Наш лейпцизький інститут — неймовірне місце. Усі його співробітники так чи інакше шукають відповідь, що значить бути людиною, але підступаються до цього досить розмитого й непевного запитання з фактологічно-експериментальної перспективи. Один з особливо цікавих напрямів дослідження веде мій колега Майк Томаселло — очільник відділу порівняльно-розвиткової психології. Його група вивчає відмінності когнітивного розвитку людей і людиноподібних мавп.
Для фіксації цих відмінностей учасники Майкової групи застосовують і до тих, і до інших однакові тести «рівня інтелекту». Особливо їх цікавить, як добре мавпи й людські дитинчата взаємодіють зі своїми одноплемінниками для досягнення певної мети — скажімо, щоб з’ясувати, як змусити той чи інший хитромудрий пристрій вивільнити іграшку або цукерку. Одне з Майкових робочих відкриттів полягає в тому, що приблизно до 10 місяців між людськими й мавпячими дитинчатами майже нема помітних когнітивних відмінностей. Та приблизно в однорічному віці люди починають робити те, чого не роблять мавпи, — привертати сторонню увагу до цікавих предметів, показуючи на них пальцем. Ба більше: із цього віку для більшості людських дитинчат показування на предмети пальцем становить інтерес саме собою, як процес. Вони тицяють на лампу, квітку чи кота не тому, що хочуть усе це отримати, а, знов-таки, просто для привернення уваги — маминої, татової чи сусідської. Їх захоплює сам процес. Здається, однорічки починають розуміти, що світосприйняття та вподобання інших людей досить схожі на їхні, і роблять перші кроки в опануванні мистецтва привертати до себе увагу.
Майк припустив, що нав’язливе бажання привертати увагу — одна з перших когнітивних особливостей, що виникають у процесі вікового розвитку людини й відрізняють її від інших біологічних видів. Поза сумнівом, це ще й одна з перших ознак, які вказують на початок розвитку так званої теорії свідомості (психологи називають цим терміном розуміння, що інші люди сприймають світ по-своєму). Цілком імовірно, що колосальним талантом до соціальних взаємодій, маніпуляцій, політики й спільноспрямованих дій, на основі яких виникають масштабні й комплексні спільноти, людство має завдячувати саме цій здатності поставити себе на чуже місце, щоб маніпулювати увагою та інтересом сторонніх. Здається, Майк і його колеги намацали засадничу особливість, яка допомагає нам рухатися власним історичним шляхом, що так відрізняється від шляху великих мавп і численних вимерлих родичів на зразок неандертальців.
Крім усього сказаного раніше, Майк виокремив іще одну потенційно важливу схильність людських дитинчат, яка відрізняє їх від мавпенят: вони значно активніше наслідують батьків та інших людей. Інакше кажучи, наші діти мавпують інших, а мавпи — ні. І навпаки: батьки людських дітей та інші дорослі виправляють і модифікують дитячу поведінку значно частіше, ніж старші мавпи — поведінку своїх нащадків. У багатьох суспільствах цей комплекс учинків навіть формалізовано й названо навчанням. Загалом багато того, що ми робимо зі своїми дітьми, підпадає під визначення імпліцитного чи експліцитного навчання. Нерідко таке навчання інституціалізовано у вигляді системи закладів початкової, середньої та вищої освіти. На противагу людям, у колективах великих мавп навчання майже відсутнє. Мене завжди вражає, як людська схильність охоче вчитись нового від інших могла розвинутися з прагнення привернути увагу, що вперше виявляється вже в малих дітей, які тицяють пальчиком на люстру, щоб татусь підняв туди очі.
Ця центрованість на вчителюванні й навчанні, певно, має засадничий вплив на людські спільноти. На відміну від мавп, які мусять опановувати кожну нову навичку методом спроб і помилок, не навчені ані батьками, ані іншими членами колективу, люди здатні значно ефективніше черпати зі скарбниці знань попередників. Тому, розробляючи вдосконалену версію автівки, інженери не мусять починати все з нуля, бо спираються на винаходи минулих поколінь — від двигуна внутрішнього згоряння, вигаданого в ХХ столітті, до стародавнього колеса. Вони просто користуються накопиченою мудрістю попередників, дещо її видозмінивши й доповнивши, щоби покоління нащадків і собі взяли за основу розвитку давні набутки. Майк називає цей процес ефектом заскочки — і всі ми вважаємо, що саме він став запорукою колосального культурно-технологічного поступу людства.
Джерело: «Наші діти мавпують інших, а мавпи — ні»: уривок із книги «Неандерталець»
