Київщина. Квітень 2025 року. Я приїжджаю за вказаною адресою і розумію, що не схибила. Про це мені говорять наліпки Save Ukraine на великому евакуаційному автобусі, що стоїть біля території реабілітаційного центру й офісу цієї благодійної організації. Саме тут велика команда працює над порятунком депортованих до Росії українських дітей, а також організовує евакуацію сімей з дітьми з прифронтових регіонів.
На вході мене привітно зустріла Маріна Остапенко, прессекретарка засновника Save Ukraine Миколи Кулеби, яка провела невелику екскурсію модульним містечком, де наразі проживають сімʼї з дітьми, яких вдалося врятувати з ТОТ.
Модульне містечко
Маріна постукала в одні двері. Нам відчинив чоловік на імʼя Сергій. Його восьмирічна донька в цей час була на онлайн-уроці.
Сергій, як він любить казати, є кримчанином. На Херсонщині (назву населеного пункту редакція не вказуватиме з міркувань безпеки. — Ред.) близько двадцяти років. Усе, що залишилося від життя в Криму, — це домова книга і технічний паспорт на батьківський будинок.
«Батьківський будинок у мене через суд відсудила “нова влада”, оскільки я не був громадянином Росії і не проживав там до та після окупації Криму», — почав Сергій.
Принципово не взяв російський паспорт і потім, після повної окупації лівобережної частини Херсонщини. Чоловік розумів, що без російських документів не можна буде влаштуватися на роботу, отримувати соціальні виплати, віддати доньку до школи, що таке рішення завжди наводитиме на нього перевірки окупаційної влади. Але він залишився вірним своїм принципам.
Сергій і Віолета
Втратив дружину
Сергій згадує, що з приходом Росії в їхній населений пункт життя докорінно змінилося.
Його сімʼя відчула це одразу, бо в березні 2022 року Сергій втратив дружину. «Росіяни перетворили нашу лікарню на шпиталь, де цивільних більше не лікували. Везти її в інше місто не могли через стан здоровʼя і десятки блокпостів, які контролювали росіяни. Вона померла, бо не отримувала необхідного лікування та медичного супроводу», — каже чоловік.
Якийсь час Віолеті не говорили про смерть мами. На той час дівчинці було лише пʼять років. І вона, і Сергій важко перенесли втрату найріднішої людини. Проте батько не міг втратити пильності. Сергій розповів, що при народженні Віолету записали лише на маму — через сімейні обставини. Тому після її смерті в окупованому місті чоловіку довелося докласти надзусиль, аби оформити опіку над дитиною за українським законодавством.
«Відтоді я ховав доньку весь час, бо боявся, що її в мене заберуть. Гуляти ходили лише увечері, тому що вдень усі в школі, а дитина, яка посеред дня грається просто вулиці, могла привертати зайву увагу», — каже він.
Під час подвірних рейдів окупантів ішли з дому
Зі середини літа 2022 року окупанти проводили щоквартальні обходи. Тільки-но в населений пункт заїжджала нова ротація російських військових — починалися обшуки й перевірка документів. Та оскільки населений пункт, у якому проживав Сергій, чималий, то фільтрація в них займала не один день. Через це він уже розумів, коли прийдуть на їхню вулицю.
Російські військовослужбовці патрулюють вулиці Скадовська, Херсонська область, 20 травня 2022 року.
«Я завжди забирав доньку і їхав кудись. Перед цим обовʼязково повідкриваю всі шухляди, подістаю консервацію, речі якісь — аби вони нічого не перевертали в будинку. За весь час перебування в окупованому місті я жодного разу не потрапляв на ці фільтраційні заходи», — каже чоловік.
Одного дня на початку 2023 року Сергій пішов на хитрість, аби отримати документ з російською печаткою.
«Поговорив із сусідами, вони дали свої паспортні дані, які підтверджували, що я такий-то й дійсно проживаю за вказаною адресою. З тим папірцем я пішов у їхню “адміністрацію”, де мені поставили штамп. Він рятував разів десять в окупації, коли зупиняли й перевіряли документи. У мене був лише український паспорт і цей документ. На запитання про російський паспорт відповідав, що виготовляється», — розповів чоловік.
Сергій каже, що підтримує звʼязок з деякими односельцями і вони також досі не оформили російських паспортів. Багато з них у центр населеного пункту ходили ще три роки тому. Так і живуть: виходять лише в магазин на районі, лікуються вдома, підпрацьовують нелегально.
Сергій теж так жив. Оскільки документів російських не мав, то доводилося братися за нелегальні підробітки, аби забезпечувати донечку.
«Були такі, хто одразу оформив паспорт і пішов працювати. Росіяни в нас дуже хитро придумали. Тим, хто пішов у їхній шпиталь працювати, перші півтора року платили ледь не до сто тисяч рублів. А наразі все закінчилося на сімнадцяти тисячах. То вже ніхто й працювати не хоче. І не така та Росія тепер прекрасна. Чекають тепер, коли Україна повернеться», — каже переселенець.
Окупований Херсон, 20 травня 2022 р.
У школі окупанти тримали поранених російських солдатів, а в її підвалі облаштували катівню для цивільних
І це не дивно, адже навіть ті, хто чекав на окупантів, точно отримали не той «русскій мір», на який розраховували. Річ не тільки в зарплатах. А й у безпековій ситуації. Окупаційна влада перетворила мирний населений пункт Херсонщини на мілітаризовану територію. За словами нашого героя, росіяни довгий час переховували в населеному пункті, де жив Сергій з донькою, поранених російських солдат, які втратили кінцівки. За його словами, одразу в росію їх ніхто не відвозив, а розселяли по різних будівлях — в одній із шкіл, адмінбудівлі у парку, які охоронялися чеченцями. Солдат нікуди не випускали і нікого до них не пускали, а згодом їх просто вивезли в невідомому напрямку.
Паралельно з цим в цій же школі у підвалі обладнали катівню, де допитували та катували цивільних. “На моїй вулиці жив колишній АТОвець. То солдати часто приїжджали за ним і возили на цей підвал. Тижнями приходив до тями. Але, як тільки синці зійдуть, то вони знову за ним їдуть. Він мені розповів, що росіяни застеляли підвал повністю в целофан, аби потім після тортур не мити нічого від крові”, — додав Сергій.
Як результат, ледь не половина місцевих мешканців залишили свій дім. Проте, на їх місце російські військові привезли свої сімʼї.
“Живуть там, як місцеві. Багато в місті жінок в паранджі зʼявилося. У нас ніколи таких не було. Чи то з числа місцевих дівчат, хто повиходили заміж за кавказців, чи то вони своїх попривозили, не знаю. Але чужих багато”, — розповів він.
Пропонували встановити російську опіку над дитиною
Сергій би теж чекав на ЗСУ вдома, якби не “пропозиція” від окупаційної влади оформити опіку над Віолетою. За його словами, вони мотивували це тим, що з російськими документами Віолета зможе ходити до школи.
“Мені розповіли, що є жінка, яка може це зробити, і що вона вже має під опікою шість дітей. Я дізнався про кого мова, поїхав туди, поговорив з сусідами і мені сказали, що ніколи не бачили у неї дітей. Ця, так би мовити, “опікунша” живе з російським солдатом, інвалідом. Вони собі пʼють. А де ж діти? Чи їх забрали десь в росію, а вона просто отримує гроші? Я злякався і зрозумів, що треба терміново виїжджати”, — розповів Сергій.
До того ж, сусідка, чий зять керує окупаційною адміністрацією, все частіше та наполегливіше говорила про це “опікунство” з Сергієм.
Чоловік звʼязався з представниками “Save Ukraine” і попросив про допомогу в евакуації. Поки цей складний процес будувався, тато Віолети створив видимість “бурної діяльності” щодо опіки, аби відволікти увагу тих, хто поклав око на дівчинку.
“Ми виїхали перед святом Водохреща — 17 січня 2025 року. Дорога була непростою. На російському кордоні мене не хотіли пропускати без російських документів. Сказали, щоб йшов і шукав їх, бо вони не вірили, що стільки часу я жив там з українським паспортом. Врятував мене, мабуть, той папірець з їхньою печаткою”, — згадує він.
Інші деталі евакуації не можна розголошувати з міркувань безпеки тих українців, які ще чекають на порятунок.
Віолета (праворуч) з подружками в модульному містечку.
Дівчинка сумує за домом та наздоганяє навчання
Найголовніше, що Сергій та Віолета тепер у безпеці.
Дівчинка дуже сумує за домівкою, адже там залишилися двоюрідні сестри та улюблений рудий кіт.
“Знайомий, який годує кота, казав, що той не їв три дні після того, як ми поїхали. Нас все чекав”, — сказав Сергій.
Зараз дівчинка вчиться в онлайн-школі у другому класі. Сергій каже, що навчання дається непросто, бо Віолета пропустила досить багато. Але вона старається. А нові друзі, які зʼявилися у неї в модульному містечку, повертають її до життя.
Джерело: «Хотіли оформити російську опіку над моєю донькою». Історія родини з Херсонщини
