Володимир Панфілов на псевдо «Зевс»: людина-пригода, Воїн та янгол-охоронець своїх дівчаток

Це історія про Українця, людину зі складною і водночас яскравою долею.

Володимир Панфілов з Кропивницького поспішав жити, немов відчував: треба встигнути залишити слід, виконати призначену місію і зробити те, що деякі люди й за 60-70 років не встигають. У 18 літ він узяв участь у революції Гідності, потім — воював у час АТО, нетривалий «цивільний» період, долучення до операції Об’єднаних сил, робота в Державній кримінально-виконавчій службі, яку перервало повномасштабне російське вторгнення. Воїн зник безвісти у травні 2022-го на терені бойових дій у с. Тошківка на Луганщині, де виконував завдання у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка.

Чому маю сидіти вдома, коли там — на Майдані, вирішується доля країни, і значить — моя доля теж!?

…«Сину, мій любий сину! Сьогодні мав бути твій 27-ий День народження! Але тебе нема! І що робити без тебе? Кого привітати?! Кому дарувати подарунки?! Як святкувати твій день без тебе?! Не чути більше твого голосу, не обійняти тебе, не пригорнутися до тебе! Тепер лишається тільки пам’ятати й згадувати, який ти був: люблячий, турботливий, мужній мій воїне! Як же боляче було тебе відпускати, коли ти приїхав і сказав: „Мам, я їду. На схід“. І материнське серце все відчуло… Як жити без тебе сину?! Клята війна, забрала найдорожче! Люблю тебе, мій любий сину!», — це не лише мамині емоції у дописі в день народження загиблого сина, який мав 14 грудня 2022-го просто стати на рік старшим і чекати, коли за два тижні його донці Полінці виповниться перший її рочок. Це реквієм за раптом обірваними надіями й любов’ю до найріднішої людини, це голос пустки і материнського відчаю, що зливається з десятками, якщо не сотнями тисяч таких голосів по всій Україні.

«Володя народився третьою дитиною в сім’ї. У нього вже були дві старші сестри. Він з’явився чималим — 54 см зросту пупсом, з величезними ямочками на щічках! Але малим полюбляв робити шкоду. І до електрики мав справу, і у криницю з сусідніми хлопцями опускався. У молодших класах вчителька викликала на килим за його поведінку, але поступово Володя став краще вчитися, особливо подобалися історія й географія. Дуже добре запам’ятовував дати і місця воєнних битв, часто сперечався з цього приводу із зятем, з яким разом пішов воювати у 2022-му. Недаремне історію під час ЗНО склав на 198 балів. У школі завше за сестер, хоч і старших, але заступався, як і себе не давав в образу. Загалом, дуже рано хотів стати самостійним», — згадує про сина його мама Світлана Пацалюк.

Володимиру було 18, як почався Євромайдан. Він тільки влаштувався на підробіток і планував навчання згодом. Юнаку подобалася історія, і звісно, той не зміг стояти осторонь вікопомних подій, які очевидно назавжди змінювали Україну. Тому, одразу після першої масової загибелі учасників сутичок, 19 лютого 2014-го, нічого не сказавши мамі, поїхав у Київ. Згодом так аргументував той вчинок: «Чому маю сидіти вдома, коли там — на Майдані, вирішується доля країни, і значить — моя доля теж?!».

Сестра Маргарита, яка тоді мешкала у столиці, знайшла брата Володю за тиждень — практично без грошей, голодного, замурзаного і втомленого, але щасливого, адже побував на всіх головних революційних локаціях та навіть у резиденції Януковича в Межигір’ї. Ця подія дуже змінила хлопця ментально.

«Вова змалку був людиною-пригодою, джерелом різних сюрпризів. Пам’ятаю, як на випускному зібрав весь клас після зустрічі світанку і привів додому. Усім готували каву, а мама шукала дівчатам щось накинути на плечі, бо було прохолодно… І тоді, в лютому 2014-го, він щиро хотів бути дотичним до такої історичної віхи. Йому не випало знести в Києві пам’ятник Леніну, бо не встиг, знайшлися інші доброчинці. Зрештою, змовився у Кропивницькому зі знайомим, сів у його „Форд Мустанг“ і поїхав „робити майбутнє“. Мамі ж сказав тільки тоді, як уже стояв на Майдані незалежності, оселившись у кропивницькому наметі. Спробувала його затягти додому, та він категорично відмовився, пишаючись виданими пластиковою каскою й битою. Згодом його таки забрала, бо брат зовсім не мав коштів, аби доїхати додому. Ледь відіпрала закопчений і брудний одяг нашого революціонера», — зі щирою усмішкою згадує майданівський період брата Маргарита Цебенко.

Батько до останнього не розумів, чому син пішов на війну, і чому завжди хтів іти власним шляхом

Практично утаємничено від мами Володимир почав готуватися до військової служби, аби вирушити на Схід відстоювати українську незалежність. Спершу вигадав легенду, що їздить на Дніпропетровщину, де запропонували гарну роботу в охороні. Потім виникла версія, що для того потрібен вишкіл на військовому полігоні. Зрештою пані Світлана випадково у молодшої доньки в телефоні побачила: її син насправді перебуває у батальйоні «Донбас-Україна». І воює…

«Побачила ці фото і відео й проплакала весь ранок. Доньки все знали, але нічого не розповідали „щоб я не нервувала“. Тільки після цього випадку син почав говорити про війну, про Піски — першу і не останню локацію, яку відмічала на спеціально придбаній карті України. Там позначені всі місця, де перебував і воював Володя з часів АТО й донині. Відтоді він отримав бойовий позивний „Зевс“, з яким пройшов в усіх підрозділах, де довелося служити», — розповідає Світлана Володимирівна.

Володя любив сюрпризи. Якось оригінально привітав маму з 50-літтям, неочікувано приїхавши з Донбасу. Домовився з сестрами, що сховається в іншому приміщенні кафе, і туди «випадково» зайде іменинниця. Там був син та Маргарита з купою надутих кульок і подарунком — класним смартфоном!

Його перша воєнна місія завершилася влітку 2017-го. Він довго шукав роботу і зрештою пішов працювати до матері на завод у Кропивницькому — «Цукрогідромаш», де відбув рік, затим трудився в піцерії. Але його тягнуло у військо, — війна тривала як не крути, а свіжі новини звідти постійно приходили від побратимів, які лишилися служити. І він їде в Миколаїв у 2020 році й підписує річний контракт з 79-ою десантно-штурмовою бригадою.

Володимир, зрештою як і вся родина, мав дуже складні стосунки зі своїм батьком Станіславом.

«Я давно покинула чоловіка через його залежність від алкоголю і нестерпний характер. Ми буквально втекли від нього, коли той пішов на роботу, інакше не відпустив би. І от Володя отримує першу відпустку в АТО і їде до Маргарити в Київ, де вона вимушено мешкала з батьком, аби економити на житлі й щось відкладати на майбутнє. Станіслав був традиційно п’яним і сказав сину: „Що ти там двічі стрельнув і воїном великим себе вважаєш, посвідченням УБД тут хвалишся!“. Дочка ледь стримала брата від якогось насилля щодо батька. Це настільки було боляче й образливо, що стало з часом причиною зміни прізвища Загон на Панфілов — такого ж, як у синової дружини Ольги», — з болем оповідає Світлана Пацалюк.

Маргарита теж говорить: Станіслав власних дітей не підтримував, лиш критикував і не сприймав іншої думки. І дуже багато вживав оковитої, що зрештою й довело до могили у 2021-му. Навіть у соцмережах двоє його дочок та син підписані під іншими прізвищами.

«В АТО він мав поранення, аби їх камуфлювати, робив на тому місці тату. Коли посварився з татком, саме приїхав на відновлення, завітав до мене. І тут рідний тато йому таке каже… Досі пам’ятаю той крик Володі: „Ти не знаєш, через що я пройшов!!!“. Ті слова батька його буквально зарізали живим. Ми ж не знаємо, яке то було поранення, що за ситуація, кого він втратив. На жаль, батько до останнього не розумів, чому син пішов на війну, і чому завжди хтів іти власним шляхом», — розповідає старша сестра нашого героя.

Сайт знайомств і фото в однострої на тлі розстріляної кулями-уламками стіни

Саме під час служби Володимир знайшов кохання всього життя і власне нове прізвище…

«Ми познайомилися 20 жовтня 2020-го на сайті знайомств. Цікаво, що і моя мама так само заміж вийшла! Я тоді навчалася у Миколаєві, але перебувала вдома у Кропивницькому. Якраз лютував коронавірус й було непросто наживо спілкуватися. А Володя саме у Мар’їнці виконував бойові завдання. Він написав, а я чомусь не відповідала, затягувала. Сподобалося його фото в однострої на тлі розстріляної кулями-уламками стіни. Такий гарненький! І за тиждень я відповіла. Він прокоментував: „Нарешті!“. Багато дивовижного у нашому недовгому спільному житті відбулося, адже цей конект стався саме у день, коли ми обидва збиралися видаляти той лав-додаток», — згадує «коронавірусне» онлайн-знайомство Ольга Панфілова.

Дописувач одразу запропонував зв’язатися по відео: що його тягнути, та й лише листуватися — нецікаво. Оля тоді мала вихідний, і Володя був вільний від бойових завдань. У відеоформаті вони проговорили цілий день: їли разом, побутові справи робили, не виключаючись! Надалі такі онлайн-діалоги тривали й по 8-12 годин!

«Я навіть придбала штатив і ми не вимикали відеодзвінок, коли спали! Є купа скріншотів на пам’ять, як ми спимо — кожен у власній нічній локації. Я його фотографувала уві сні, а він — мене. Першого ж вечора такого марафону спілкування в онлайні Володя якось випалив: «Ми одружуємось!», — на співрозмовницю накотилися надзвичайно теплі спомини про минуле.

Володя зміг приїхати зі Сходу через місяць у десятиденну відпустку. І з першого побачення Оля хотіла втекти, бо він… їй не сподобався! Це не був той мачо у пікселі на тлі бліндажів, подовбаних снарядами хат, а якийсь хлопчисько у неоковирному вбранні, немов безхатько-початківець.

«Було розчарування попервах, бо я так замерзла, поки листопадової ночі чекала на вокзалі прибуття потягу у Кропивницький. А потім зрозуміла особливість „луку“: йому дозволили їхати, але тільки у цивільному, якого не мав. І тоді у хлопців напозичався всякого одягу, тому і вигляд мав відверто „сиротинський“. Але коли з’їздив до мами й переодягнувся у щось людське, прихорошився, то була інша справа і я з полегшенням видохнула», — продовжує дружина нашого героя.

За два перші дні відпустки вони перезнайомили один одного зі своїми рідними. Потім поїхали до Маргарити в Київ. І 28 листопада Володя зробив пропозицію коханій на оглядовому майданчику Маріїнського парку, де відкривається неймовірний вигляд на лівий берег Дніпра. Оля ставила умову: пропозиція обов’язково має бути романтичною. І він дотримався її!

Згодом пара жила у Кропивницькому. Володя на тиждень їхав служити, а Оля — на навчання в Миколаїв, на вихідні поверталися у «гніздечко». Лишався місяць до закінчення контракту у 79-ій бригаді, як Оля дізналася, що вагітна.

«Хотіла зробити несподіванку. Побігла шукати красиву коробку, поклала туди тест на вагітність, шапочку дитячу… Планувала вдома за спільною вечерею урочисто подати новину. Ледь дождалася кінця тижня, поки Володя приїде, натякаючи: його чекатиме сюрприз! І ось забрала його з автовокзалу, і прошу розкрити заповітну коробочку. А він навіть не відкриваючи сказав: «Ти вагітна! Я все зрозумів по твоїй поведінці упродовж останніх днів!», — описує Оля Панфілова один з пікових моментів свого щастя.

Тому Володя, закінчивши службу, почав шукати роботу в Кропивницькому. Практично випадково довідався: в СІЗО потрібні співробітники. Цей варіант чимось нагадував армію і він зацікавився, ставши молодшим інспектором 2-ої категорії відділу режиму й охорони Кропивницького слідчого ізолятора. Щобільше, твердо вирішив просуватися кар’єрою. Оля його надихнула вступити в МАУП на юрфак, щоб іти тим шляхом. Але у цій системі він недовго працював, бо почалася велика війна…

З групи чотирьох військових з тієї позиції живим вийшов лише один побратим

«Ми не хотіли гучного святкування, а просто бажали розписатися: в нього особливо грошей не було, та і я — ще студентка. Але моя мама наполягла на весіллі. І от постало питання за прізвище. Думали узяти якесь популярне українське на кшталт Шевченко, бо Володя важко пережив конфлікт з татом, не хотів його лінію продовжувати. До останнього тягнув, і коли вже подавали заяву, сказав: „Беру прізвище Панфілов!“. А перед новим 2022 роком народилася наша Полінка. Їй виповнилося саме 2 місяці, коли розпочалася повномасштабка. Він із моїм братом Богданом і зятем Ромою — чоловіком сестри Володі Марини, зранку вже стояли у черзі у військкоматі, я їм підвозила необхідні документи, а потім ми з Поліною переїхали до моєї мами», — оповідає Оля.

Спершу він із Романом та братом Олі у складі батальйону тероборони стояли на блокпостах та боронили військовий аеродром «Канатове» від можливих ДРГ ворога. Якось на летовищі був приліт, загинули побратими, але хлопцям вдалося вціліти. Згодом їх прикомандирували до 34 батальйону 57-ої бригади.

«Я — офіцер, закінчив військову кафедру, і був у Володі командиром взводу. Але він — атовець і мав порівняно зі мною — „піджаком“, величезний бойовий досвід. Ми брали участь у Сіверськодонецькій оборонній операції. Зокрема, воювали і в районі Тошківки. Його позивний ще з 2015 року „Зевс“ характеризує Володю як рішучого і проривного вояка. Перед Тошківкою прийшло розпорядження створити позаштатні штурмові підрозділи від кожного батальйону. І Володимир одразу зголосився піти у такий зведений загін, пройшов спецвишкіл. Був чудовим кулеметником, володів всіма спектрами калібрів, — від 5,45 до 12,7-мм ДШК», — розповідає побратим, водночас і родич нашого героя Роман Турченко.

Наші вояки зайняли оборонну позицію, що фактично була в пів оточенні і крилася ворожим вогнем нещадно. Раптом стався черговий приліт міни. Панфілова посікли осколки. Роман теж зазнав ураження, але легшого й намагався врятувати Володю, накладаючи турнікети. Потім він сказав, що важко дихати. Поранений лежав, поступово затихаючи. Обстріл тривав до вечора. Романа забрала група евакуації, а Володю та ще одного пораненого, який закривав вхід у підвал, де вони ховалися, залишили. З часом за ними вийшла група, аби врятувати, але по ним ворог почав вести сильний вогонь, і серед них теж були загиблі. Згодом противник використав техніку і все остаточно зачистив.

«З нашої групи — 4 військових — на тій позиції, живим вийшов лише я», — підсумував Роман Турченко.

«Мій син насправді загинув, бо є свідчення, яким я довіряю, просто це визнати заважають певні юридичні моменти. Відома точна геолокація місця трагедії. Була навіть інформація, що бачили останки Володі й господарка цієї дачі, де вони лишилися, сказала, що прикопала ці тіла. Спілкуємося досі через представників 57-ої бригади, там дуже гарний адмін Юлія, допомагає нам з усім», — розповідає Світлана Пацалюк.

У пам’ять про чоловіка-героя дружина відкрила дитячий центр «Чіполінка»

«Як зараз пам’ятаю, коли їх виводили на ту останню для Володі позицію під Тошківкою, я на нього чогось розізлилася. І почала плакати, мене охопила шалена паніка й істерика. Він запевнив: все буде добре, що кохає й за чотири дні вийде на зв’язок. Картаюся за ті емоції, але справді відчувала: все йде не так, як завжди. Напередодні приснився сон, де чоловік каже, що скоро буде вдома. Тому вранці я реально стала спокійнішою. Був кінець травня, мама з ріднею поїхали в село по городнім справам і я лишилася із п’ятимісячною Поліною. Невістка мала привести ліки для очей доні. І тут у призначений час відкриваються двері й заходять буквально всі: моя мама, батько, якого я не бачила кілька років, інші родичі. Дружина брата Богдана бере на руки доньку і хтось приголомшує: „Вова загинув!“. Я довго не могла повірити. Потім знайшла фото його тіла, зроблені на розстріляній позиції… Володя вертається до мене й досі часто — у сновидіннях. Показуючи деколи натяками, що буде. Про наші з Полінкою хвороби, про те, що сама маю справлятися з життєвими викликами. Я дуже змінилася за цей час. Зараз — сильніша, хоч і не завжди хочеться цієї ролі», — зізнається співрозмовниця.

Як почалося повномасштабне вторгнення, Володя зіткнувся із неабияким дефіцитом якісної військової амуніції і однострою. Берці йому придбали у риболовній крамниці й пощастило, що був розмір. Тому він хотів відкрити власну справу з виготовлення рюкзаків, розгрузок, підсумків, плитоносок — за досвідом добре знав, яким саме все має бути. Перед відправкою на Схід навіть устиг взяти в оренду приміщення, шукав швейні столи, обладнання, кравців. Запевняв Олю, що повернеться з фронту й продовжить розвивати справу.

«Після того, що сталося з Володею, замислилася, що слід переключитись на щось важливе, якусь роботу. Але продовжити нашу попередню ідею якісно не могла, бо мало в тім розумілася. Я отримувала бойові виплати чоловіка весь час і відкладала до кінця 2024 року. Накопичилася певна сума. І вирішила: потрібно щось відкривати, — те, що мене триматиме і з чим впораюся. Ідею підказало саме життя. З донькою перший час допомагала моя мама. Але і в неї є свої справи й потреби. Я почала шукати у Кропивницькому суто для Полінки варіант, де вона може перебути в надійному місці, поки вирішуватиму як повсякденні, так і глобальніші справи. І нічого притомного не знаходила! Дітей я люблю, ми з Володею хотіли мінімум трьох, бо обидва з багатодітних родин. І я вирішила спробувати організувати креативний і безпечний прихисток для маленьких дітлахів, аби допомагати їхнім матусям. Це не бізнес, насправді, це справа душі. Йдеться про допомогу переважно мамам, чиї чоловіки воюють, служать в силових структурах і постійно надовго відсторонені від родин через специфіку діяльності. А їм самим з малим дитям непросто сходити за покупками, забрати якесь замовлення, поговорити з філіжанкою кави і відвести на годину подих, мінімально спортом зайнятись, коли у садочок ще немає змоги дитину відпускати чи є особисті перестороги», — розповіла Ольга Панфілова про народження і розвиток ідеї дитячого центру.

Цікавою є етимологія його назви. Коли Оля завагітніла, з чоловіком одразу вирішили обрати два імені дітям. Дружині подобалося чоловіче Остап, а Володі — жіноче Поліна. Коли ж знайомі й рідні дізналися про їхнє майбутнє батьківство, вони цікавилися, які ж імена підібрали малечі. Володя якось відповів: «Остап чи Полінка». Всім урізалося «злипання» слів, що давало «Чиполінку». І найкращим варіантом назви центру, який би схвалив Володя, став саме «Чіполінка». Цей прихисток Оля відкрила в кінці листопада 2024-го на честь загиблого коханого. Наразі до нього ходить десь до 20 дітей.

«Проте вже є певний виклик щодо фінансів, оскільки ще не вийшли на окупність, треба платити зарплатню двом няням. Ще витягую, але відкладені кошти закінчуються, є очевидні проблеми з виплатами, оскільки я їх не отримую й Володя досі перебуває у статусі зниклого безвісти», — зізнається засновниця «Чіполінки» та додає: у майбутньому хоче повʼязати життя з військом і навіть вже закінчує військову кафедру.