«Почути тишу — це і є перемога»: боєць «Хорік» про адреналін нічних боїв та знешкоджені ворожі дрони

Боєць В’ячеслав з позивним «Хорік», що служить у 17 Полтавській бригаді НГУ «Рейд», поділився своєю історією переходу від відносно спокійної служби до реалій передової на Харківщині, де адреналін нічних зіткнень та постійна загроза з неба стали буденністю, а найзаповітнішою мрією — звичайнісінька тиша.

Історію бійця оприлюднили на сторінці бригади.

Шлях В’ячеслава до бойових позицій розпочався зі служби у резервній роті — охорони мосту, потім стратегічного об’єкта. Це був важливий, але передбачуваний етап. «Спочатку все здавалося організовано: пост, графік, зміни», — згадує він. Проте внутрішнє розуміння того, що справжнє випробування ще попереду, не полишало ані його, ані побратимів: «Але ми всі розуміли — справжнє почнеться далі».

Це «справжнє» почалося для «Хоріка» навесні 2023 року, коли його підрозділ направили на бойові рубежі Харківського напрямку. Три місяці він провів у лісових та польових укріпленнях, де ворожі обстріли були майже щоденним явищем. Міномети, дрони зі скидами гранат — усе це створювало постійне напруження.

Та особливим випробуванням стали ночі. Ворог не полишав спроб підібратися до позицій. «Вночі видно було, як один повзе», — розповідає В’ячеслав про один із епізодів, коли довелося відкривати вогонь на ураження з мінімальної дистанції, до 50 метрів. «Іншого разу побачив у тепловізор, стояв між дерев. Не думав — стріляв одразу». Ранкові огляди місцевості підтверджували результати нічних боїв — уламки, сліди. «Таке не забувається, а сонливість вночі знімає миттєво адреналіном», — ділиться відчуттями боєць.

Окрему і постійну загрозу становили ворожі FPV-дрони. Один з них вдарив так близько, що вирва утворилася лише за кілька метрів від бліндажа. «Якби той заряд упав на метр ближче — нас би не було», — констатує «Хорік». Інший дрон-камікадзе заплутався у гілках прямо над позицією — його довелося ліквідовувати гранатами, адже чекати на саперів означало наражати себе на смертельний ризик.

В’ячеслав і сам проявив неабияку кмітливість та хоробрість в умовах постійної небезпеки. «Та й одного дрона я сам зняв з дерева, відкусив заряд та віддав потім нашим спеціалістам», — досить буденно розповідає він про вчинок, який вимагав холоднокровності та знання справи.

За всіма цими подіями стоїть звичайна людина, на яку вдома чекають найрідніші — дружина та двоє дітей. Через небезпеку родина не відвідує бійця, та й його візити додому рідкісні. Рідне місто В’ячеслава також зазнає ударів, є загиблі серед мирного населення. Тому його мрія про майбутнє позбавлена будь-якого пафосу чи грандіозних планів.

«Побачити дітей. Почути тишу. Просто жити», — ділиться найпотаємнішим В’ячеслав. У цих простих словах криється глибоке розуміння цінності миру та звичайного людського щастя, заради якого він та тисячі інших українських воїнів щодня ризикують усім. «Це і є перемога», — тихо додає він.

Як повідомляла АрміяInform, «Нам з ворожого дрона підпалили дах, потім почали залітати гранати. Штурм, який тривав чотири доби, на щастя, вдалось відбити, але в мене було чимало осколкових поранень», — ці слова сержанта 152 окремої механізованої бригади з позивним «Спокійний» — лише коротка ілюстрація пережитого ним та його побратимами під час запеклих боїв.