“Майже три роки ти був такою стиснутою пружиною, тому після звільнення – емоції через край”
Не буду приховувати свої емоції, тому що, коли 30 грудня 2024 року в новинах повідомили, що ти повернувся з полону — це була для мене дуже щаслива новина. Якщо ти думаєш, що це був подарунок лише для твоєї сім’ї, то це не так. Ми з Ромою працювали довгий час разом на телебаченні журналістами. Відповідно, дуже тебе чекали і дуже щасливі, що ти вдома.
Також дуже радий тебе бачити. також згадував наші спільні дні та місяці роботи. З такою теплотою все це згадується, бо час був мирний і, зараз вже розумію, що безтурботний. І журналістика для мене трошки романтична царина, коли ти працюєш-працюєш, і часто трезультатів прямих твоєї роботи не видно. І насправді дуже часто журналісти, вони такі, як дон-кіхоти: коли ти воюєш з цими вітряними млинами, намагаєшся комусь щось розповісти… Насправді, журналістською працею як такою треба захоплюватися. І дякую тобі, що весь цей час ти це робиш — це дуже цінно. Ти — молодець.
Дякую… Як ти загалом себе почуваєш? Ти вже три місяці вдома, відновлюєшся. Як твоє здоров’я, як твоє самопочуття?
Набагато краще, ніж в той момент, коли я повернувся. Важко зараз якось об’єктивно насправді себе оцінити, бо, зрозуміло, що так, як було до, вже не буде. Фізичне здоров’я ще в процесі відновлення, вже основні лікувальні процедури вже пройдені. Зараз уже той етап, коли можна піти в спортзал і потрошки повертати форму. Що стосується ментального здоров’я — з тим трішки складніше. Бо, звичайно, 33 місяці в умовах, які десь можуть бути складніші, десь трішки легші, але все одно — це великий стрес для організму. Майже три роки ти був такою зжатою пружинкою, а зараз той фактор, який її стискав, пропав, і, відповідно, всі ці емоції, всі переживання – вони отак, через верх.
Але все доволі безболісно минуло завдяки професіоналізму тих, хто займався нашою реінтеграцією, первинним відновлення: психологам, психіатрам, групі цивільно-військового співробітництва.
Роман Борщ, колишній журналіст, військовий, після звільнення з полону, 30 грудня 2024 року.
Та ти з цим посттравматичним розладом все одно десь стикаєшся. Минуло тільки три місяці, а насправді, кажуть, що тільки зараз певні прояви якраз мають починатися. Але стараюся працювати над цим — дуже в цьому допомагають і лікарі, і сім’я, тому гріх жалітися.
Давай згадаємо той день, коли ти повернувся. Ти вже знав, що буде обмін?
Дуже складно з цим було. Чому? По-перше, коли кудись тебе забирають, тобі не кажуть, що ти їдеш на обмін, чи на якийсь наступний етап до наступного місця утримання.
У нас було як? Це було 27 грудня. Нас, певну кількість людей, викликали до місцевої оперативної частини і запитали таким формулюванням: у разі, якби був обмін, ти погодився б чи ні? Я, відповідно, ствердно відповідав, і вже тоді закралася така думка, що, напевно, буде обмін на Новий рік. Бо ці три роки мене ніхто нікуди не викликав, щоб запитати щось подібне. І вже жевріти надія почала — але стільки часу минуло, що ти не віриш уже в можливість такого. Бо скільки разів подібне було, коли людей забирали, а вони через рік повертались, покатавшись по росії десь: ти думаєш — на обмін, а він — не на обмін.
Наступного дня з самого ранку перед сніданком сказали, що ви снідаєте і йдете не на бараки, де ми утримувалися, а окремо чекати подальших розпоряджень. І також уже розумієш, що ці пазли складаються. Потім була довга дорога. Спершу ми поїхали в інше місце утримання, де забрали людей, яких везли на обмін звідти. І, відповідно, коли з нашого табору везли цими автозаками туди, ти ж сподіваєшся, що уже поетапно будеш якось добиратися до цього місця обміну. А нас привезли туди, сказали виходити і ми опинились на новій локації, і вже сидимо там навприсядки, руки за голову, — чекаємо, що ж буде. І розуміємо: “Боже, нас що — просто на інше місце привезли?” Відповідно там ми ночуємо, наступного дня знову переїжджаємо. Потім був літак до Білорусі. Також здогадувались, якщо літак, то, швидше за все, — на обмін. Але хто його знає — раптом десь в якийсь Сибір чи ще кудись.
Роман Борщ і Анжеліка Сизоненко
Весь цей час від аеропорту їхали із зав’язаними очима — такі заходи безпеки, ми ж — військові, потім перегружають в автобуси — вони наче комфортабельні. Ти хоч із зав’язаними очима, в пів погибелі скручений сидиш, але в комфортному кріслі і думаєш: “В наступну тюрму вже точно в комфортних автобусах везти не будуть”. Але все одно тебе везуть, везуть, потім пересаджують ще в інший автобус, знову везуть… Ми вже так з товаришами поряд сиділи, перешіптувалися, і я кажу: “Ми ж так маємо довго їхати”. І воно наче стільки пазлів складаються, в те, що це — на 99,9% обмін, але цей 0,1%, що це може бути не так, все одно є.
І вже аж потім, коли нас привезли, конвой зняв пов’язки з очей, стяжки з рук, і ти такий розумієш, що тебе вже наче ніщо не сковує, такий, випрямився, подивився — там конвоїр стоїть, вони всі, звичайно, в масках — це військова поліція супроводжувала. І от ти дивишся на конвоїра — і тобі за це нічого не роблять. Бо за цими заходами безпеки не можна там комусь в очі дивитися, ти маєш бути із зігнутою головою, поглядом вниз, положення рук відповідне. І тоді думаю, що вже — точно.
А потім, коли наш Уповноважений з прав людини зайшов до нас в автобус і сказав: “Хлопці, ще трошки. Приїдуть російські полонені, вас поміняють, і скоро будете вдома”, ну тоді вже всі видихнули. Це були, напевно, найнапруженіші дві доби в моєму житті.
“Коли зустрічаєшся із рідними після полону — всередині наче нічого і не відчуваєш”
Одразу дали можливість зателефонувати дружині, батькам?
Коли ми всі були в автобусі, які їхали в Україну, то на першій з локацій вже можна було це робити. Дехто ще там просився вже в автобусі. І коли ми приїхали, звичайно, це можна було зробити.
Нам одразу ж видавали ці стартові набори звільненого з полону, тобто одяг, телефони, SIM-карти там і таке інше. Мене ще наша колега Дарина Коломій зустріла на місці. Вона каже: “Так, а ти дружині телефонував?”. Кажу: “Ні”. Вона: “Номер пам’ятаєш?” Я пам’ятав, звичайно. Ми тоді набрали і вперше поспілкувалися. Потім інша колега з іншого телеканалу дала подзвонити батькам. Ну, дуже емоційний момент був. Цікаво, що ти наче мозком розумієш, це те, що ти чекав, а що ти відчуваєш — незрозуміло.
Роман Борщ після звільнення з полону, грудень 2024.
Напевно через оцей вибух відчуттів та емоцій радять рідним не приїжджати безпосередньо на обміни. Бо ти собі по-одному уявляєш момент цієї зустрічі, а відбувається по-іншому: тебе зустрічають, ти бачиш дружину, батьків чи ще когось, і ти розумієш, що всередині наче нічого і не відчуваєш. Це нормальна реакція, але потім людина може думати, що або з нею щось не так, або вона розлюбила когось чи ще щось… Тому радять перший тиждень на відстані спілкуватися, а потім вже приїхати, після так званого карантину.
А скажи, будь ласка, де тебе утримували?
Це були всі локації на тимчасово окупованій території — на територію росії я, на щастя, не потрапив. Бо з того, що хлопці розказують про умови утримання в росії, то мені, напевно, можна сказати, в якійсь мірі пощастило.
Спершу це були поліцейські відділки поблизу Донецька, Маріуполя по області. Потім — місцевий ІТТ, Оленівка, СІЗО і потім ще два місця — близько двох років ми були в одному, а в іншому — близько пів року.
А ти був в Оленівці під час теракту?
Ні-ні, я в Оленівці був до 5 травня, і потім ми переїхали в Донецьке СІЗО.
Приблизно однакові умови утримання?
Так складно сказати, ми були одними з перших, хто потрапив в полон. Чому ж, власне, такі локації — бо тоді так звана ДНР не була ще частиною росії. Відповідно, правове поле рф і тому подібне на неї не розповсюджувалося. Чи не було в них якихось законних підстав утримувати людей, чи що. То ми взагалі спочатку проходили як адмінзатримані просто в Оленівці (воно триває 30 діб), потім нам дали статус слідчо-арештованих, оголосили підозру в тероризмі. Це було два місяці в Донецькому СІЗО. Знову ж таки, за ці два місяці мене особисто ніхто нікуди не викликав і потім, відповідно до цього первинного допиту, який був складений, вони написали мені в постанові, що я брав участь в якихось бойових діях нібито на їхній території в складі підрозділу офіційної регулярної армії. Відповідно, я не є терорист, а військовополонений. Тоді в ДНР, напевно, з’явився оцей правовий статус військовополоненого і нас вже звідти перевозили на іншу локацію, яку відкрили для полонених буквально після Оленівки. І ми перебували два роки вже на тій локації.
Роман Борщ
“Вічна проблема полонених — це те, що хочеться їсти”
Загалом ти був у полоні 33 місяці.
33 місяці і один тиждень…
Чим вас годували там? Тому що це проблема достатньо глобальна: нам розповідали азовці, до прикладу, що на “Ізоляції”, зокрема, давали лише хліб, черствий.
Тут варто зважати на те, що ми були в числі перших, коли багато чого ще там не було налаштовано. Бо, наприклад, коли ми їздили по поліцейських відділках, поліцейські взагалі казали, що “нам не виділяють кошти на ваше утримання. Умовно, якщо у вас тут хтось є, хай приходять — щось приносять”. Ну, типу, ми ж з адмінзатримання у них тут. І насправді, вони ж там затримували не лише військових, а і людей, які на так звану фільтрацію у них йшли. Там були місцеві, які не брали участі в бойових діях, а їх просто затримали. Спочатку там були якісь права, засоби зв’язку, тобто вони могли подзвонити рідним і попросити принести одягтися, поїсти, ще щось.
Потім був ізолятор тимчасового тримання, там вже було передбачене годування: це були якийсь шматок хліба, чай (швидше просто кипяток якийсь), могли якусь кашу дати чи картоплю, якусь там котлетку, та, звичайно, в маленьких дуже об’ємах.
Потім Оленівка — там із самого початку з годуванням було так собі, їдальню взагалі розконсервували і там багато чого було не готове. Тобто, це був недіючий заклад. І була польова кухня, де самі ж полонені для себе готували. І часто це могло бути таке, що в тебе сніданок — о 10:00, обід — о 18:00, через те, що, наприклад, приїхав етап, їх всіх загнали в камери чи ще щось. А вечеря могла бути о другій ночі, умовно. Було дуже ненормовано з самого початку і часто також по об’ємах і по якості. Напевно, не варто хлопців винити, які готували (самі полонені). Це було продиктовано реаліями, тому що умови там були не найкращі.
Пізніше відкрили вже приміщення їдальні, якось мінімально обладнали — було вже трішки краще. Але, знову ж таки, міг бути такий розрив у часі годування. Ну і об’єми насправді також були доволі малі.
І потім було СІЗО — там вже полонених не допускали до робіт. Всі сиділи в камерах, готували місцеві засуджені, які там працювали. У принципі, смачно більш-менш, була більша визначеність по часу. Але, об’єктивно, мало. Там нормальні об’єми, але тому, що всі виснажені були, нам було об’єктивно мало. Та, в принципі, як для полону, це було непогано. От навіть досить. Звісно, завжди буде голодно, завжди буде хотітися — це вічна проблема полонених.
Тут ще такий психологічний момент. Я от думав: повернуся, Боже, стільки всього хочеться там і солодкого поїсти, і ще щось. І от воно все є — бери їж, а психологічно якось вже і не хочеться. Ну я собі захочу, то піду візьму і все. Тобто, в принципі, в цих останніх місцях з харчуванням було дуже добре навіть. Я знаю, що бувають місця утримання наших полонених, де навіть є телевізори, і дозволяють спортом займатися, і дають літературу. Не скрізь, але буває.
Роман Борщ
“Ще в 2023 році можна було листуватися з полоненим”
У тебе був такий доступ?
Були бібліотеки в цих місцях — можна було брати книжки. Найчастіше на барак давали якусь певну кількість книжок і можна було по черзі читати. Я встиг досить багато почитати за цей час. І умовно, не тільки “труди Леніна”, було і щось нормальне — зарубіжна література, не тільки російська. Телевізора не було. Що там ще? Ну з таких, типу, розваг, більше нічого не було…
Засобів зв’язку не було. Ще в 2023 році можна було листуватися з полоненим. Взагалі по “ДНР-ському” законодавству полонені могли отримувати посилки, отримувати та відправляти листи. Родичі якось тримали зв’язок з місцевим Міністерством юстиції і відправляли листи, і з часом люди отримували і посилки, і листувалися. Звичайно, ці листи проходили певну цензуру, тобто не можна було дізнатися якихось прям аж новин, але хоча б якісь сімейні моменти, сімейні новини люди могли дізнаватися.
А пізніше якась група волонтерів їздила до нас в ці місця утримання. Можна було зняти відео для своїх рідних, передати листа. Ти писав номер, на якому є Telegram, скажімо, і вони знаходили твоїх рідних і скидали їм це. І таким чином мені вдалося на це відео потрапити, потім відправити листа дружині та отримати від неї відповідь, фото її отримав також.
Потім уже ця вся система пішла під російську військову юрисдикцію, а в них взагалі немає такого правового статусу як військовополонений. За їхнім законодавством, це — “лица, противодействующие специальной военной операции”. І пізніше вже це все заборонили: і посилки, і все.
У моменти, коли отримував листи, легше було?
Взагалі перший рік утримання був найбільш емоційний. По-перше, ти завжди активно згадуєш нормальне життя, свободу і так далі. Ти постійно сподіваєшся, що от-от — і буде обмін. І чим далі, тим тобі оце нормальне життя здається більш розмитим, нереальним. І починаєш себе ловити на думці, що ти якось в принципі до цього всього вже і звикаєш. У тебе більш-менш розпланований тим режимом день. Ставало трохи лячно, бо звикати бути ув’язненим — це якось неправильно.
І от якраз був лютий 23-го року, це практично рік. І приходить лист від дружини і від мами одразу. Це був реально от той випадок, коли читаєш — і сльози виступили на очі. Тоді воно стало таким ляпасом (в хорошому сенсі), який повернув тебе до реальності і до усвідомлення того, що оце, нормальне, життя паралельно триває. І для мене якраз Оксана моя стала таким якорем. Ти міг подивитися на лист чи на фото і зрозуміти, що все — нормально, все йде, як треба, тебе чекають. І значить треба просто вже добути до того моменту, коли можна буде повернутися додому.
Роман Борщ
Мабуть, паралельно, окрім того, що в тебе переживання за своє життя і здоров’я, ти ж переживаєш за рідних, що там вони?
Звичайно. От ти там, з горем навпіл, той день прожив собі і ліг спати, і наступний день почнеться. А рідні цього не знають. І ти знаєш, що в тебе все добре. І знаєш, що, в принципі, в Україні все наче має бути добре. Принаймні, на неприфронтових територіях. І ти розумієш, що ти в безпеці, — а вони цього не знають, і їм від того, напевно, ще важче.
“Наглядачі любили розповідати, які ми фашисти, нацисти і як вони в Україні все “освободят””
Ті, хто працювали в місцях утримання з вами, розповідали, що росія вже захопила Україну, щось на кшталт цього?
Звичайно, там багато було таких. Чи це в них така розвага була, чи що там. Вони любили зайти поговорити, як в Україні все погано, як там вони скоро все захоплять. Відповідно, ти з ними і сперечатися сильно не будеш, тому що в тому і сенсу немає, зважаючи на їхні розумові здібності, ну і статус трошки не той.
Розказували, які ми фашисти, нацисти, як вони там все “освободят”. Що цікаво, найчастіше розказували ті, хто взагалі до цього так званого “освобождения” не мав ніякого відношення. І, до речі, якраз ті наглядачі, які мали за спиною якийсь бойовий досвід, набагато простіше до полонених ставилися.
Я собі зараз уявляю, коли до хлопців приходять говорять: “Короче, Трампа вибрали. Значить, він з росією пішов на контакт, обіцяє мир. Виходить з НАТО, з ВООЗ, із міжнародних організацій, припиняє фінансування, обкладує митами”. Хлопці десь думають: “Та що ви там розказуєте”. А це — правда. А це, виявляється, реальність.
Про те, що ти потрапив в полон, стало відомо з відео в Telegram-каналі?
Не зовсім. Рідним я дався знати практично одразу. Бо якраз, коли ми їздили поліцейськими відділками, то був первинний допит і поліцейський запитав: “А твої знають де ти?”. Кажу: “Не знають”. І він дав можливість відправити в Інстаграмі голосове повідомлення. Як виявилося, дружина його отримала. І тоді, буквально, на якийсь третій день у рідних було розуміння, що я живий і що все добре. А вже потім наступного разу так, це було відео в Телеграмі. Це от якраз був десь лютий 23-го, напевно, коли знімали ці волонтери.
Роман Борщ на полігоні, квітень 2022.
“Ні разу не шкодую, що пішов на службу, — мав відчуття виконаного обов’язку перед собою та країною”
Давай поговоримо про те, як ти взагалі пішов на службу. Тому що ти був журналістом, дуже багато років працював на телебаченні. І для нас стало абсолютною несподіванкою, коли ти вирішив піти з медіа і стати морським піхотинцем. Ти мріяв про військову кар’єру?
Взагалі, коли ти ще дитина, в тебе постійно змінюються якісь пріоритети. Сьогодні ти хочеш бути водієм, завтра — президентом, післязавтра — військовим. Певний час, звичайно, захоплювала сама професія, але вже потім, коли стався 2014 рік, Революція Гідності, я тоді навчався ще в коледжі. І стало питання, що робити. І тоді це був такий компроміс із собою, щоб закінчити навчання. Я був головою студентської ради в себе, ми долучалися як волонтери, збирали якісь кошти, передавали військовим. Здійснювали якусь таку підтримку.
Потім — це вже робота, журналістика, і була поїздка влітку 2017-го разом з делегацією євродепутатів прифронтовими містами. Ми були і в Широкино, і в Маріуполі, і у Волновасі. Вони там спілкувалися і з військовими, і загалом дивилися на цю всю ситуацію. І воно якось вкотре постало всередині оте питання, яке постійно назрівало. І я вирішив, що, в принципі, можна розглядати вже питання щодо укладання контракту.
Я почав шукати можливі варіанти служби — і мені безапеляційно сказали, що якщо хочеш служити, йди в батальйон до Сухаревського. Бо він — класний командир, ти не пошкодуєш. Я також потім почав шукати інформацію, поспілкувався, дали мені письмову згоду.
І насправді, я жодного разу не пошкодував, тому що Вадим Олегович — просто мега-людина і дуже крутий командир. І те, як була організована служба підрозділу, як працювали вертикальні, горизонтальні оці взаємовідносини між військовими — це, прям, дуже круто. Через те, що ти знаєш, що в тебе не буде дурної задачі, в тебе прикриті фінансові і документальни питання. Ну і, звичайно, було таке класне усвідомлення, що ти служиш в морській піхоті під керівництвом легендарного офіцера, який перший дав наказ на відкриття вогню ще в антитерористичній операції. Тому тут — взагалі без питань, я безмежно вдячний Вадиму Олеговичу за цей час і ні разу не шкодую про те, що пішов на службу і, особливо, до нього.
Що з 2018 року ваш підрозділ робив в Маріуполі до повномасштабної війни? Які завдання ви виконували?
Це місце — пункт постійної дислокації. Тобто, коли ми не на передовій, відповідно, це були якісь навчання, виїзди на полігони і тому подібне. А так, загалом, куди прийде бойове розпорядження, туди і висувалися. Як казав командир: у морпіха є два стани — він або воює, або вчиться воювати. Тому в нас так, у принципі, і було.
Перший рік я служив в бойовому підрозділі в роті морської піхоти, а потім мені запропонували піти в групу персоналу. І я погодився, тому що мав певні адміністративні навички. Тому останні два роки — це вже була служба в групі персоналу, що також насправді дуже важливо. Бо коли в солдата гарно налаштоване тилове забезпечення, він може зі спокійною душею виконувати бойові задачі.
Нагородження пам’ятною відзнакою Командувача морської піхоти ВМС ЗСУ
У нас це реально гарно вийшло, і також була досить важлива робота. Бо багато хто по закінченню своєї служби чи бойових дій прийдуть до тих стройовиків за документами, за довідками і за всім. І якщо стройовики гарно працювали, то в людини потім буде одразу все на руках, і можна буде спокійно жити своє цивільне життя, а не ще пів року втрачати на якісь довідки.
Ти в 21-му році пішов зі служби? В тебе закінчився контракт?
Так. У січні 2021-го закінчився контракт. Я, як вже казав, служив потім в групі персоналу. І якщо продовжувати службу, то потрібно було вже йти по тій лінії. І сталося так, що на рівні батальйону в мене не було такої посади, де б я міг рости по службі в своєму напрямку. Можна було їхати на курси лідерства, отримувати сержантське звання, чи потім, отримавши вже вищу освіту, йти на офіцерські курси. Але це означало переїзд кудись через те, що посаду могли дати в Одесі, Миколаєві. А бажання переїжджати сильно не було. Було відчуття більш-менш виконаного боргу перед собою та країною, і я вирішив звільнитися. Потім сталася війна і тут питання взагалі не стояло.
“Найстрашніше в Маріуполі було — це авіація. Тому що в яке б укриття чи підвал ти не спустився, це, скоріше, як подорожник прикласти”
А де ти зустрів повномасштабне вторгнення? Бо ти сам з Тернополя, а жив у Києві.
Вдома, в Києві. Зранку прокидаюся, десь, година п’ята з чимось, щось взяв телефон — дивлюся, що дуже багато сповіщень. Не було чути ніяких вибухів в тому районі, де ми жили. Я дивлюся, ракети падають в Одесі, ракети падають ще десь, починається наступ росії. І я розбудив дружину, кажу, що війна почалася. Вона каже: “Яка війна? Лягай спи”. Кажу: “Та я серйозно, дивися”. Ми одразу склали дружині тривожний рюкзак, щоб в разі чого можна було піти в сховище кудись. Я поїхав на роботу здати перепустку і повідомити, що я уже поїхав. Хотілося все якось більш-менш по-людськи зробити, не просто зникнути.
І після обіду ми з товаришем сіли в його авто й поїхали в Маріуполь. Ми були в оперативному резерві, тому поїхали в свій підрозділ. Батальйон тоді знаходився на передовій в іншій локації, а в Маріуполі перебувала тільки охорона ППД, якісь певні люди, що штабі служили. Оскільки я служив там в групі персоналу, мене відправили в Маріуполь — там треба було займатися резервістами, мобілізованими, яких будуть направляти.
І отак ми з Києва приїхали в Маріуполь. І через три дні потрапили в оточення.
Роман Борщ
Ти в одному з інтерв’ю казав про те, що тебе викликали раніше, ніж 24 лютого настало.
Так. 22 лютого 2022 року вийшов указ президента про збір оперативного резерву.
Через ситуацію, яка склалася, викликали всіх з відпусток і збирали оперативні резерви. Тобто 22-го (лютого) зателефонували мені, сказали, що є наказ. Я попросив ще з тиждень часу для того, щоб владнати справи. Але минуло два дні і довелося зі справами швидше закінчувати.
Ти перебував в Маріуполі зі своїм підрозділом десь менше місяця трошки, так? А в Маріуполі чим вирізнялися бої? Тому що я знаю, що вони були дуже щільні.
Я дуже в загальних рисах скажу, що ми там виконували певні завдання — це оборона своїх об’єктів. Звичайно, що робота в умовах міста кардинально відрізняється від польової окопної війни, до якої більшість військових звикла. І одиниці підрозділів в Україні, які якимось чином відпрацьовували бої в умовах міста, але довелося всім якось адаптуватися одразу.
Там передова — це коли йде вулиця, і з одного боку є будинки із союзними силами, а через дорогу уже твій противник. Тому це постійні напружені дії.
Плюс, чим був Маріуполь таким унікальним в плані важкості оборони — це важка техніка, міномети, артилерія, ракети. А найстрашніше — це авіація. Тому що в яке б ти укриття чи підвал не спустився — це, скоріше, як подорожник прикласти. Бо якщо воно впаде саме туди, то вже нічого тебе не врятує. Ну але все одно потрібно це робити і потрібно було зважати на заходи безпеки, бо це підвищує твої шанси вижити.
А як це все виглядало? Мені дехто, хто воював в Маріуполі, розповідав, що місто було повністю все у вогні, горіло все навколо.
Так і є, як постапокаліпсис. Насправді, було дуже боляче на це дивитися, бо Маріуполь — це було дуже класне місто. У нього там з кінця 2017-го особливо дуже багато вливалося, заходили донорські кошти, воно розвивалося. Я його дуже полюбив. І побачити те, на що воно перетворилося… Перше, коли ми тільки заїхали, — людей на вулицях практично немає, всі ховаються десь по підвалах, вдома. Місто пусте, таке дуже все сіре.
Пізніше, коли ми виїхали вже на початку березня, коли вже були перші руйнування, почалося якесь мародерство, причому, з боку самих людей. І насправді це не так мародерство, як спосіб вижити через те, що більшість крамниць не працювали. Вже були розбиті вітрини. Були вже і руйнування від артилерії, від прильотів. І пізніше, коли вже точилися бої, це вже були повністю згорілі будинки, вирви на вулиці. Пам’ятаю центральний пішохідний перехід — туди наче авіабомба впала, величезні вирви.
У мене цивільні друзі були в Маріуполі. Вони розповідали, що не було що їсти й пити, тому пили сніг. Так у цивільних хоча б якісь запаси в квартирі були, якісь консервації. А у вас не було дефіциту їжі?
У частині були певні запаси. Тобто, в принципі, з якоюсь економією ми могли ще використати наявні продукти. Потім були сухпаї якісь, і також, дякуючи добрим людям, які в окремих супермаркетах військовим видавали продукти.
Ми, наприклад, не мародерили, грубо кажучи. І коли бачили, що біля магазину з розбитою вітриною стояв поліцейський чи нацгвардієць, то могли піти. І ми ще також старалися ділитися, за можливістю, з цивільними — їздили до родичів наших військовослужбовців і могли якийсь мішок з продуктами передати їм на підвал, де вони жили в той час. Тобто, на щастя, там не спіткав голод.
А коли ти їхав у Маріуполь, ти взагалі розумів, що там буде?
Ні. Є досвід війни 18-го року, ще якогось, воно вже було таке все устаканене. І всі говорили, що повномасштабний наступ Донецьком, Луганськом, якимось південним напрямком обмежиться, а тут все зовсім по-іншому. Не було досвіду війни в умовах міст у мене й у частини хлопців, які там з 14-го року воювали. І не було розуміння, що настільки буде використовуватися широкий арсенал зброї проти нас. Було розуміння, що треба їхати, а там розберемося. Ну, і дуже неочікуваним стало те, що вони не зі сходу заходили, а з півдня. Умовно, ми їдемо, в одному телефоні дивлюся навігатор, а в іншому читаю: “Зараз загроза десанту”. Я кажу: “Так, давай зараз тут праворуч, бо там має десант висаджуватися”, і ми отак маневрували, маневрували.
“За 7 років стосунків ми з дружиною встигли пожити рік як нормальні люди”
Ну і 23 березня ти потрапив в полон. Ми вже з тобою поговорили про те, якими були ці 33 місяці перебування в місцях утримання росіян. Які в тебе плани на майбутнє, скажи? Ти вже визначився, чим хочеш займатися?
У мене найперший пріоритет — сім’я. Ми з дружиною знайомі вже більше семи років, і шість із них у нас війна забрала. Перші три роки — це такі стосунки на відстані. Ми пройшли це випробування відстанню, і на новий 2020 рік я своїй Оксані зробив пропозицію. Вже було розуміння, що ми хочемо далі, як разом своє життя будувати. Рік ми встигли пожити, як нормальні люди.
Роман з дружиною.
Потім війна, полон, тривала розлука, але яка також зміцнила стосунки. Бо я весь цей час знав, що моя Оксана за мене бореться, що робить все, що потрібно. Так і виявилося, вона в мене велика молодець, я її дуже люблю. І зараз хочу максимально зробити так, щоби нам обом було добре.
А щодо професійної діяльності — звичайно, три місяці, не скажу, що ментальне здоров’я вже на такому рівні, на якому було до. Воно вже ніколи таким не буде, але з цим треба просто працювати і жити. Нещодавно вирішив повертатися до професійної діяльності, бо якраз зараз буде закінчуватися відпустка — і далі уже можна буде звільнятися з військової служби. Ті, хто перебував в полоні, мають право не продовжувати. Зараз я уже в більш активному пошуку роботи. Тому, думаю, в найближчі місяці уже буду працювати.
Я от тому і питаю. Як так? Бачу, вже Рома шукає роботу. Три місяці, як повернувся. Ніби хочеться, щоб ти ще відпочив, насолодився якимось життям трошки, наскільки це можливо в умовах війни.
А там здавалося, наче оце нормальне життя якесь нереальне. А тут от наче тільки три місяці минуло, але така дивна особливість мозку, що тепер здається, що то було десь давно і неправда. І я себе час-від-часу змушую згадувати: “Боже, ти на свободі”. Як би, не забувай, цінуй це, хлопці, які там з тобою були, досі там.
Роман, ну, а ти хочеш журналістику хочеш? Можливо, тобі пропозиції після інтерв’ю ще якісь цікаві надійдуть?
Я думаю, що в першу чергу це має бути та галузь, де я маю вже якийсь досвід. Бо, знаєш, три роки минуло, і часом себе відчуваєш, що ти вже трішки поза контекстом взагалі того всього, що відбувається. І в першу чергу це — комунікації. Я до того працював в Міністерстві охорони здоров’я медіаменеджером. Тому зараз шукаю можливість виконувати подібну подібну роботу. А далі можна вже, коли втягнешся в середовище, якісь варіанти ще шукати.
А за кадром не сумуєш? Ти — журналіст, включення прямі робив завжди цікаві.
Знаєш, я казав: є в журналістській роботі велика романтика. Але насправді зараз не хочеться аж настільки публічної роботи. Більше тягне до стабільнішої роботи, бо журналіст — це завжди щось сталося — і ти повинен бути там. Ти не працюєш, ти живеш журналістикою. А якщо ти просто працюєш, то ти поганий журналіст. Ну, не те, щоби поганий, але мені так важко.
А зараз в мене пріоритет все-таки більше приділити час сім’ї, тому зараз я за більш нормований графік. Хоча, кажу, за журналістикою в дечому сумую. Тому поки, журналістика, вибач. Але час покаже.
