Подолання наслідків ракетного удару по центру Одеси 31 січня 2025 р., а саме: по філії Літературного музею в Одесі.
Почнімо з короткої ретроспективи: що відбувалося з евакуацією музейних колекцій після початку повномасштабного вторгнення? Чому держава з тріском провалила її? Чому органи управління не були готові? І що були змушені робити музеї, щоб убезпечити колекції?
Ольга Сагайдак: Я думаю, цю ретроспективу варто розпочинати з 2014 року, адже саме тоді з’явилися всі ті загрози у сфері збереження спадщини, з якими нам дотепер доводиться давати раду. Вісім років, з 2014-го по 2022-й, були нашим часом зробити домашню роботу: напрацювати протоколи, пропрацювати алгоритми, підготуватися до можливого масштабування військових дій. На жаль, ми всі: держава, фахівці зі спадщини, культурна спільнота, громадянське суспільство — це важливе завдання провалили. І зараз пожинаємо плоди.
Наведу приклад. Працюючи над проєктом RES-POL, ми з колегами опитували регіональні музеї щодо їхніх реставраційних потреб. І, серед інших, була відповідь від департаменту культури Луганської ОВА про кількість музеїв у неокупованій частині області. На лютий 2022 року там залишалися 13 музеїв, а на жовтень 2024 року в нас уже не було там жодного музею. І мене накрило, бо це Луганщина, частина якої була окупована до 2022 року. Якщо ми нічого не зробили навіть там, що вже говорити про решту регіонів.
До честі колег, що у 2014–2015 рр. працювали в Мінкульті (я говорю, зокрема, про Олесю Островську-Люту та Василя Рожка), у той період було розпочато роботу над протоколами й алгоритмами дій на випадок поширення військової небезпеки. Та через тотальну відсутність тяглості в Мінкульті з їхнім відходом ця робота зійшла нанівець.
О.С.: Ти права, тоді ця робота справді була розпочата. Олеся Островська-Люта, яка працювала першою заступницею міністра культури, мала на меті цифровізувати облікові книги українських музеїв. Ця ініціатива була негативно сприйнята багатьма музейниками — як втручання в їхню автономію. Та й інших питань було безліч: куди та в який спосіб передавати оцифровані дані? Хто має нести відповідальність за їхнє збереження? Найдивовижніше, що ці питання і досі до кінця не врегульовані.
Ольга Сагайдак
Згаданий тобою Василь Рожко в той період справді проробив величезну роботу — зокрема, завдяки його зусиллям і колег описали близько 2500 музейних колекцій. Тобто держава фактично вперше отримала реальну мапу власної музейної інфраструктури. Але і сьогодні є багато різночитань: до прикладу, МКСК каже, що в нас 650 музеїв і заповідників. За даними ж музейної спільноти, їх 2500. Це великою мірою питання того, які саме музеї держава зараховує до цих 650, а яких «не бачить», але ця проблема досі існує.
Команда Blue Shield в Україні також свого часу докладала зусиль для мапування українських музеїв, зокрема, намагалася запровадити цифровий музейний облік і єдину базу даних.
І ти знову ж права, через відсутність інституційної тяглості багато важливих починань не були продовжені тими, хто працював у Мінкульті в наступні роки.
Олександра Ковальчук: Я почну з думки, яку вважаю тут кореневою: культура в незалежній Україні ніколи не була стратегічно важливою сферою. І одним зі способів придушення завжди був фінансовий. Це такий собі стейтмент «Ми ніколи не дамо на культуру стільки грошей, щоб ця сфера справді могла системно розвиватися». Це толерували і суспільство, і влада, і проросійські політичні сили тощо. І саме це призвело до решти проблем, які нині маємо в культурі. І доки ми не змінимо цього підходу, будемо тупцювати на місці.
Щодо твого запитання про події початку 2022 року. Ми в Одеському художньому музеї почали готуватися до можливого повномасштабного вторгнення ще в листопаді 2021 року, коли США вперше заявили про можливість масштабування війни. Я час від часу писала тодішній профільній заступниці міністра культури Катерині Чуєвій запити про інструкції. Катерина приватно відповідала, що Мінкульт намагається отримати вказівки від військових і Міноборони. Ані чітких протоколів, ані алгоритмів дій не було. Час минав, і в якийсь момент це стало вже геть дивно: лікарні, охоронці правопорядку, комунальні служби вже отримали інструкції, як діяти в разі повномасштабного вторгнення, а музеї — ні.
Олександра Ковальчук
Тому що ті служби входять до переліку критичної інфраструктури, а музеї — ні.
О.К.: Саме так. У кінці 2021 року в музей нарешті прийшов заступник голови одеської поліції: тоді ми вперше отримали бодай якісь інструкції. Мали розмову про те, як підготуватися до можливого загострення. Паралельно провели в музеї ревізію: покращили систему охорони, посилили заходи безпеки, закупили пакувальні матеріали тощо.
У комунікації з Катериною Чуєвою постійно чули, що їм [Мінкультури] кажуть нічого заздалегідь не робити, що попередня евакуація не потрібна. В органів влади був острах, що евакуація музейних колекцій з великих міст може викликати паніку, якої хотіли будь-що уникнути. Тоді я внутрішньо погоджувалася, проте нині ми знаємо про цілу низку кейсів, коли ця стратегія призвела до непоправних наслідків.
Один з них — Херсонський художній музей. На момент повномасштабного вторгнення там ішов капітальний ремонт, музей стояв з розібраними перекриттями, колекція перебувала в підвалі. Чому її не евакуювали? Навіть якщо загальним підходом держави було не евакуювати музейні фонди, аби не привертати зайвої уваги, можна було вивезти окремі колекції із загрожених областей. На жаль, у більшості ситуацій цього не зробили.
Інструкцій не було і на випадок тимчасової окупації (хоча ми, на жаль, знаємо, скільки українських територій у перші ж дні потрапили під окупацію). Хоча Катерина Чуєва вже заднім числом казала, що такі інструкції мало розіслати Міністерство реінтеграції. Проте, звісно ж, ми ніколи їх не побачили.
Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка
Тож ми з колегами з Одеського художнього музею готувалися власними силами. Вирішили відправити частину робіт до Львівської національної галереї мистецтв. Оформили, ніби роботи їдуть на виставку, проте всі розуміли, що це евакуація. Органи місцевої влади погодили нам документи, сказали: «Тільки зробіть усе так, аби не було дуже помітно». Ми запланували взяти по дві-три роботи з кожної зали постійної експозиції, замінивши їх іншими, аби відсутність не кидалася в очі.
Евакуацію запланували на 26 лютого, хоча були готові раніше. Я постійно писала тодішньому міністру культури Олександрові Ткаченку запит на підтвердження від Мінкульту, проте він не відповідав. Коли повномасштабне вторгнення таки розпочалося, нам довелося вивозити роботи лише з дозвільними документами від місцевих органів управління.
Нині пан Ткаченко в інтерв’ю каже, що евакуація була юридично неможлива до моменту введення воєнного стану.
О.К.: Тут він, на жаль, правий. Евакуація музейних фондів прописана лише в одному документі, що набуває чинності в разі введення надзвичайної ситуації чи воєнного стану. І там є норма про те, що обласні військово-цивільні адміністрації відповідають за евакуацію людей, тварин, підприємств і культурних цінностей.
До повномасштабного вторгнення ми справді підійшли без протоколів безпеки, алгоритмів дій та узгодженості в діях органів управління. Відтак щось із музейних фондів евакуювали музейники, щось лишилося на місцях, щось потрапило в окупацію. Нібито згодом Мінкульт почав виправляти ситуацію заднім числом. Але як же тоді ми опинились у 2025 році без адекватної їмузейної евакуації?
О.К.: Якщо пригадати 2022 рік, то після перших складних місяців і деокупації кількох регіонів суспільство було налаштоване повертати решту територій і виходити на кордони 1991 року. Ніхто не міг уявити, що війна буде такою довгою і що ми продовжимо втрачати території. Плюс не можна відкидати фактор постійного стресу, високого навантаження, плинності кадрів у тому самому Мінкульті тощо. Згодом контекстна рамка почала змінюватися: зараз ми вже розуміємо, що можемо і наступати, і відступати на будь-якому відтинку фронту. Також за ці три роки тричі змінювалась команда Мінкульту, і щоразу все починали з нуля. І лише зараз ми нарешті починаємо чути від МКСК про те, скільки предметів з музейних колекцій треба евакуювати, які ресурси для цього є, а яких бракує тощо.
Миколаївські музеї готують експонати для зберігання на випадок екстреної евакуації.
Роботи ще багато. Але сьогодні ми точно розуміємо, що одним з важливих принципів оновлених протоколів на випадок воєнних дій має бути можливість провести евакуацію без будь-якої ланки: музей — орган управління — Міністерство культури. Досі процедура була така: музей подавав список до евакуації органу управління, звідки це йшло на Мінкульт, що мав дати свій дозвіл. Згодом цю відповідальність переклали на обласні військово-цивільні адміністрації, зобов’язавши їх лише інформувати Мінкульт про переміщення творів.
Створюючи нові культурні політики, ми маємо враховувати можливі слабкі ланки на всіх трьох рівнях. Якщо директор музею (з будь-яких причин) відмовляється евакуювати колекцію, процедура має дозволяти зробити це без нього. Так само директор музею повинен мати повноваження вивозити колекцію, навіть якщо орган управління або міністерство не надали дозвільної документації.
О.С.: Олександра права, наші культурні політики справді мають бути гнучкі та враховувати реалії, у яких ми живемо. До прикладу, працюючи над частиною Стратегії культури 2025–2030, що присвячена культурній спадщині, я була шокована, що там взагалі немає карти ризиків, розгалуження на план А, план Б тощо. При цьому стратегія з’явилася завдяки проєкту Ukraine Facility, в якому не закладено ані копійки на культуру та спадщину. Коли ми просили цієї підтримки, у заявці йшлося, що на серпень 2024 року війна буде завершена і країна зайде в стадію відновлення. Проте фактично Стратегія культури 2025–2030 написана в ситуації війни, що триває. Я запитала в МКСК, чи можливо зробити в стратегії примітку, що її створено для воєнної реальності, а щойно війна скінчиться, активується план Б. Мені надіслали законодавчу норму з написання державних стратегій, що не передбачає жодних планів Б. Відповідно, будь-яке міністерство, ухвалюючи стратегію розвитку галузі, щоразу прокладає залізничні колії без жодних об’їздів.
Окрім того, не забуваймо, що ми живемо не лише в нашій внутрішній дійсності, є ще й міжнародне право. Україна, зокрема, є підписантом Гаазької конвенції. Гадаю, підписуючи Другий протокол до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, ми собі не уявляли, яку відповідальність за власну культурну спадщину беремо на себе. Так от — ми наразі не виконуємо цих норм.
Херсонський краєзнавчий музей після окупантів.
О.К.: А деякі норми лише зараз починаємо виконувати: до прикладу, уже створено CPP — спеціальний юніт у ЗСУ, що відповідає за захист культурної спадщини.
О.С.: Саме так, але на момент повномасштабного вторгнення в нас його не було. Проте наразі це фактично підрозділ без повноважень — він існує, але юридично нічого не може.
Повертаючись до міжнародного законодавства: ми не зможемо довести факт незаконного поводження ворога з нашою культурною спадщиною, якщо не доведемо, що вжили всіх можливих заходів для її захисту. І тут відсутність протоколів, непроведену евакуацію тощо буде складно приховати.
Гаазька конвенція унормовує, як саме ми мали б діяти задля захисту нашої спадщини під час війни. Серед іншого — обклеїти музеї позначками Блакитного щита (захисна емблема Гаазької конвенції про охорону культурних цінностей у разі збройного конфлікту. — Авт.), маркувати твори під час евакуації, інформувати міжнародні організації про евакуацію тощо.
Саме тому питання захисту спадщини важливо підняти на рівень РНБО: Мінкульт не може одноосібно вирішувати, чи виконувати норми Гаазької конвенції. Якщо культура справді є національним пріоритетом, як каже Президент, то рішення про її збереження мають ухвалювати на найвищому рівні.
Які ще виклики ускладнюють і без того проблемну ситуацію з непроведеною евакуацією музейних фондів?
О.С.: Небезпечна практика втаємничення з боку держави багатьох процесів, пов’язаних із захистом культурної спадщини. Мінкульт видав наказ, де є перелік інформації, що має бути закритою через введення воєнного стану. Цей документ дає можливість не говорити публічно про дуже багато всього в контексті захисту спадщини: скільки і чого вивезли, що залишилося на місцях тощо. Найгірше, багато директорів музеїв також переконані, що варто дотримуватися цього дивного режиму тиші, аби не наражати музеї на небезпеку. Насправді ворогу чудово відомо, де наші музейні колекції. Його метою є не знищити нашу спадщину, а привласнити її.
Якийсь час тому я написала допис про необхідність евакуювати музейні колекції із загрожених областей, назвавши, зокрема, Херсонську, Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську області. Під моїм постом з’явився коментар однієї дієвиці культури, що дивувалася відсутності в мене емпатії, що я, певно, вважаю, що всі ці регіони будуть здані ворогу. Я усвідомила, що це був справжній холодний душ для багатьох музейників. Я розумію, що людям страшно і непевно, але в можливість відвернути загрозу її ігноруванням — це якийсь wishful thinking.
Ольга Сагайдак
Другий момент — це час, що працює проти нас. На початку повномасштабного вторгнення ЮНЕСКО мала для нас дуже масштабні пропозиції підтримки. Я була серед тих, хто допомагав вибудувати місток у взаєминах між ними й Мінкультом, і довгий час після того я була переконана, що ці взаємини активно розвиваються. Але в якийсь момент з жахом усвідомила, що насправді нічого не відбувається, і ми просто втратили багато можливостей.
На початку 2022 року евакуювали близько пів мільйона одиниць зберігання. Нині МКСК називає цифру 540 тис. Що ми робили останні три роки? Нині МКСК заявляє, що на загрожених територіях лишається близько 6 млн одиниць зберігання. Чому ж ми не евакуюємо їх? Чого ми чекаємо?
О.К.: У перші місяці великої війни в нас дійсно була можливість залучити суттєві ресурси ЮНЕСКО. Десь ми встрибнули в це вікно можливостей, десь, на жаль, ні. Окрім того, група директорів найбільших світових музеїв була готова приймати наші музейні колекції на збереження. Але був юридичний момент — у всіх країнах різне законодавство, тож ми мали бути впевнені, що отримаємо твори назад. Саме тут рішення нічого не вивозити без чітких юридичних механізмів, на мій погляд, було правильним. Водночас було надзвичайно важливо відразу розпочати процес випрацювання юридичного механізму, аби не втратити цю можливість. І цього, на жаль, не зробили.
Повертаючись до евакуації першої, другої тощо черг з музейних колекцій. У 2021 році я вивчала посібник з екстреної евакуації культурних цінностей, розроблений командою Національного музею Революції гідності, і там йшлося, що в музею має бути червоний, синій, жовтий і білий списки творів за пріоритетністю. Тобто евакуація розглядається як короткотермінова активність. Та в реальності Одеський художній музей сьогодні постійно евакуює свою колекцію. Так само робить і Херсонський краєзнавчий музей, що вже евакуював понад 100 тис. одиниць зберігання. У наших нинішніх реаліях більше не йдеться лише про першу і другу черги евакуації — ти послідовно вивозиш і п’яту, і шосту, і сьому, якщо хочеш убезпечити максимум. Ми маємо вивозити мінімум 70–80 % музейних колекцій, аби зберегти національний музейний фонд.
Подолання наслідків ракетного удару по філії Літературного музею в Одесі.
О.С.: Повертаючись до наведеного Олександрою кейсу Херсонського краєзнавчого музею. Під час роботи над проєктом RES-POL ми шукали кейси, коли музеям вдалося вивезти не одну-дві черги, а справді вагому частину колекції. Зокрема, ми дізналися, що в березні 2022 року, на самому початку повномасштабної війни, з київських музеїв вивезли сукупно 117 тис. одиниць зберігання. Якщо згадати слова Олександра Ткаченка, що за весь 2022 рік вивезли 540 тис. творів, то принаймні 117 тис. (а насправді більше) виїхали а) фактично одразу, б) з Києва. Тобто моя гіпотеза, що мінімум 200 тис. творів з цих пів мільйона — це були київські музеї, що робили все для порятунку своїх колекцій.
О.К.: Ще 100 тис. із цих 540 тис. — це Херсонський краєзнавчий музей.
Відповідно, на решту регіонів лишається усього 240 тис. за весь 2022 рік.
О.К.: Саме так.
О.С.: Щодо протоколів евакуації — це як з медичними протоколами: обставини можуть бути різні, проте лікар точно знає, який мінімум маніпуляцій має виконати. А наявність чіткого алгоритму дій захищає як пацієнта, так і його самого в разі будь-яких ускладнень.
З іншого боку, історія знає безліч прикладів, коли протоколи порушували в бік сміливих ходів, і це давало чудові результати. У 2022 році музейні фонди евакуйовували дуже сміливі й неординарні музейні управлінці та їхні команди. Проте не можна вимагати геройських вчинків від усіх директорів музеїв — важливо натомість захистити їх і музейні колекції адекватними протоколами.
О.К.: Критерії, що визначають необхідність евакуації з того чи іншого музею, можуть бути різні: близькість лінії фронту, стратегічні об’єкти поблизу музею тощо. Наприклад, неподалік ОХМ є одеський порт, що часто стає об’єктом атак ворога. Тож усі ці три роки ми системно працювали над евакуацією не тому, що не віримо в перемогу, а тому, що розуміємо — ми в зоні ризику і є реальна загроза втратити колекцію.
Палац культури в Часів Яр після російського обстрілу, 23 липня 2023 р.
Оля дуже влучно сказала про важливість захистити команди й керівників музеїв. І заразом трохи раніше про те, що музейники не завжди відкриті навіть до розмови про евакуацію. Видається, ці фактори пов’язані — загроженість і беззахисність лише породжує нові страхи. Як з цим бути, окрім витворення адекватних безпекових протоколів?
О.С.: В українських музеях ніколи не було легко працювати, там завжди було багато роботи і низькі зарплатні. Це сформувало певний уклад, коли важливим бонусом цієї непростої роботи була можливість зберігати колекції та обмежувати доступ до них. І це також не сприяє відкритості музейників до теми евакуації фондів.
О.К.: В українських музейників справді часом є відчуття, що вони настільки недооцінені, що можливість обмежувати доступ до колекцій є чи не єдиним їхнім ресурсом.
О.С.: Саме тому певний спротив ідеї системної евакуації фондів у музейній спільноті дійсно існує. Тут є кілька думок. Перша — «ми боїмося втратити роботу, краще нічого не чіпати, залиште цю тему». Хтось непрямо дає зрозуміти, що без прямої вказівки МКСК нічого не евакуюватиме. Хтось боїться, що вивезене не повернеться назад.
О.К.: Страхів і недовіри в музейній спільноті, на жаль, справді не бракує. Коли розпочиналася евакуація з одеських музеїв у березні 2022 року, одна моя старша колежанув з Одеського художнього музею сказала: «Напевно, цих робіт ми більше ніколи не побачимо». І це прямий наслідок того, що старші покоління музейних співробітників не раз за свою кар’єру бачили, як якісь роботи їхали, припустімо, на всесоюзну виставку до Москви й більше ніколи не поверталися. Цей страх і досі є, і, на жаль, нам ще довго доведеться з ним працювати.
Також часом є певний необґрунтований оптимізм, коли людям здається, що достатньо вірити в ЗСУ й бути позитивно налаштованими, аби убезпечити колекції. На жаль, це не має нічого спільного з тверезою оцінкою ризиків. Рішення про евакуацію музейних фондів слід ухвалювати на основі даних, а не сподівань на краще.
Які наступні важливі точки на шляху до усвідомленого захисту української культурної спадщини під час війни ви назвали б? Що має відбутися на цьому треку в найближчі місяці? Що викликає найбільші побоювання, а що схоже на можливість навіть у цих надзвичайно складних умовах?
Олександра Ковальчук
О.К.: Я сказала б, що наступний важливий milestone — це аби голови військово-цивільних адміністрацій, а також керівництво МКСК чітко усвідомлювали, що вони нестимуть відповідальність за кожен предмет з музейних фондів, що не буде вчасно евакуйований.
Моє побоювання тут, що всі намагатимуться перекласти відповідальність на директорів музеїв. І важливо цього уникнути. Також наразі важливо, аби адміністрації менш загрожених регіонів активно шукали місця для збереження евакуйованих колекцій. Це не обов’язково мусять бути будівлі культурного призначення, треба дивитися ширше. Якщо в бюджеті немає на це коштів, можна звернутися по допомогу до міжнародних донорів або бізнесу. Головне — діяти, а не перекладати відповідальність, доки спливає дорогоцінний час.
О.С.: Ми сьогодні недарма багато згадували початок повномасштабного вторгнення. Тоді рівень довіри між усіма фахівцями культурної сфери був максимальний. Усі діяли як один, на певний час забувши про суперечності. Насправді сьогодні немає приводу не чинити так само — нині загрози навіть більші, і вони лише наростають.
Добра новина в тому, що наші спільні зусилля з привернення уваги до евакуації музейних фондів усе ж дали проміжні результати: МКСК активізувало роботу в цьому напрямку. Міністерство сьогодні визнає важливість евакуювати максимум музейних фондів із загрожених регіонів (за їхніми даними, там близько 6 млн одиниць зберігання). Тож мусимо врятувати максимум. Так, ми згаяли багато часу, наробили помилок, але якщо визнаємо і виправимо їх, то зуміємо зберегти наші музейні фонди.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.
Джерело: Українська культурна спадщина: врятувати не можна втратити
