Чорним морем уздовж українського узбережжя затягнули важкі дощові хмари.
Вони висіли суцільною поволокою на висоті всього кількох кілометрів над водою, і через них із неба годі було хоч щось на морі розгледіти.
Не допомагали ні літаки, ні безпілотники Bayraktar, ні оптичні супутники.
У таких умовах контролювати морську поверхню можна було за допомогою загоризонтного радара, сигнал від якого здатний огинати землю. Але 13 квітня в оператора українського ракетного комплексу «Нептун» в Одеській області напохваті були тільки звичайні радари, які майже не бачать цілей далі ніж за 18 кілометрів.
Російська розвідка про це не могла не знати, тож команді крейсера «Москва» здавалось, що вона в цілковитій безпеці.
«Вони розуміли, що з неба їх не видно, з берега — теж. Плюс у них дуже серйозні комплекси ППО на борту й інші системи захисту. Тому вони спокійно підійшли на 120 кілометрів до українського берега. І ця самовпевненість їх і згубила» — розповідає один з українських ракетників, дотичний до створення «Нептуна».
Україні 13 квітня несподівано допомогла сама природа. Оператор «Нептуна» не мав би дістати «Москву» звичайним радаром, але саме це йому і вдалося.
Тож після кількох хвилин важких вагань та консультацій він віддав команду «пуск», і дві ракети з невеликим інтервалом вилетіли в бік російського крейсера.
Орієнтовний час їхнього підльоту мав становити трохи більше ніж шість хвилин. Що буде після того, як ці хвилини спливуть, не знав ніхто.
Крах «Москви»
13 квітня 2022 року приблизно о четвертій годині дня оператор комплексу «Нептун» із промовистим, але досі засекреченим українським прізвищем отримав дуже несподівані дані на своїх радарах.
Його звичайний, не загоризонтний радар показував, що десь за 120 кілометрів від берега стоїть велика ціль.
Подібного розміру об’єкт у цьому секторі Чорного моря міг бути тільки один — флагман Чорноморського флоту Росії крейсер «Москва».
Але як звичайний радар міг показувати ціль на такій відстані? У теорії це неможливо.
Однак, як переконують українські ракетники, на бік українських захисників стала сама природа.
«У нас на момент вторгнення не було загоризонтних радарів, і Росія про це знала. Але так як хмари стояли дуже низько над морем і радіосигналу із цього коридору між водою та хмарами нікуди було подітись, то радар несподівано добив аж до “Москви”» — пояснює співрозмовник на умовах анонімності.
Росіяни були настільки впевненими у власній недосяжності для українських сил, що, ймовірно, навіть не активували систем ППО. Хоча навіть увімкнені вони мали б великі проблеми з «Нептунами».
«“Нептун” — це тихохідна ракета на рідкому паливі, яка підкрадається до корабля непомітною до останнього моменту. Аж поки вже не пізно. Звичайні системи ППО її майже не бачать, бо вона летить над самою водою», — пояснює співрозмовник з-поміж членів РНБО.
У західній пресі є своя версія подій.
За даними The New Yorker, 13 квітня Україна відправила запит до європейського центру НАТО з проханням підтвердити координати цілі й отримала звідти підтвердження. А видання The New York Times переконувало, що для виконання запиту України було залучено американський літак-розвідник P-8 Poseidon, який і передав точні координати. Таку ж інформацію надавало профільне видання Navy Recognition.
Щоправда, в українських військових колах скептично ставляться до надмірного перебільшення ролі союзників.
«Усі ці історії про те, як “великі дяді” допомагають нам — це тільки на руку Росії. Насправді ми самі здатні вирішувати завдання неймовірної складності. Ну, ви справді думаєте, що знайти крейсер “Москва” було складно? Це 120-метрова гора заліза й електроніки в маленькому Чорному морі. Вона пробивається будьякими супутниками в будь-якому діапазоні. Ми її постійно бачили і фіксували.
У нас є дані з кількох десятків супутників, і Притула ще один прикупив. Проблема була не в тому, щоб знайти “Москву”, а в тому, щоб її дістати», — обурюється один із високих армійських командувачів.
І 13 квітня російський крейсер несподівано сам зайшов у зону ураження українських ракет. Щойно його зафіксували, приблизно о 16-й годині відбулося два пуски «Нептунів», які один за одним вилетіли в бік «Москви».
Важливість цього моменту важко оцінити людям, які не дотичні до флоту. Адже «Москва» була не просто кораблем, для російського Чорноморського флоту це був справжній тотем.
Віцеадмірал Неїжпапа навчався на моряка в Севастополі, де цей флагман Чорноморського флоту РФ базувався. Ось як командувач ВМС України описує культ крейсера для Росії:
«Щоб ви розуміли, це гвардійський крейсер, із гвардійською стрічкою. Оця така стрічка жовто-чорна як символ перемоги, як вони кажуть, у Великій вітчизняній війні. Всі матроси на безкозирках носили її штатно ще з радянських часів.
Крейсер “Москва” було побудовано в Україні, в Миколаєві. Перший крейсер цієї серії. Всього їх було чотири (четвертий досі стоїть в Миколаєві недороблений). Він побудований на основі проєкту великого протичовнового корабля, але ще більшого розміру. Перша його назва була “Слава”.
Це корабель-флагман. Якщо немає крейсера, за великим рахунком флот не може називатися флотом. Без крейсера, корабля першого рангу, це називається флотилія. Таке розуміння градації ухвалене ще з часів Радянського Союзу як обов’язкове.
Зараз у них флагман — фрегат “Адмірал Макаров”, не крейсер. За старими радянськими мірками це був корабель другого рангу. Зараз, напевно, його ранг підвищили, бо це все-таки носій “Калібрів”. Так крейсер “Москва” — це саме флагманський корабель флоту.
Його, до речі, назвали “Москвою” після того, як було клопотання мера Москви назвати один із кораблів у Чорноморському флоті ім’ям столиці Росії. До того часу “Москвою” був великий протичовновий авіаносний крейсер. Я ще його застав, бувши курсантом нашого інституту Військово-морських сил України. Тобто він ще був у складі Чорноморського флоту після оголошення незалежності України.
А потім його списали, і, звісно, цю назву “Москва” росіянам треба було чомусь передати. На той час крейсер “Слава” стояв на заводі в Миколаєві на довготривалому ремонті. І тут, як кажуть, усе збіглось: вирішили саме йому дати назву столиці Росії.
І з того часу до нього була прикута увага й особисто Путлера, який неодноразово бував на цьому крейсері, і тодішнього мера Москви Лужкова, і його наступника Собяніна.
Це була гордість Чорноморського флоту. Крейсер брав участь у всіх конфліктах пострадянського періоду: у війні з Грузією з нього управляли всі сили флоту біля її узбережжя, він перебував у Сирії і в районі інших конфліктів.
Крейсер пройшов перед повномасштабною агресією повний ремонт, було вкладено дуже багато грошей на його модернізацію. Але я так розумію, вона не допомогла, ця модернізація.
З політичної й іміджевої точок зору — це велика втрата Росії. Особливо з іміджевої. З військової — крейсер цей призначений для океану, він не призначений для Чорного моря, воно для нього занадто мале. Тому що ті сили й засоби, які на ньому було встановлено, — це в першу чергу крилаті ракети з дальністю 500 кілометрів.
У часи Холодної війни він був закладений для того, щоб знищувати авіаносці Сполучених Штатів. Його так і називали — “вбивця авіаносців”. Звісно, що жодних авіаносців у Чорному морі немає. За конвенцією Монтре заборонений їм сюди прохід. Та й під мостами важко пройти таким великим кораблям у протоці Босфор. Тому цей крейсер тут був, із військової точки зору, не дуже потрібен.
Єдине що — на “Москві” можна було гарно розмістити командний пункт. Там великі флагманські каюти. Щоб ви розуміли, по-моєму, сім поверхів. Ліфт для підйому від головного командного пункту, який нижче від головної палуби, до ходового мостика. Сім палуб, які проходить ліфт! Ну, щоб командир чи старший на мостику командувача не ходив пішки. Там був басейн. Тобто корабель забезпечував дуже комфортні умови проживання особового складу для довготривалих походів.
І, звісно, “Москва” закривала основні питання протиповітряної оборони: там були на озброєнні системи виявлення, радіоелектронної боротьби і морський варіант зенітно-ракетного комплексу С-300, який називався “Форт”. Це була парасолька ППО над кораблями ордера [порядок розташування кораблів під час походу чи бою — Авт.].
Тобто “Москва” виконувала кілька функцій: командний пункт, корабель протиповітряної оборони і символ, що ось — “Москва прийшла з війною”. З Москви все починається і нею все, я так розумію, закінчиться».
Ось по цьому кораблю, не знаючи, чим усе закінчиться, українські ракетники випустили два «Нептуни». І найцікавіша фаза операції почалась якраз після того, як ракети понеслись у море.
За розрахунками ракетників, політ «Нептунів» на таку відстань мав становити трохи більше ніж шість хвилин. Але як дізнатись, чи ракети влучили?
Як переконують співрозмовники автора з-поміж людей, залучених до операції, оператори безпілотників Bayraktar відмовлялись вилітати для верифікації влучання: над хмарами вони б нічого не побачили, а летіти під хмарами — це сто відсотків збиття.
«Тому ніхто не знав, чи вдалося влучити. Але потім надійшли дані, що “Москва” влупила повний вперед. Це означало, що щось таки сталося. З траєкторії було видно, що крейсер хотів сховатися за “вишки Бойка”. Це великий металевий об’єкт, і коли летить ракета, то вона захопить спершу вишку як ціль, а корабель за нею буде в безпеці», — розповідає один із ракетників.
«Ми зрозуміли, що все-таки є ураження, коли мені доповіли, що всі кораблі, які були поряд із крейсером, дуже швиденько почали рухатися до нього. А він сам, скажімо так, став у дрифт, тобто перестав рухатися. Тоді ми зрозуміли, що влучили», — пригадує віцеадмірал Неїжпапа.
До «Москви» одночасно з різних боків кинулись чотири кораблі. Але саме тоді на морі почався несподіваний шторм, і будь-які рятувальні операції дуже ускладнились.
Коли українські військові зрозуміли, що з Криму до «Москви» вийшов буксир, то їм стало очевидно: ситуація на крейсері критична.
Наступного дня шторм на Чорному морі стих. Хмари на небі розвіялися, вітри вляглись. Єдиним, що порушувало післяштормову ідилію, був важкий чорний силует, який проглядався з відстані навіть десятків кілометрів.
Здавалося, що якийсь випадковий синій кит раптом заплив у Чорне море і тепер виринає, щоб знайти дорогу назад.
Насправді цей «кит» не спливав, а поступово йшов на дно. Підбиту двома “Нептунами” “Москву” бачили сотні російських моряків з інших кораблів, які могли лише безпорадно нарізати кола біля свого флагмана, що тоне.
Навіть добуксирувати завалений на лівий борт крейсер до Криму було вже неможливо.
Перші критичні години було втрачено через шторм.
Сама природа ніби допомогла Україні відправити флагман окупаційного флоту туди, куди його послали захисники острова Зміїний ще 24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення.
«Звісно, що емоції переповнювали. Знаєте, за добу, поки він тонув, мені зателефонували просто всі. “Потонув чи не потонув? Потонув чи не потонув?”. Я кажу: “Я не можу відслідковувати, я не поруч із ним”.
Майже через добу він затонув. Звісно, емоції були. Але ми тоді ще не осягнули взагалі вагу моменту. Тому що війна ж то триває, завтра може знову хтось підійти, знову треба працювати крилатими ракетами, чи що там у нас є. Не було часу особливо сидіти і відчувати якусь велику перемогу, обстановка була дуже напруженою.
Хоча після затоплення крейсера “Москва” противник зрозумів, що просто так до нашого берега він підійти вже не має змоги. Він мусив ухвалювати якесь інше тактичне рішення.
І кораблі Російської Федерації, особливо великі, трималися вже набагато далі від наших берегів, ніж це було на початку повномасштабної агресії. Вони не підходили ближче ніж десь на 100 морських миль [трохи більше як 180 кілометрів — Авт.].
«Ми перетворили північно-західну частину Чорного моря, а це майже 25 тисяч квадратних кілометрів, на “сіру зону”. Коли за великим рахунком туди не можуть зайти кораблі РФ. І це була перемога» — резюмує командувач українського військового флоту Олексій Неїжпапа.
