В теорії міжнародних відносин виділяють три види міжнародного порядку: 1) «порядок балансу сил» (balance of power), в основі якого безвладдя (анархія), і джерелом стабільності якого є рівновага сил між державами та їхніми альянсами; 2) порядок гегемонії, для якого є характерним певна ієрархія влади в міжнародних відносинах на чолі з державою-гегемоном; 3) «конституційний порядок», характерними рисами якого є верховенство права в міжнародних відносинах і інституції, через які здійснюється співпраця між державами і узгоджуються їхні інтереси.
Ці види міжнародного порядку є, в термінах теорії Макса Вебера, «ідеальними типами», які існують не стільки в реальності, скільки як певні теоретичні конструкції. Насправді, в реально існуючому світовому порядку ми можемо спостерігати складну взаємодію елементів трьох згаданих типів міжнародного порядку. Можна сказати, що сучасний світовий порядок, незважаючи на свою складність, більшою мірою є порядком гегемонії, ніж «порядком балансу сил» чи «конституційним порядком». Водночас бажаною метою еволюції світового порядку є «конституційний порядок», який базується на верховенстві міжнародного права і міжнародних інституціях. У цьому плані перемога України над російським агресором сприятиме перемозі міжнародного права як основи світового порядку і, можливо, створенню нових, більш ефективних міжнародних інституцій. Коротко кажучи, у звʼязку з протистоянням російській агресії зараз вирішується доля майбутнього світового порядку, тобто чи буде він порядком сили права або порядком анархії, в якому головним регулятором міжнародних відносин буде сила.
Яке місце займає Україна у сучасному світовому порядку, в глобальному розподілі влади і балансі сил?
Для того, щоб відповісти на це запитання, необхідно зрозуміти основні інтереси тих держав, яких традиційно називають «великими державами» з огляду на їхню вагу і вплив у світовій економіці і політиці.
Найчастіше в сучасних умовах великими державами вважають насамперед такі країни, як США та Китай, які є, відповідно, першою і другою економічною потугою у світі. Разом з тим, на цей статус претендують і такі країни як, приміром, Росія та Індія. Було б також помилкою не звернути увагу на країни Європи, які, коли вони діють узгоджено, дедалі частіше становлять впливовий полюс влади у світовому порядку.
Та криза, яку переживає світовий порядок повʼязана з тим, що лише частина його учасників зацікавлена в його збереженні. Як вважав Генрі Кіссінджер: «Міжнародний порядок може бути постійним лише тоді, коли його учасники роблять свій внесок не тільки в його створення, але й також в його збереження».
Сьогодні світовий порядок перебуває у стані трансформації, який визначається, зокрема, тим, що, з одного боку, глобальним економічним і політичним лідером залишаються США, однак, з іншого боку – в світовій системі дедалі більше проявляються риси багатополярності і криза ефективності міжнародних інституцій, насамперед ООН. На думку американського соціолога Іммануїла Валлерстайна, світосистема переживає період турбулентності і може вступити в період нової Тридцятирічної війни, оскільки в минулому такі війни за гегемонію передували виникненню нової світосистеми на чолі з новим гегемоном.
За таких умов ми бачимо, що якщо одні держави, країни Заходу, намагаються зберегти існуючий ліберальний світовий порядок, побудований на загальних правилах, тоді як інші – насамперед Росія та Китай – намагаються зруйнувати цей порядок, замінивши його сферами впливу в окремих регіонах світу. Так, Росія намагається зруйнувати Вестфальський світовий порядок, який було побудовано ще в 1648 році на підставі такої засади, як повага до суверенітету держави. Цікаво зазначити, що, як зазначав Кіссінджер у своїх дослідженнях світового порядку, Московія з самого початку своєї історії намагалася впровадити в життя принципи суттєво відмінні від Вестфальського порядку. Принципами порядку Московії, вважав Кіссінджер, стали такі принципи, як «одноосібний абсолютний правитель, єдина православна релігія та програма територіальної експансії на всіх напрямках». Імперська експансія є головною рисою зовнішньої політики Росії, для якої, за словами американського дипломата Джорджа Кеннана, сусіди – це або вороги або васали.
Сьогодні замість таких основоположних принципів сучасного міжнародного права, на яких тримається мир та безпека у світі, як принцип суверенної рівності держав, принцип територіальної цілісності держав та принцип незастосування сили чи погрози силою в міжнародних відносинах Росія шляхом збройної агресії проти України намагається утвердити право сильного. Цілком зрозуміло, що в такий спосіб Росія намагається нівелювати весь той моральний і правовий прогрес людства, який було досягнуто величезними жертвами за останні століття, і повернути історію людства назад, у XIX, а може навіть у XVII століття.
По суті, ми сьогодні також спостерігаємо занепад тієї політичної моделі світового порядку, яку у свій час намагалися запровадити Ніксон і Кіссінджер. Тоді йшлося про світовий порядок, в якому тодішні великі держави (США, КНР і СРСР) мали б свої інтереси у його підтриманні і були б відповідальними гравцями, що могло б гарантувати тривалий мир у світі. На сьогодні ані Росія (більшою мірою), ані КНР (меншою мірою) не зацікавлені в існуючому порядку, який, з їхнього погляду, лише заважає реалізації їхніх експансіоністських амбіцій. Обидві країни не є федеративними державами, а останніми імперіями, які намагаються посилити свій вплив у світі. Говорячи про необхідність «багатополярного світу» ці країни мають на увазі не світ, який ґрунтується на основі принципу суверенної рівності держав та невикористання сили в міжнародних відносинах, а усунення США як лідера у світі і, по суті, поділ світу на регіональні сфери впливу, скоріше в дусі концепції «Великого простору» (Grossraum) Карла Шмітта.
Для КНР, наприклад, багатополярний світ є не кінцевою метою, а лише одним із необхідних етапів на шляху до спочатку регіональної, а потім світової гегемонії.
Той світовий порядок, якого прагнуть Китай та Росія зараз, виглядає як поділ світу на сфери впливу великих держав: гегемонія Китаю в Азії, Росії в Європі і США у Західній півкулі.
З огляду на сучасні тенденції трансформації світового порядку розглянемо основні центри сили в міжнародних відносинах з точки зору їхніх інтересів, а також з урахуванням того, яке місце займає Україна в їхній політиці.
США
В період після Другої світової війни за ініціативою і лідерством США було створено систему міжнародних інституцій, включно з ООН, Міжнародним валютним фондом і Світовою організацією торгівлі, які заклали політичні і економічні підвалини ліберального світового порядку. Після Другої світової війни США, як вважають деякі аналітики, стали державою-гегемоном у світосистемі. За виразом Річарда Гааса, «неохочим шерифом» (reluctant sheriff), який мав підтримувати глобальний порядок.
Разом з тим, під час «холодної війни» і в період після її завершення США припустилися низки стратегічних помилок, повʼязаних з інтеграцією у цей ліберальний світовий порядок Китаю та Росії, які, зловживаючи можливостями участі в цьому порядку, почали процес його руйнування.
На думку деяких аналітиків, велика стратегія США сьогодні полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти своє лідерство (економічне, технологічне, військове) у світі, а з іншого – запобігти перетворенню свого найближчого конкурента, Китаю, спочатку у регіонального лідера, а потім глобального гегемона, який би зміг згодом посісти місце США у світовій системі.
З цієї точки зору, США можуть бути схильні розглядати Росію як слабку регіональну державу, котра знаходиться у стадії невідворотного занепаду, і яку варто включити до своєрідної коаліції держав, що будуть стримувати Китай. Як думають прихильники цього підходу, краще мати Росією на своєму боці з її значними природними ресурсами, ніж ці ресурси опиняться під контролем головного конкурента США – Китаю. У цьому можна побачити певну стратегічну протилежність тому періоду «холодної війни», коли США намагалися зблизитися з Китаєм для стримування СРСР. За логікою цієї стратегії, у трикутнику великих держав, щоб зберегти своє лідерство у світовій системі, США треба підтримувати більш слабку державу на противагу сильнішій державі.
На думку деяких американських політологів, хоча Росія і становить загрозу для безпеки Європи, водночас вона нібито не становить такої безпосередньої загрози для США, які захищені океанами.
Слід зазначити, що Путін вже намагався використати геострагічні суперечності між США та Китаєм на свою користь, коли використовував певний шантаж у вигляді кроків, спрямованих на зближення з Китаєм, намагаючись отримати від США поступки у вигляді визнання російської сфери впливу по відношенню до сусідніх країн. Крім того, Путін намагається представити свою тоталітарну владу в очах американського істеблішменту як менше зло, ніж той хаос, який може запанувати у разі «зміни режиму» в Росії. Одним із таких аргументів для американських політиків, який неявно просувається путінським режимом, є те, що у разі усунення путінського режиму російська ядерна зброя може опинитися в руках непередбачуваних нових утворень на території Росії, а частина Росії може навіть опинитися під контролем Китаю і тим самим посилити позиції Китаю у світі.
Що така геополітична логіка може означати для України?
Це може означати певну спокусу для частини амерканської зовнішньополітичної еліти піти на зустріч вимогам Путіна віддати Україну у сферу впливу Росії взамін за підтримку Росією американської політики стримування Китаю.
На щастя, переважна частина американської політичної еліти і експертного середовища сьогодні розуміють пагубність такої спокуси і ті негативні наслідки для глобальної безпеки і порядку, який вона може мати у разі її матеріалізації.
На сьогодні США в особі адміністрації Президента Трампа зацікавлені у тому, щоб якомога скоріше покласти край російській війні проти України, не ставши при цьому стороною у цій війні. США також, що принципово важливо, зацікавлені у збереженні України як незалежної від Росії держави. Разом з тим, на жаль, не можна повністю виключати, що США готові погодитися на те, що принаймні на якийсь час частина української території залишиться під російською окупацією. Схоже також на те, що адміністрація Трампа не вважає Україну частиною «оборонного периметру» США, тобто тією країною, яка є настільки стратегічно важливою для США, що для її захисту США готові застосувати свою збройну силу.
Говорячи в цілому, на тлі наростаючих проблем світового масштабу і зростаючої агресивності авторитарних режимів ізоляціоністська політика США може призвести до безпекового вакууму, який неодмінно заповнять авторитарні режими.
Європа
Для Європи російська повномасштабна агресія проти Україна стала моментом істини, коли не тільки європейські країни, які межують з Росією і безпосередньо відчувають її загрозу своїй національній безпеці, але й також лідери провідних європейських держав (Великої Британії, Німеччини, Франції та Італії) усвідомили загрозу загальноєвропейській безпеці з боку агресивної російської імперії.
Однак якщо раніше Європа по відношенню до російської загрози могла повністю спиратися на свого заокеанського союзника, то зараз лідери Європи відчули необхідність самостійно будувати архітектуру європейської безпеки для протистояння російським спробам відновити радянську імперію і встановити свою гегемонію в Європі. На цьому геополітичному тлі питання України стало ключовим питанням європейської безпеки. Поразка України означала б геостратегічну катастрофу для Європи, оскільки посилила б російську імперію, значно збільшила б загрозу національній безпеці європейських держав-сусідів Росії та російський вплив у Європі загалом, та заохотила б путінський режим до продовження територіальної експансії.
Таким чином, доля європейської безпеки вирішується сьогодні в Україні і європейські лідери це усвідомлюють.
Росія та Китай
Насправді відносини між Росією та Китаєм в історичній перспективі складалися доволі суперечливо. З точки зору геополітики, Китай як потужний в економічному і військовому плані сусід Росії, становить для неї потенційну загрозу, особливо на тлі того, що Росія хоча і є агресивною імперією, однак порівняно з Китаєм знаходиться у стані демографічного і економічного занепаду.
Варто зазначити, що навіть в очах Китаю Росія не є більше великою державою, і позбавила її цього статусу Україна, яка на полі бою довела військову неспроможність Росії.
Розуміючи те, що Росія буде дедалі більше слабшати, Китай терпляче чекає на той момент, коли він зможе без застосування збройної сили посилити свій вплив в Росії настільки, що вона перетвориться на його васала чи економічну колонію, що суттєво посилить Китай на світовій арені у протистоянні зі США. Китай дедалі більше дивиться на Росію як на джерело ресурсів, необхідних для розвитку своєї економіки в майбутній гегемонії. В уяві китайської еліти за декілька десятків років Китай має стати світовим гегемоном, новою Серединною імперією, як це було колись, а Росія посяде місце одного із васалів. На цьому шляху до гегемонії Китай скоріше спиратиметься на економічну і політичну, а не збройну силу.
Якщо в період «холодної війни» КНР спочатку боялася свого сусіда – СРСР, то потім Росія дедалі більше усвідомлювала свою слабкість перед лицем потужного сусіда.
На сьогодні між Росією та КНР, які координують свої дії на міжнародній арені, існує справжній стратегічний союз, в основі якого знаходиться прагнення обох держав максимально послабити США, зруйнувати існуючий світовий порядок шляхом посилення в ньому хаосу. Між Росією та Китаєм існує своєрідний політичний симбіоз, коли Росія відкрито кидає виклик міжнародному праву і порядку шляхом використання сили, тоді як Китай намагається на цьому фоні позиціонувати себе як відповідальну і миролюбну державу. Між цими країнами сформувався своєрідний розподіл праці спрямований на руйнування існуючого світового порядку, коли обидві держави десь відкрито, десь приховано, просувають інтереси один одного.
Стосовно України Китай розглядає українсько-китайські відносини через призму своїх відносин з Росією. Китай навряд чи зробить щось, повʼязане з Україною, що могло поставити під загрозу його відносини з Росією.
По суті, російська агресія проти України створила для Китая нові можливості в Росії і значно посилила вплив Китаю над Росією. На думку деяких аналітиків, Росія навряд чи була б спроможна зараз вести війну проти України без економічної і політичної допомоги Китаю. За великим рахунком, Китай дійсно міг би замість допомоги російському агресору натиснути на нього так, щоб той був змушений зупинити агресію, але Китай не зацікавлений в цьому, оскільки побоюється втратити свій вплив над кремлівським диктатором. Для Китаю Росія є набагато більш вагомою стратегічною цінністю, ніж Україна.
Так виглядає той геополітичний контекст, в якому Україна зараз веде свою боротьбу за свою свободу і територіальну цілісність.
З огляду на описані вище інтереси таких центрів світової політики, як США, Європа та Китай, у якому розвитку подій зацікавлена Україна?
Насамперед, головним питанням для виживання України зараз є питання про те, яким чином захистити себе від російської агресії і за допомогою наших союзників зберегти свій суверенітет.
По-друге, Україна зацікавлена в тому, щоб зберегти трансатлантичну солідарність і перспективу стати повноправним членом НАТО та ЄС. При цьому нам важливо самим не відмовитися від перспективи членства в НАТО, незважаючи на той політичний тиск, який на нас можуть чинити.
По-третє, Україна має взяти активну участь у формуванні нової автономної архітектури безпеки у Європі, лідерами якої є Велика Британія, Франція і Німеччина. Така європейська архітектура безпеки могла б стати гарантією безпеки для Європи навіть тоді, коли з якихось причин США може тимчасово припинити свою участь в підтриманні європейської безпеки.
По-четверте, Україна могла б сприяти формуванню єдиного простору безпеки та єдиного економічного простору для всіх країн Західного світу, які сповідують демократичні цінності. Так, наприклад, іноді лунають заклики створити своєрідне глобальне НАТО, яке б включало в себе також такі демократичні країни як Японія і Південна Корея. Суть полягає в тому, що в основі взаємодії справжніх демократичних держав повинна бути солідарність як в питаннях безпеки, так і в питаннях торговельно-економічних відносин.
По-пʼяте, Україна, як жертва агресії, яка обнажила неефективність існуючої системи колективної безпеки, має запропонувати свій проєкт нового світового порядку, який буде більшою мірою «конституційним порядком», в якому мир і безпека будуть забезпечуватися через міжнародне право, його верховенство у міжнародних відносинах, за допомогою нових міжнародних інституцій і міжнародних механізмів примусу.
І, нарешті, по-шосте, важливо також і те, щоб США почали сприймати Україну не як лише питання європейської безпеки, а як справжнього і надійного союзника, який знаходиться в рамках «оборонного периметру» США і за якого варто боротися. Це надзвичайно складне завдання, яке має поставити перед собою українська дипломатія, але воно не є нездійсненним і вимагає цілеспрямованих політичних і дипломатичних зусиль.
