Заповнити білу пляму
Наталія Заїка: Дослідження, наукові чи міжнародних організацій, не тільки українські і не тільки про нашу війну, а й світові про військові конфлікти чи стихійні лиха, коли багато людей змушені покинути свої домівки, зосереджені саме на тих, хто поїхав, або на тих, хто повернувся. З одного боку, саме цю частину населення вважають вразливою. З іншого, з погляду дослідження виїзд — це такий тригерний момент. Було так, стало так, стан змінився — і ми починаємо порівнювати.
Наталія Заїка
При тому що більшість людей і в зонах стихійних лих, і в зонах військових конфліктів залишаються вдома, для дослідників вони майже завжди опиняються поза фокусом. Це явище в науковій літературі навіть отримало свою назву mobility bias — упередження мобільності. Тобто за замовчуванням вважають, що якщо люди зосталися на місці, то їх усе влаштовує, у них усе добре. Але якщо ми говоримо про війну, то, мабуть, усе ж недобре. І ми хотіли показати, що ті, хто залишається, теж мають якісь потреби.
Ба більше, те, що дослідження фокусуються переважно на тих, хто виїхав, саме по собі підживлює міграційні настрої. Бо формує певний суспільний дискурс — хтось покинув країну, хтось повернувся, ми вивчаємо це, потім дослідження потрапляє в медійний простір тощо. І ті, хто залишився, стають ніби невидимими.
Водночас переїзд — це один з травматичних досвідів. На початку повномасштабного вторгнення рішення виїхати досить таки інстинктивне, пов’язане зі самозбереженням. Люди не планували, але їм було страшно, то вони поїхали. Ті ж, хто в перші місяці з якихось причин не зробили цього, адаптуються, вчаться орієнтуватися в обставинах. І вже на більш пізніх етапах рішення покинути країну стає все складнішим. Майже в кожного є хтось, хто виїхав, і люди розуміють, що ти не в рай потрапляєш і потрібні неабиякі зусилля, щоб улаштувати життя, вивчити мову, пристосуватися. Тому не всі можуть і хочуть. І це друга причина, чому нам було важливо провести це дослідження. Є такий теоретичний підхід, як aspirations capability framework — таке собі співвідношення намірів і можливостей. Адже питання і в тому, люди не їдуть, бо вони не хочуть чи не можуть? У них немає засобів для цього, треба за кимось доглядати? Це важливо знати для державної політики. Бо якщо велика кількість людей хочуть виїхати, то тільки-но з’явиться можливість, вони це реалізують. А для нас це ще одна додаткова хвиля міграції.
Українська родина біженців прибуває у Польшу
Штрихи до портрета
Напевно, варто почати із загальних цифр, які допоможуть скласти картину вибірки. В опитуванні взяли участь жінки віком від 18 до 60 років, які на цей момент проживали в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення 39 % з них мусили тимчасово покинути свої домівки. Більшість переміщалися в межах України, а майже чверть виїжджала за кордон. Серед тих, хто мав досвід виїзду за межі країни, найчастіше поверталися наймолодші жінки до 30 років — таких 34 %. А найрідше — жінки віком 30–39 років. Їх лише 6 %. Як припускають автори дослідження, наявність неповнолітніх дітей у жінок цієї вікової групи може бути стримувальним фактором. Близько половини респонденток одружені. Приблизно стільки ж не мають дітей до 18 років. У 52 % жінок в оточенні є люди, які потребують їхньої постійної допомоги в повсякденному житті.
На момент опитування більшість жінок працювали (61 %). Загальний рівень безробіття становив 16 %, але він був помітно вищим у групі внутрішньо переміщених осіб — 21 %. Водночас майже половина опитаних жінок опинилися у двох найбідніших категоріях: 14 % респонденток сказали, що не можуть забезпечити себе навіть продуктами харчування. Ще 34 % можуть купувати лише продукти, а от з придбанням одягу вже важко. Серед ВПО таких 56 %, причому 64 % з них змушені орендувати житло. Загалом же 74 % українок відзначили, що їхнє фінансове становище з початком повномасштабного вторгнення суттєво або частково погіршилося.
То що ж тримає жінок в Україні
Як показує дослідження, для 79 % жінок важливо залишатися в Україні, для 45 % критично важливо. Загалом на це впливають вік, сімейний статус, наявність власного житла та фінансове становище. Приміром, якщо серед тих, хто орендує житло, 73 % кажуть про важливість залишатися в Україні, то для жінок, які мають своє, цей показники сягає 82 %. Або ж якщо говорити про жінок, яким не вистачає грошей навіть на купівлю продуктів харчування, тобто про найбіднішу категорію, то серед них вказують на важливість бути в Україні 66 %. А серед жінок, які можуть собі дозволити практично будь-які покупки, — 85 %.
З дещо несподіваного. Мешканки населених пунктів, які потрапили в окупацію чи розташовані в зоні бойових дій, не проявляють більшої схильності до еміграції. Для них залишатися в Україні так само важливо, як і для жінок з інших регіонів.
Графік 1. Наскільки для вас важливо залишатися в Україні та вашому населеному пункті.
Що цікаво, наявність дітей також не впливає на бажання покинути країну. Усупереч можливим очікуванням жінки з дітьми висловлюють таке саме прагнення залишатися вдома, як і жінки без. А жителі сіл хочуть жити тут не сильніше за містянок.
Можливість бути разом із сім’єю — те, що тримає в Україні абсолютну більшість жінок. Про це сказав 91 % респонденток. Не менш значущим виявилося відчуття приналежності до країни. Відповідь «бо це моя країна» обрали 88 % жінок. 72 % пояснили це наявністю тут житла або господарства. Причому вагу цей фактор набирає з віком — що старша жінка, то більше значення він відіграє. А 67 % обрали варіант «я просто нікуди не хочу їхати».
Графік2 Причини залишатися в Україні
З-поміж факторів, пов’язаних з дітьми, як-от легкість знайти школу чи гурток або кращий доступ до медицини в Україні, усе ж найважливішим для мам є те, щоб діти зростали у своєму рідному мовному та культурному середовищі.
Природно, що для ВПО менше значення як стримувальні від еміграції фактори мають житло, робота і бажання бути поруч з друзями. А для жінок, які повернулися в Україну з-за кордону, важливу роль відіграє кращий доступ до медичних та інших послуг.
«Залишатися тут — це здебільшого все добровільний, свідомий вибір»
Наталія Заїка: Найбільше в Україні тримають сім’я і патріотичні почуття. І найпозитивнішим моментом у цій історії для мене є те, що залишатися тут — це здебільшого все ж про добровільний, свідомий вибір. Коли я кажу так, то узагальнюю те, що побачила в усій сукупності відповідей і в усіх цифрах разом.
Серед іншого мене здивувала така висока підтримка варіанта «бо це моя країна». Можливо, тому що в дослідженнях узагалі дуже рідко побачиш 90 % у будь-якій категорії. Це майже нереально, бо це майже всі. І для мене це однозначно хороші новини.
Цікаво, що в дизайні дослідження ми передбачили відкриту відповідь — тобто в графі «інше» можна написати будь-що. Усі дослідники знають, що, дай Боже, щоб 1 % опитаних якось заповнив її. Бо для людини це вже такий крайній випадок, коли щось справді накипіло і хочеться висловитися. Зазвичай там пишуть про те, що не охоплено варіантами відповідей.
У нашому дослідженні кожна четверта респондентка щось написала в графі «інше». Часом це були такі цілі абзаци з кількох речень. При цьому дуже багато людей, попри наявність варіанта «це моя країна», який вони вже відзначили, написали ще раз: «це моя країна, я не хочу звідси їхати», «чому я маю звідси їхати». Тобто серед оцих 500 плюс відкритих відповідей абсолютна більшість — це повторення в різних варіаціях фрази «це моя країна». «Я тут народилася, я тут живу, я хочу продовжувати тут жити». Інколи це насправді дуже сумна прив’язка. Приміром, одна з відповідей була: «Тут могила моєї доньки, яку вбила російська ракета, і я звідси нікуди не поїду». Звісно, під «це моя країна» кожен має на увазі щось своє, і було б цікаво дослідити це окремо. Але загалом люди повторюють від вужчого «тут мій дім» до ширшого «це моя країна».
Наталія Заїка
У багатьох респонденток з прифронтових чи окупованих територій є надія повернутися до себе додому. Часто це дуже ірраціональне бажання, оскільки іноді йдеться про знищені міста. Але це така віра: що ближче я до свого дому, то швидше зможу повернутися туди. Хтось виїхав з прифронтових територій, але там залишаються близькі люди — інколи батьки, близькі родичі. І люди не хочуть їхати з України, щоб зберігати цей зв’язок. Це теж тримає.
Водночас ми отримували і такі відповіді: «Не хочу тут залишатися, мені ця країна не подобається, але мій чоловік не може виїхати. Щойно він зможе, ми з ним поїдемо». Це майже дослівна цитата.
Загалом дослідження чітко показало, що насправді важить найближче коло. Спільнота в ширшому плані — друзі, колеги по роботі, сусіди — відіграє значно меншу роль у прийнятті рішення виїжджати чи залишатися. Скажімо так, звичайно, ці зв’язки значущі, але втратити їх менш болісно. Люди хочуть залишатися зі своєю сім’єю разом, у своїй країні. І за свої населенні пункти вони не так тримаються. Тобто, напевно, люди вважають, що такі ширші зв’язки можна налагодити десь. Якщо я переміщаюсь усередині країни, навколо все ще мої люди і я можу тут знайти собі коло спілкування.
На цю тему є багато культурологічних, антропологічних досліджень. Українське суспільство належить до такого бульбашкового типу. Люди живуть у бульбашках, які складаються з доволі тісного кола своїх. На противагу є суспільства для яких спільнота, місцеве ком’юніті важливіші. Приміром, так влаштоване скандинавське суспільство. З цього випливає дуже багато поведінкових патернів: наскільки ми бачимо потребу одне одному допомагати, робити якийсь внесок на благо свого ком’юніті тощо.
Тож поки ми тримаємося своєї бульбашки, ми якщо хочемо пересуватися, то бажано разом з нею. З іншого боку, коли стається якась критична ситуація і критична загроза ми всі стаємо однією великою бульбашкою. Проте для цього потрібен такий справжній тригер. Щось дрібне, що нас не стосується, не змусить вийти зі своєї бульбашки.
Чи багато тих, хто розглядає можливість виїхати за кордон: що до цього підштовхує та що є перешкодою
15 % жінок так чи інакше розглядають можливість виїхати за кордон. Найчастіше про еміграцію замислюються молоді жінки у віці 18-29 років. Серед цієї групи таких 26% і це в півтора рази більше, ніж в інших вікових категоріях.
Графік3 Чи розглядаєте ви зараз можливість виїхати за кордон на тривалий час
На рішення впливає і сімейний стан: незаміжні жінки частіше думають про те, щоб залишити Україну. А ось наявність дітей не має істотного впливу. Що цікаво, майже немає різниці, звідки жінка. Навіть близкість до фронту не впливає на настрої, як можна було б очікувати. У південних, центральних і прифронтових регіонах частка жінок, які розглядають можливість виїхати за кордон, коливається в межах 13–15 %. Дещо менше таких на півночі — 10 %. А трохи більше на заході — 17 %. Останню цифру можна пояснити тим, що ці регіони прийняли багато внутрішніх переселенців.
Графік 4. Наміри виїхати за кордон у регіональному розрізі
Натомість значущим фактором, який дозволяє сміливіше міркувати про своє майбутнє за межами України, є попередній досвід виїзду. 26 % тих, хто повернувся з-за кордону, розглядають варіант знову поїхати, тоді як серед тих, хто не покидав свого населеного пункту, таких лише 12 %. Ще один чинник — фінансовий стан. Жінки в найгіршому матеріальному становищі частіше розглядають варіант виїхати: 24 % проти 13–14 % в інших категоріях.
Графік 5. Наміри виїхати за кордон та фінансовий стан.
Якщо коротко відповісти на питання, які ж фактори виштовхують з країни, то це прагнення забезпечити собі кращий рівень життя й небезпека.
Утім не всі, хто замислюється про виїзд, на практиці зможуть це зробити. Серед усіх бар’єрів, які дослідники запропонували оцінити респонденткам, найбільшим виявився психологічний фактор: необхідність починати все з нуля, страх перед невідомістю, мовний бар’єр, культурні відмінності сукупно впливають на адаптацію. Відсутність житла на новому місці, необхідність шукати його й орендувати теж знижують привабливість переїзду. Він вимагає не тільки моральних ресурсів, але й матеріальних. Більш ніж половина сказала, що не має фінансів для цього, а 49 % — що для них перешкодою є обмеження на виїзд для чоловіка чи сина.
Графік 6. Причини виїзду за кордон (я б хотіла виїхати за кордон…
Половина жінок самостійно вирішує, залишатися їм в Україні чи ні, майже чверть — спільно з партнером і дітьми, майже кожна п’ята — разом з партнером.
«Жінки з найнижчими доходами виявляють більше бажання виїхати, що означає: їм тут справді складно, а допомоги дуже мало»
Наталія Заїка: Кількість респонденток, які сказали, що розглядають виїзд за кордон, не така вже й велика. Особисто я думала, що буде більше. До того ж я практично переконана, що реально з них поїде хай половина за умови, що ситуація зберігається, як зараз. Бо зазвичай те, що люди кажуть, чого хочуть і як вчиняють — дуже різні речі. Для когось бажання виїхати справді пояснюється страхом перед мобілізацією. Щойно цей тригер зникне, то і прагнення можуть змінитися. Тим паче, що і довоєнні дослідження показували невтішну картину. Коли українців питали, чи хочете ви поїхати жити в іншу країну, то 40 % респондентів відповідали ствердно. Але дай боже, щоб принаймні 20 % з них мали закордонний паспорт. Тобто це найпростіше, що можна зробити, коли людина думає про виїзд.
Зараз часто можна почути про те, що чоловіки після завершення війни поїдуть до своїх родин. Я досить скептична з цього приводу, оскільки не впевнена, що приймаючі країни даватимуть їм той самий статус, що вони дали українцям, які виїхали під час війни. Якщо воєнний стан скасують, то поїхати за кордон і влаштуватися там легально буде вже набагато складніше. І так було завжди. Плюс статус тимчасового захисту, швидше за все, скасують, адже його ідея в тому, що він тимчасовий, бо триває війна.
Те саме стосується сімей, які залишаються в Україні. Не думаю, що тільки-но кордони відкриються, то там утворяться черги з тих, хто хоче виїхати. Повторююсь, найбільше питання тут не тільки у фінансовій допомозі там, на місці, але саме в отриманні цього легального статусу — на яких правах ви сюди їдете.
Наталія Заїка
Момент, на який я звернула увагу, — це те, що жінки, які мають вищий дохід, схильні залишатися тут. І це дуже цікава ситуація, бо всі дослідження показують, що з початком повномасштабного вторгнення непропорційно більше виїжджали саме заможніші. Можливо, тому що в них уже був досвід перебування за кордоном і більша впевненість у тому, що зовсім без копійки в чужій країні вони не залишаться. Так чи інакше, але тепер ситуація перевернулася. І одне з найсильніших бажань залишитись в Україні проявляють жінки з найвищими доходами, а за категоріями зайнятості — підприємиці.
Думаю, що для жінок, які змогли адаптуватися, зберегли рівень доходів, переїзд в іншу країну, швидше за все, означатиме втрату не тільки доходів, але й соціального статусу та професійних можливостей. Оскільки дуже важко приїхати в чужу країну і піти на ту саму посаду. Це майже неможливо за дуже рідкісними винятками. Але люди мають і професійні амбіції. Тобто люди дійсно вважають, що можуть втратити в якості та стилі життя.
А те, що жінки з найнижчими доходами виявляють більше бажання виїхати, означає, що їм тут справді складно, а допомоги дуже мало. І навіть мінімальний рівень доходів у Німеччині буде незрівнянно вищим, ніж тут. Плюс є оця загальна інфраструктура, якою ти все одно користуєшся незалежно від своїх доходів: транспорт, зручні дороги, хороші школи тощо. Тому так, ті, хто має дуже низький дохід, втратили роботу або вона низькооплачувана, бачать як вихід для себе виїхати за кордон.
Як оцінюють потенційні ризики життя в Україні
Видається очевидним, що українки за кордоном оцінюють ризики, пов’язані з життям в Україні, вище, ніж ті, хто перебуває тут. Якщо серед жінок, які виїхали за межі України, 82 % вважають, що можуть зіткнутися в Україні зі складнощами через постійні відключення світла чи опалення, то в Україні таких 42 %. Або ж візьмемо неможливість забезпечити себе та членів родини фінансово. Про те, що ця ситуація може з ними трапитися, вважають 39 % жінок в Україні і 64 % за кордоном. Знищення житла чи авто внаслідок бойових дій вірогідним вважають 29 % жінок в Україні і 50 % українок за кордоном.
Графік 7. Частка жінок, які вважають, що з ними в Україні можуть трапитися наступні ситуації
Водночас майже немає різниці в оцінці ризиків жінками з різних регіонів усередині країни. Наприклад, 36 % жінок у прифронтових регіонах кажуть, що можуть втратити житло через обстріли. Але ж майже ті самі цифри бачимо в південних і північних регіонах — 31 %. І тільки на заході країні показник менший — 24 %.
Та сама картина і з іншими ризиками: неможливість забезпечити якісну освіту для дитини або отримати медичну допомогу. Навіть про ризик загибелі або поранення себе або когось із членів сім’ї як про імовірний кажуть 30 % жінок, які перебувають поблизу лінії фронту, і 25–28 % — в інших регіонах.
Графік 8. Оцінка ризикових подій у розрізі регіонів (відповіді жінок, які проживають в Україні).
Натомість спонукатиме до виїзду зі свого населеного пункту загальна безпекова ситуація, а точніше її істотне погіршення у вигляді втрати нових територій, великих міст, посилення обстрілів. Катастрофічна ситуація на лінії зіткнення та загроза окупації країни підвищує ймовірність міграції на 24 %, до 45 %. Водночас 55 % респонденток навіть за таких обставин залишатимуться у своєму населеному пункті. Знищення житла є другим за значущістю фактором. Подібний ефект має повна втрата джерела доходів. Найменше впливають на рішення про виїзд зменшення рівня міжнародної підтримки та політична ситуація.
«Трошки більше відключень світла, трошки більше обстрілів, невеличке зниження доходів — на ці маленькі тригери люди не реагуватимуть»
Наталія Заїка: Ситуація в Києві, Краматорську, Харкові, Сумах чи Вінниці, очевидно, зовсім різна. Але люди, які там живуть, дуже схоже сприймають ризики. Це не об’єктивна оцінка реальності чи безпеки. Це абсолютно суб’єктивне відчуття.
І якщо продовжувати цю тему, то, як показало дослідження, ситуація має змінитися дуже різко й одномоментно, щоб змусити людей діяти, зокрема поїхати. Трошки більше відключень світла, трошки більше обстрілів, невеличке зниження доходів — на ці маленькі тригери люди не реагуватимуть, вони будуть адаптуватися до цього.
З одного боку, для країни це хороша новина, якщо тут можна говорити в термінах хороше / погане. Тобто немає таких настроїв, що всі тут уже на межі, ще остання крапелька — і поїдемо геть. Навпаки, поки що люди готові залишатися. З іншого боку, це створює деякі проблеми і має свої негативні сторони. Оскільки ті, хто живе на прифронтових територіях, вони так само не хочуть звідти їхати. І часто влада не може вивезти людей з дуже багатьох небезпечних зон. Тобто я з Києва і не хочу їхати, для мене це логічно, чого тут їхати, тут нормально. Але людина в прифронтовому місті міркує так само. І в контексті збереження життя це негативна історія.
Як переконати людей — це такий окремий сет досліджень, і цій літературі років 50, вона теж починалася з дослідження стихійних лих, коли люди часто кажуть: ну буде ураган, уже не перший, нічого страшного, той пересиділи і цей пересидимо. У результаті вони не хочуть їхати.
Подібне дослідження ми робили влітку 2022 року. Тоді, крім опитування людей, чому вони не виїжджають з прифронтових території, ми зробили експериментальну частину. Показували різні повідомлення: наприклад, виїжджайте, тому що залишатися небезпечно для життя, або виїжджайте, щоб урятувати дітей. Загалом було п’ять таких мотиваційний частин, і ми вимірювали, як люди на них реагували. Окремо показали такі самі повідомлення, до яких додали, що саме треба зробити, щоб виїхати. І основним висновком цього дослідження було те, що коли ми додаємо цей план дій, люди більш схильні реагувати на повідомлення і більш схильні поїхати. Отже, потрібно не просто пояснювати: виїжджайте, бо тут небезпечно. Потрібно говорити, що конкретно для цього необхідно зробити. Зрозуміло, що це було у 2022-му, коли було набагато менше інформації. І це не те що готовий рецепт. Але сама ідея в тому, що ви маєте сказати, а що далі, де людина житиме, як їй отримати допомогу, як перевести пенсію тощо. Марно їм говорити про небезпеку — вони в ній живуть. Але якби вони знали історії, коли люди поїхали, про них попіклувалися, їм дали житло, надали медичну допомогу — це вже інша річ.
Що ще дуже важливо усвідомлювати: оці рішення під час війни поїхати, залишитися, іти в укриття, не йти, їх приймають під впливом купи факторів. І коли ми робимо дослідження, щось моделюємо, виловлюємо тенденції, але, так чи інакше, це спрощення дуже складної картинки.
Яким бачать майбутнє жінки, що залишаються в Україні
У перспективі трьох років більшість жінок, що живуть в Україні, упевнені, що мешкатимуть у тому ж населеному пункті, що й до повномасштабного вторгнення, працюватимуть за тією ж спеціальністю. Водночас 46 % сподіваються на покращення рівня життя, а 20 % очікують, навпаки, погіршення.
Примітно, що жінки в Україні виявилися більшими оптимістками щодо військової ситуації. 45 % респонденток вважають, що через три роки війна повністю завершиться. Натомість 45 % українок за кордоном думають, що війна буде в замороженому стані. Погіршення ситуації на фронті порівняно із сьогоднішньою очікують 10 % жінок в Україні і 12 % за кордоном.
Графік 9. Очікування щодо роботи, рівня життя та ситуації з війною через три роки.
«Якщо ми тут, хочемо далі жити життя, то мусимо вірити, що є якийсь оптимістичний фінал цієї історії»
Наталія Заїка: Напевно, так працює психологічна адаптація. Загалом у попередньому дослідженні біженців, коли ми запитували про повернення, то ті, хто оптимістичніше міркував про термін закінчення війни і те, як вона закінчиться, виявляли більше бажання повернутися. Але тут незрозуміло, в який бік працює причинно-наслідковий зв’язок. Вони думають, що все буде добре, скоро все завершиться, ми відвоюємо територію, тому хочуть повернутися. Чи вони так сильно прагнуть повернутися, що моделюють собі оцю картинку: я так хочу повернутися, тож тут мусить усе завершитись, бо поки не завершиться, я не можу.
Схожим чином це працює і з тими, хто залишився. Ми мусимо якось жити, мотивувати себе, щось робити, піклуватися про дітей, ходити на роботу. А якщо я думаю, що через три роки Росія все окупує, Україна зникне, ну, мабуть, мені не варто займатися тим, чим я займаюся. Або варто якось рішучіше діяти, приміром, іти в армію або виїжджати за кордон. Тобто назагал, якщо ми тут, хочемо далі жити життя, то мусимо вірити, що є якийсь оптимістичний фінал цієї історії.
Наталія Заїка
Джерело: «Бо це моя країна». Що мотивує жінок залишатися в Україні
