Тож ми взяли трикутник «думки – дії – емоції» та перетворили його на квадрат, додавши фізіологічний складник, – розповідає психіатр.
Ми зосередилися на вивченні реакції дитини на тригери [сигнал чи подія, що викликає в людини, хворої на ПТСР, раптове повторне переживання психологічної травми, – ред.] Наприклад, дитина в шкільному класі чує різкий звук – і одразу вибігає з класу, це реакція її тіла. Інколи в терапії дитині кажуть: «Не можна вибігати з класу. Давай зосередимося на тому, щоб ти цього не робила». Але, по суті, так ми забираємо в дитини єдиний механізм подолання, який є в її арсеналі.
Тож коли ми працюємо з дітьми, то не прибираємо способи, якими вона вже справляється з тригерами, а допомагаємо їй стати активним учасником у формуванні нових. У процесі терапії ми менше фокусуємося на самій травмі. Дитина формує власні нові способи мислення, переживання емоцій, поведінкові реакції та фізіологічні відповіді на тригер. Ми починаємо з формування набору інструментів для подолання труднощів: деякі з них ми пояснюємо дитині, а іншу частину діти створюють самі. І саме ті стратегії, які діти вигадують самі, виявляються набагато ефективнішими, ніж будь-які запропоновані нами, – розповідає Керріон.
Цей підхід дає змогу зробити терапію більш гнучкою та персоналізувати підхід до дитини, бо деякі діти дуже кмітливі, і з ними доцільно починати роботу над думками. Інші – більш тілесні, тож тут робота починається з фізіології.
Такий підхід отримав назву терапія, орієнтована на сигнали (анг. – Cue-Centered Therapy). Вона розроблена саме для комплексного ПТСР, адже йдеться про хронічну травматизацію, зазвичай це не одна подія, а серія подій. Ми працюємо з реакціями дитини на сигнали, які виникають зараз. Хоча минуле, звісно, має значення, тому ми допомагаємо дитині створити наратив, який буде охоплювати не лише негативні події з її минулого, але й позитивні та нейтральні. Так дитина вчиться розуміти контекст і формувати цілісну історію свого життя.
Це гібридна інтервенція, яка поєднує ефективні підходи з різних модальностей, КПТ, психоаналізу тощо. Дитина отримує власні інсайти, а не лише засвоює інформацію від психотерапевта. Якщо порівняти психотерапевта з хірургом, у якого є лише один медичний інструмент – ситуація буде так собі. Так само і в психотерапії: що більше у вас інструментів, то краще, – додає Керріон.
Джерело: Дитячі травми з нами на все життя? Розповідає професор Керріон зі Стенфорду
