Штурм на 100 мотоциклах, побратими з Колумбії та 70 днів в оточенні: історія Героя України Владислава Стоцького

Командир взводу бригади Нацгвардії «Рубіж» Владислав Стоцький пережив 70 днів в оточенні, відбиття масованого російського штурму та став Героєм України.

В інтерв’ю для Армія TV він поділився спогадами з передової, історією поранення та розповів, як дізнався про присвоєння звання Героя України.

9 березня — день, який залишиться в пам’яті Владислава назавжди. Масований штурм, для якого ворог залучив 24 одиниці бронетехніки та 150 людей, став одним із найтяжчих боєзіткнень на тому напрямку.

— Мою позицію штурмувало 8 одиниць бронетехніки, 50 чоловік десанту. Там змінився комбат, все продумав. І наших суміжників зліва й справа, і нас штурмували, — згадує Владислав.

Насипали в міномет піску — і міна розірвалась прямо у стволі: лайфсторі піхотинця «Цербера»

Ворожа атака тривала дев’ять годин. Противник прорвався всередину. На позиціях почався стрілецький бій, вибухнув бензин, загорілись боєприпаси та гранати. Вогонь поширювався миттєво. Владислав отримав опіки та уламкові поранення.

— Головне — всі мої живі. Дрони збивали стрілецькою зброєю: два постріли — і падає, навіть важкі. Схоже, у росіян нові кулі — розлітаються на дрібні частини. Ворог діяв малими групами, впевнено, без паніки — навіть під обстрілом рухались далі, координували дії. Таких добре підготовлених ми давно не зустрічали, — каже він.

За його словами, штурм вдалося відбити, хоч і з втратою позиції. На полі бою залишилось понад 20 тіл російських військових. Врятували Владислава побратими, серед яких було п’ятеро добровольців із Колумбії. Особливо згадує одну — жінку з позивним «Нана».

— Вона почала кричати: «Фуего! Фуего!» (мій позивний — Вогонь). Я відкриваю очі — кров, пляма. Вона мене ляпає, розрізає рубашку, куртку. Тут — поранення, тут, тут — три уламки. Руки печуть. Шкіра горіла: я її гасив руками, — пригадує Владислав.

Він запевняє, що з іноземцями йому було зручно працювати. Хоча й був мовний бар’єр, у бою це не заважало. На полігоні вивчили кілька слів. Під час боїв головне — показати, що робити, і всі працювали добре. До колумбійців ставиться позитивно — вони змотивовані.

— «Нана» стріляє, заряджає, бігає по БК. Один українець стріляє, втомився — змінюється з колумбійцем. Вона заряджає два магазини, поки він — один. Жінка на фронті зробила величезну роботу, — говорить Владислав.

Йому присвоїли звання Героя України 26 лютого. Про це він дізнався випадково. Прочитав повідомлення незнайомця у Facebook з привітаннями й спершу подумав, що це з днем народження

— Після певних подій мене дуже багато людей почало пізнавати, і дуже багато додаються в друзі. І тут пише мені чувак: «Вітаю вас, бажаю міцного здоров’я, всього найкращого». Як з днем народження. А я думаю: «Блін, це, певно, я ступив і неправильно поставив дату, і він зараз мене вітає з днем народження». Потім каже: «Ви вже, типу, святкували? Отримали нагороду?» Я питаю: «Яку?» Він каже: «Ви що, не знаєте?» — «Ні». І він мені кидає указ Президента України про присвоєння звання Героя України, — з усмішкою згадує Владислав.

70 днів в оточенні

Героя України провів 70 днів в оточенні. Окупанти прорвали лінію оборони, зайшли в тил і перекрили шляхи відступу. Владислав залишився сам. Пізніше його перевели на іншу позицію, де ситуація була ще гірша — оточення з усіх боків. Він підготувався до оборони, плануючи чергування, встановлення розтяжок та партизанські методи боротьби. Був впевнений, що не здасться і боротиметься до кінця.

— Я був впевнений: здаватися не буду. Ніякої зради. А що мені нити? Казати, що все погано? Це мені не допоможе, і нікому не допоможе. Хочеш вижити — не кидай зброю. Треба воювати. Поки тримаєш зброю й стріляєш — ти живеш, — зазначив офіцер.

«Харон» і його «окрема» рота: історія офіцера-піхотинця 44-ї окремої механізованої бригади 

Владислав згадує один момент із бою, який запам’ятався йому найбільше — як ліквідував окупанта, у якого заглух і впав мотоцикл. Коли загарбник намагався його підняти, хлопець вистрілив у противника, а потім закидав гранатами.

За словами бійця, росіяни активно використовують мотоцикли для штурмів, адже це дозволяє їм швидко рухатися групами з різних напрямків. Був штурм із 100 мотоциклістів. Проти такої мобільності неефективні ні артилерія, ні міномети, оскільки вони повільні й вимагають коригування. Єдиним захистом від них є піхота та FPV-дрони.

Шлях до війська

У 2019 році хлопець залишив стоматологію і подався до однієї з військових частин Нацгвардії. Згодом вирішив здобути вищу військову освіту. Через два дні після початку повномасштабного вторгнення курсанти отримали бойове завдання — Харківська область, Мала Рогань. Там він зрозумів, що папери — не його справа. Потрібно воювати.

Після випуску у 2023 році пішов у бригаду «Рубіж», а звідти — добровольцем у батальйон «Свобода». Влітку 2023 року у нього була перша ротація. Він пройшов бої, зиму, оточення, поранення. Нині — командир взводу. Авторитет виборює ділом, а не званням:

— Я, наприклад, погони не ношу. Не тому, що соромлюсь — бо це не актуально. Не погони роблять з тебе хорошого командира.

Про «Свободу» говорить із повагою — це добровольчий кістяк, де всі прийшли «воювати, а не папірці робити».

Владислав запевняє, що люди, яких мобілізували, можуть проявити себе на фронті, навіть якщо вони не були добровольцями. Є ті, хто в цивільному житті були далекі від військової справи, але стали справжніми героями, виконуючи бойові завдання. На фронті важливе не лише вміння воювати, а й здатність тримати гідність, не здаватися та діяти навіть за важких обставин.

— Так сталось — почалась війна. Так сталось — треба захищати країну. Так сталось — мене призвали в армію. Так сталось — я попав на фронт. Значить, треба робити роботу, — наголошує Герой України.