Писанкарка і дослідниця Віра Манько
Пані Віро, розкажіть, яких часів сягає звичай розписувати яйця, з чим це було пов’язано в давнину?
Писанку почали досліджувати тільки в другій половині XIX століття. Антрополог Федір Вовк на археологічному з’їзді в Києві 1874 року звернув увагу дослідників на таке явище, як писанки, і закликав збирати і вивчати їх. Виявилося, що цей звичай має дуже глибокі корені. Точно ніхто не скаже, коли почали писати писанки, але, можливо, навіть три-п’ять тисяч років тому.
У дохристиянські часи писанка була атрибутом святкування приходу весни. Після холодної зими люди дуже чекали весни. Що скоріше вона прийде, то скоріше можна буде посіяти, посадити й сподіватися на новий врожай.
На давніх писанках є символічні зображення, притаманні дохристиянським віруванням не тільки українського народу, а й багатьох індоєвропейських, — це хрести, знаки сонця, так звані трикветри і свастики (в Україні їх називали свастями, сваргами), безконечники (знаки води), ромби, покриті решіткою (знак зораної землі), деревця (символи роду), пташки (символ душі), а також коники, рибки, вовчі зуби, ведмежі лапи. Ці символи свідчать, що традиція дуже давня.
500-літня писанка на гусячому яйці, яку знайшли при розкопках у Львові.
Як змінилися писанки в християнські часи?
Християнство не відмовилося від цієї традиції, а навпаки — прийняло її і адаптувало до святкування Воскресіння Ісуса Христа. Писанка стала одним із символів Великодня. Люди й далі писали на яйці давні символи, і це мистецтво увійшло в християнство. Писання писанок було дуже консервативним. Як молитва не змінювалася з часом, так не змінювалися візерунки на писанках. Мама вчила доньку, потім донька вчила свою дитину, символи передавали з роду в рід, і так вони дійшли до наших днів. Проте у християнстві вже не збереглося того магічного сприйняття писанки.
У яких народів є подібна традиція?
У багатьох народів яйце також є атрибутом Воскресіння Ісуса Христа, у багатьох народів Європи є писанки, розписані воском, але часто йдеться просто про декорування яєць — прикрашання стрічками, витинанками з кольорового паперу, бісером тощо. А, наприклад, у Польщі роблять шкробанки. Деякі народи в Європі досі пишуть писанки — це словаки, чехи, поляки, хорвати, лужицькі серби на території Німеччини, словенці. Проте традиція розпису воском писанок, ще кажуть — методом батику, найбільше збереглася в українців, незважаючи на те, що в нас її намагалися знищити. Щодо східних і північних сусідів, то писанки писали білоруси, але в них ця традиція занепала. А в Росії — то тільки в тих регіонах, де поруч жили українці. Росіяни писанок не писали, а запозичили цей звичай в українців.
О, ті, як завжди, вміють «запозичувати»…
А точніше сказати — красти. Недавно трапився ролик, як росіянка з Підмосков’я розповідає про «слов’янські писанки» і гортає книжку про українського писанкаря Тараса Городецького, яку я готувала до друку. Ні слова не сказала, що він українець, що це українські писанки. А ще в Росії видали книжку Зінаїди Іваницької «Великдень писанки», де також багато наших писанок, але написано, що вони «слов’янські». Я зберегла цю книжку, щоб показувати, наскільки підло вони чинять, як крадуть наше.
Пані Віро, а як почалося ваше зацікавлення писанками?
Я не маю художньої освіти, пройшла інші «університети». Але завжди захоплювалася мистецтвом — мені подобалося вишивати, сама навчилася ткати. Уже в досить зрілому віці товаришка подарувала на Великдень писанку, і мені так вона сподобалося, що я попросила навчити мене писати. Вона мені принесла писачок, шматок воску і сказала, що вклади віск у писачок, нагрівай на свічці й пиши, що хочеш. Оце була вся наука, яку я отримала. Я потихеньку сама вчилася технології, шукала взірці в книжках, у музеях, згодом почала знайомих учити. Сталося так, що я почала працювати у видавництві «Свічадо». І якось у розмові запропонувала видати книжку про писанки. Бо на той час не було таких видань. Єдина книжка — праця Ераста Біняшевського, видана за радянських часів, у 60-х роках, уже стала раритетом. Пропозицій від авторів не було, і я взялася сама за цю роботу. За рік підготувала перше видання «Українська народна писанка». Ця книжечка мала великий успіх, розходилася моментально. І я почала готувати друге видання. Вивчала старі взірці в давніх виданнях, ходила в Національний музей, Музей історії релігії у Львові, Музей народно-прикладного мистецтва в Києво-Печерській лаврі, шукала в приватних колекціях і відтворювала взірці. Так назбиралося близько 1500 писанок. Ця книжка була перекладена кількома мовами, а українською і англійська постійно додруковується. Після цього я підготувала багато інших книжок.
Писанки з Вінниччини з колекції Віри Манько.
Писанки з Полтавщини з колекції Віри Манько.
Писанки з Черкащини з колекції Віри Манько.
Чому українська писанка досі така популярна?
Жоден народ не може похвалитися такою кількістю писанок. І цим маємо завдячувати нашим колекціонерам, які зберегли це мистецтво. Це Олена Пчілка, Пелагея Литвинова, Сергій Кульжинський, Мирон Кордуба, Володимир Шухевич, Микола Сумцов. Завдяки їм маємо чудові колекції писанок кінця XIX – середини XX століть у музейних збірках Львова, Києва, Коломиї, Чернівців та інших міст.
Коли в Україні це мистецтво було під забороною, діаспора зробила дуже багато для збереження писанки. У США, Канаді, Бразилії, в Австралії, Європі багато писали і видавали літературу. У нас книжок не було, а там вони друкували, популяризували, у кожній українській недільній школі вчили писати писанки. В Україні до сьогодні немає цього.
А як мало б бути?
У шкільній програмі немає уроків писанкарства, на яких вчили б дітей, чому і звідки взялися писанки. Окремі вчителі-ентузіасти запрошують писанкарів до школи, але це мізер, це крапля в морі.
Немає ніякої підтримки цього мистецтва державою. Усі видання на цю тему — це приватна ініціатива. За весь час незалежності була видана єдина книжка про писанки — її підтримав президент Віктор Ющенко. Це була праця писанкарки з Луганщини Тетяни Коновал, книжку видали тиражем 5 000 примірників. На жаль, вони залишилися на окупованій території. Тетяна встигла виїхати, а книжки забрати не змогла.
Музей писанки в Коломиї
Музей писанки в Коломиї
Дослідження писанок призупинилося через пандемію, а тепер — через війну. Щоб написати і видати свою книжку «Покутські народні писанки», я їздила 10 років на базар до Заболотова на Франківщині, фотографувала, купувала писанки. А коли почався ковід, три роки не було базару, тамтешні жінки почали менше писати. Як почалася війна, багато хто з писанкарок виїхав за кордон. Я не кажу, що писанок нема. Вони є. Але нема наукового центру дослідження цього виду мистецтва, який фіксував би і зберігав. Треба віддати належне фахівцям Музею писанки в Коломиї, які збирають і зберігають, але їм бракує ресурсів. Щороку треба фотографувати писанки і зберігати цей матеріал в електронному вигляді. І для цього має бути спеціальна державна програма.
Як ви ставитеся до експериментів у писанкарстві?
Я не проти експериментів. Є дуже цікаві сучасні автори, є дуже гарні авторські писанки, які виростають зі знання народної культури. Але я не схвалюю, коли на писанках пишуть щось узагалі непритаманне для нас, наприклад, різьблять на яйцях арабську в’язь і подають це як українську традицію. Я також не схвалюю малюнків, згенерованих за допомогою комп’ютера, які взагалі не належать до українського мистецтва.
Яку найдавнішу писанку ви бачили?
У Львові на вулиці Шевській під час ремонту колектора знайшли цілу писанку на гусячому яйці, яка датується XVI століттям. На ній зображено традиційний безконечник. Як правило, такі безконечники писали на Покутті. Ця писанка зараз зберігається в Коломийському музеї. Це найдавніша писанка на пташиному яйці, яку я бачила. Але є ще давніші — керамічні, навіть IX століття. У Київській Русі, у центрах, де виробляли різну кераміку, виготовляли глиняні яйця. Такі зразки знайшли під час розкопок. Зокрема, керамічну писанку XII–XIII століття знайшли в Крилосі на Івано-Франківщині. Я навіть тримала її в руках.
Писанка з Крилоса (давній Галич) на глиняному яйці ХІІ–ХІІІ ст.
Чи існує ідеальна писанка, якийсь зразок, який ви вважаєте еталоном?
Нема такого. У мене є відтворені писанки зі всіх територій України і всіх періодів. Є писанки з Холмщини, Волині, Сумщини, Чернігівщини, Курщини й Кубані. Я вважаю своєю місією максимально зафіксувати і зберегти різні взірці українських писанок. Такої колекції, як у мене, просто не існує. І немає найкращої чи улюбленої. Сьогодні я маю настрій на гуцульську писанку, завтра на подільську чи закарпатську. Навіть тернопільська писанка, яка має дуже лаконічний графічний малюнок і кілька плямок червоного чи жовтого кольорів, так звані слези, — і це якась магія, шедевр. Вона довершена. Буває гуцульська просто досконала — ні додати, ні відняти. І так у кожному регіоні є свої шедеври. І я не можу поставити якусь писанку на перше місце.
Якими фарбами користуєтеся?
Я зараз використовую хімічні фарби — це аніліновий барвник для вовни. Проте завжди стараюся, щоб кольори були не надто яскраві, наближалися своїм звучанням до палітри природних барвників. Хоча, скажімо, американці, канадці дуже люблять яскраві. А ще щоб писанки були покриті лаком. Я не дуже люблю з лаком. Єдиний недолік хімічних барвників — вони вигорають на сонці.
В Україні є писанкарі, які досліджують природні барвники і працюють з ними. Я теж перед Великоднем собі на освячення фарбую яйця у відварах з натуральної сировини. У природі є величезна кількість рослин, якими можна фарбувати. Насамперед це лушпиння цибулі (цибулиння), яке дає від жовтого, наближеного до пісочного, до темно-коричневого кольору і проміжні кольори: оранжевий, наближений до червоного і вишневий. Сушений цвіт бузини дає жовтий колір, ромашка лікарська, цвіт форзиції, молоде листя каштану, березові сережки — жовтий колір. Молода кропива — зелений колір, горіховий цвіт — оливковий колір. Світло-червоний колір отримують із кореня марени красильної, яку можна придбати в аптеках. Дуже гарний червоний колір — кармін — колись отримували з комах кошенілі (у нас називали червець). Колись цих комашок збирали на Галичині, але зараз уже їх немає. Вони збереглися хіба що в Мексиці. Для чорного кольору колись використовували гречану полову, ягоди бузини і чорниці. Для покращення результату фарбування до природних барвників додають певні речовини: алюмокалієві квасці — для світлих фарб, залізний купорос — для темних і мідний купорос — для середніх тонів.
Писанки з Львівщини з колекції Віри Манько.
Писанки з Івано-Франківщини з колекції Віри Манько.
Писанки з Курщини з колекції Віри Манько.
Як підготувати яйце, щоб воно зберігалося якнайдовше?
Є два види традиційних українських великодніх яєць: писанка і крашанка. У них різне призначення: писанки — для подарунків, а крашанки — для споживання. І писанки пишуть на сирому повному яйці. Інколи — для колекціонування та сувенірів — роблять на видутому. Зберігати повні яйця ризиковано: вони можуть висохнути і зберігатися десятиліттями, а можуть вибухнути, навіть через 10 років. Музейники вдаються до особливого способу консервування, коли вибирають яйце зсередини з уже готової писанки. Це дуже копіткий процес.
Свою колекцію я робила на порожніх яйцях. Але якщо роблю на Великдень писанки, то на повному яйці. Їх можна прогріти. Ставлю в духовку, нагріту до 90 градусів, на 15–20 хвилин. І хоч усе одно жовток і більшість білка залишаються сирими, тоненький шар білка біля шкарлупки трошечки пропікається і служить консервантом. Можна також поставити готові писанки на хвилин 15 у духовку, щоб потім легко зняти віск.
Що ви порадите людям, які хочуть почати принаймні для себе розписувати, дітей навчити? Чи кожен це зможе?
Зараз нема проблеми. Є багато літератури, є відео в інтернеті з уроками писанкарства. Ви можете і писачки купити, і фарби. Але навіть якщо не маєш інструменту, то можна взяти звичайний сірничок, розтопити віск на плиті або за допомогою аромалампи, умочувати у віск і розтягувати краплинку у вигляді пелюстки, формуючи квітки, сонечка, доріжки, інші візерунки. Так можна написати дуже гарні писанки — було б бажання.
Писанки з Надсяння з колекції Віри Манько
Писанки з Київщини з колекції Віри Манько.
Як ви думаєте, пані Віро, чи збережуть українці традицію писанкарства?
Якщо ми збережемо державу, а я в цьому не сумніваюся, то збережемо й писанки. І завжди знайдуться люди, які захочуть продовжувати цю традицію.
Віра Манько — відома майстриня і дослідниця писанкарства. Створила найбільшу колекцію українських народних писанок. Авторка альбомів «Українська народна писанка» (2001 і 2005 роки), «Взірці українських народних писанок» (2006), «Медове печиво» (2015); упорядниця книжки «Кулінарні секрети сестри Ольги» (2008) та альбому «Світ у писанках Тараса Городецького» (2010 і 2012 роки); співавторка книги «Обряди і страви Святого Вечора» (2008), «Великодній кошик. Обряди і страви Великодніх свят» (2010), «Летіть, соловейки, на рідні земельки. Народні звичаї зустрічі весни» (2018), «Покутські народні писанки» (2021), відповідальна редакторка і співавторка альбому «Писанки Поділля» Марини Верхової, упорядниця наборів листівок з писанками з усієї України (2025).
Упорядниця книги дочки письменника Гната Хоткевича Галини Хоткевич «Там, де не колеться трава».
Готує до друку альбом, у якому зібрано чотири тисячі писанок, і книгу «Солодке печиво Галичини».
Джерело: Послання на яйці. Чому українці пишуть писанки і не збираються зупинятися?
