​​Родина досі тримає для нього подарунки, бо вірять, що не загинув«: історія Артема Казимирського

«Досі впевнена, що Артем живий, — попри час, що минув і деякі думки навіть офіційних осіб. Поки надія іще не згасла, молимося за нього.

Як наш захисник завжди казав, що відчував ці молитви просто сидячи в окопі чи й у перебігу бойових дій, коли кулі й уламки обминали його…», — розповідає про свого чоловіка — Артема Казимирського, який зник безвісти під час ворожого штурму у вересні 2023 року неподалік Роботиного на Запоріжжі, його дружина Віта Петрівна.

У той страшний лютий міг лишитися в установі, але став добровольцем

До мобілізації 25 лютого 2022-го Артем Казимирський був молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки держустанови Крижопільський виправний центр № 113 на Вінниччині. Родина, колеги й побратими вірять: нехай є хоч 1% ймовірності, що він вижив у боях довкола ворожої сумнозвісної «лінії Суровікіна», не вважатимуть його загиблим, хоч і знають — сподіватися залишається лише на диво…

Герой оповідки народився 7 червня 1986-го, закінчив Мазурівський професійний агроліцей на Вінниччині, строкову відбув у Внутрішніх військах. Вісім років відпрацював в охоронних структурах. Брав участь у перший рік проведення АТО у складі Нацгвардії стрільцем-кулеметником.

Очільник відділу роботи з персоналом виправної установи Леся Олійник повідомила: нині на передовій перебуває 5 увільнених на час мобілізації співробітників. Зник безвісти один — Казимирський, який тут відпрацював 2,5 роки і став одним з перших мобілізованих у військо з початку повномасштабного вторгнення росії.

«Артем подобався типом темпераменту — спокійний, виважений, не гарячкуватий. Здебільшого, ніс службу на контрагентських об’єктах. У той страшний лютий міг лишитися в установі, але став добровольцем. Для нашої системи той період загалом був особливим викликом. У перші дні виник певний хаос і безпекові ризики, яких раніше не знали. Персонал перевели на казармений режим, а серед засуджених, особливо тих, чиї родичі жили на території активних бойових дій чи вже окупованих, почали ширитися панічні настрої й бажання особисто допомогти близьким. Були, скажімо так, непрості прохання і заклики з їхнього боку, існувала реальна небезпека навіть масової втечі. Тим паче, що установа — відкритого типу. Нам вдалося тоді вистояти», — згадує Артема Олександровича й початок нової кремлівської агресії начальник відділу нагляду і безпеки установи В’ячеслав Вихристюк.

Практично весь час служби на ввірених об’єктах разом із Казимирським був напарник Олександр Коровай, теж учасник АТО.

«24 лютого 2022-го в 7.30 зателефонували з військкомату, поцікавилися, чим займаюся. Відповів, що служу в Державній кримінально-виконавчій службі. Набрав Артема й запитав, чи йому дзвонили. Той відказав: ще ні. А згодом повідомив — йде на ВЛК як доброволець. Постійно тримав зв’язок з ним. Якось у серпні 2023 року я поцікавився за спільного товариша, який на Роботинському напрямку поліг напередодні. Йшлося про бійця 3-го батальйону оперативного призначення західного ОТО НГУ солдата Олександра Резніка, теж атовця. Він евакуйовував поранених під масованим обстрілом ворога. З дрона був скид, пряме влучання. Артем відповів: буквально вчора проїздив біля машини, в якій загинув Сашко. А згодом пропав і Казимирський. Досі дуже тяжко на душі», — оповідає Олександр Коровай.

Співрозмовник уточнює: від часу сповіщення, що колега не повернувся з виконання завдання, його друзі стежили за ситуацією. Проблиск надії з’явився, як невдовзі акаунти Артема ніби «ожили» у Фейсбуці й мессенджерах. Утім, виявилося: дружині передали його речі і вона включила смартфон чоловіка. Та Коровай досі сподівається, що ця історія матиме щасливий кінець.

Чоловіка сприймаю як власне друге крило, що загубилося…

Артем ріс без батька. Його мамі було 17, як він народився в с. Роздольне у Криму. Потім сім’я переїхала на Вінниччину в Шаргородський район. У с. Розкіш неня ходила працювати на ферму, а бабця доглядала онука. Хлопець до грубих мозолів знав, що таке життя на селі. Уже в 15 років поїхав за кордон з дядьком заробляти на будівництвах. Відтоді сподівався тільки на власні сили.

«У серпні 2025-го виповниться 19 років нашому шлюбу. Чоловіка сприймаю як власне друге крило, що загубилося… Але впевнена: встоїмо і є ще шанс», —у своєму спогаді передусім зауважує Віта Казимирська.

І щемливо згадує знайомство з ним, як про кохання з першого погляду. Віта якось приїхала на сільську дискотеку з двоюрідними братом і сестрою в Артемове село, — у неї там були дідусь й бабуся.

«Він твердив, що зловив мене очима на танцях і більше не відпускав. Буквально прилипнув, немов магніт. Були суперечки, перепрошення, дискусії — поки кров бурлила молодою-гарячою. Артем міг у пристрасті зірвати квіти на чужій клумбі, взагалі любив вразити чимось. Була у ньому чоловіча сміливість, рішучість, енергійність. Напевно, юності дещо можна пробачити», — з посмішкою каже пані Віта.

З часом його енергія набула конструктивних обрисів. Артем навчився неабияк смачно готувати. Причому практично щодня куховарив і започаткував традицію у вихідні влаштовувати сімейне ліплення вареників з найрізноманітнішими начинками.

«Ввечері телефонує, поки я на роботі: „Чим вечерятимемо?“. Кажу: ще не думала про це. Артем одразу пропонує, приміром, плов з цікавим салатом. Я втомлено запитую, а хто ж стіл ладнатиме? Артем радісно доповідає: все уже готове! Ця його ініціатива полегшувала спільний побут, я мала більше часу на те ж виховання дітей. То був і своєрідний приклад донькам. Старша — Софія, якій нині 18, у розмовах відверта: воліла б, аби її суджений був таким, як і тато. І хоче вийти заміж по любові, як я. У нас бували непорозуміння у відносинах, але ми прагнули їх злагодити й до биття посуду не доходило. Завжди зупинялися „посеред річки“. Гадаю, подавали правильний приклад дітям», — ділиться сімейними традиціями Віта Казимирська.

«Якщо не піду я, не підуть інші хлопці, то орки прийдуть сюди до нас — до дітей, до мами. Ні, я такого не хочу»

Молодша донька Казимирських Владислава народилася напередодні початку АТО, їй нині 11 років. Їй було кілька місяців, коли батько поїхав на війну, яка за словами дружини, дуже його змінила, — у житті після демобілізації стало ще більше місця родині. Оскільки Віта за фахом психолог, то постфронтову реабілітацію Артем проходив у домашніх умовах, для цього вона додатково вивчала практики з ПТСР.

«Він тоді був на Донеччині й Луганщині. Якось хлопців везли в район виконання завдань на автобусі нашої сільради і їхню колону обстріляла арта. Артем обійшовся переляком. А коли вдруге їх доправляли на ротацію, місцева жінка на авто умисне чи ні підрізала їхній бус. Вони опинилися в кюветі, були загиблі й поранені. Артема добряче побило, з ним стався психічний криз, що призвів до фобії на поїздки автом. Після АТО ми купили легковик. Чоловік, сідаючи на пасажирське місце, дуже нервував. Вже під час повномасштабки подарував мені автомобіль. У вересні 2023-го мав бути майже місяць канікул від війни. Артем хотів спробувати перебороти себе й таки сісти за кермо. Але тієї осені пропав безслідно», — розповідає Віта Петрівна.

У лютому 2022-го Казимирський почав службу у військовій частині НГУ 3028. Дуже тішився з того, що там зібралося багато побратимів з часів АТО. Домашнім перед відправкою навів залізний аргумент: «Якщо я не піду, не підуть інші хлопці, ті орки прийдуть сюди до нас, до дітей, до мами. Ні, я такого не хочу». Їх практично одразу відправили на Київщину. Обороняли столицю, зачищали Бучу й Гостомель від окупанта. Воювалося важко, бо поруч було багато хлопців зовсім юних, доводилося ще й їх опікувати, аби вони не втрапили в халепу. Після зачистки Житомирської траси приїхав ненадовго додому. Розповів про розстріляні й згорілі машини, повсюдні трупи: в АТО навіть близько такого не було.

Був їхній підрозділ і неподалік білоруського кордону майже рік. І коли сформувалася 14-та бригада НГУ Гвардії наступу «Червона калина», вони висунулися в напрямку Бахмута на півтора місяця. Ротація, і в червні — відрядження у запорізькі степи до Вербового та Оріхового. Липень 2023-го був найважчий. Наші зав’язли у запеклих боях з ворогом, багато товаришів Артема там згинули. Напруга відчувалася і в розмовах з рідними. Тоді ж його відпускають на короткострокові курси протидронщиків у Вінницю, де випала змога відвідати домівку. Останні чотири дні з сім’єю…

«Артем мав передчуття. Казав: потурбуйся, щоб мама всі виплати отримала, як і ти з дівчатами… Побув трішки з друзями й два дні просто не виходив навіть надвір», — згадує крайнє побачення пані Віта.

На день народження доньки привіз з війни «британця» Сімбу

…Удома Артема так само з нетерпінням чекають, як і рік тому. І навіть подарунки підготували, бо він з війни теж сюрпризи привозив.

«Уявіть: на день народження Софії притарабанив бойового кота! Коли вже зачистили Ірпінь, на вулицях бродили залишені господарями тваринки. Якось до них прибилася кішка — чистокровна „британка“. І в окопі народила 6 кошенят. Їх трохи порозбирали побратими. Артему приглянувся котик. Але з іншими не знали, що робити. Узяв тоді в коробочку тих двох і пішов з другом на ринок — може хто візьме собі. Одного пухнастика забрали, лишилася киця Маруся. І от підходять літні жінка з чоловіком. кажуть, що забирають кошеня. У пари загинула донька, бо не змогла уникнути окупації в Ірпені. Її росіяни вбили. Вона обожнювала кішок і ці люди захотіли на згадку про дитину узяти саме кішечку. Потім Артему відео скидали з тим, як у них адаптувалася Маруся, дякували», — розповіла Віта Казимирська.

А Софії дістався Сімба — котик народився першим, із хлопцями навіть цілий ритуал провели, як і личить котячому королю. Доньки потім не могли «британця» поділити: хто має його бавити та гратися з ним. Тепер до того кота дуже горнуться — теж пам’ять про татка…

Найкращий бограч у житті — від «Казимира»

Артем був розвідником. 16 вересня Віті сказав, що «їде на роботу». Мовляв, треба новим хлопцям показати певні місця. Їхній кум із Чехії прислав військову форму. В ній Артем був у групі з 6 побратимів, які згодом зникли, пішовши на завдання. Саме цим одностроєм воїн і вирізнявся серед усіх.

«Вранці 18 вересня зателефонувала дружина побратима, ми тримали з нею контакт, і плаче: „Віта, з твоїм Артемом біда! Не знаю, живий чи мертвий — групу накрили. Надійся на полон, хлопці з дрона бачили, ніби їх захопили росіяни. Відтоді розпочалися наші пошуки, яких донині не кидаю“, — ділиться подробицями драми з чоловіком співрозмовниця.

Донька Софія здавала зразки ДНК, але співпадінь серед тіл знайдених полеглих захисників ще не знайдено.

За місяць після зникнення Казимирського на ростелебаченні показали одного військового з цієї шістки розвідників — Романа з відірваною ногою. Російський солдат там говорить, що знищили український опорник. І каже, що є „двохсотий“, двоє важких „триста“ і легко поранених двійко й пара цілих. Зародилася надія: якщо безногого русня забрала й не вбила, то й інших пощадили. От Роман потрапив на обмін. І Віта з ним порозмовляла. На жаль, він зовсім не пам’ятає її чоловіка…

Побратим Дмитро Мельничук каже, що Артем мав позивний „Казимир“. Був з ним в одному підрозділі, але ближче роззнайомилися уже на позиціях на Донеччині у Спірному. Проходили злагодження у взводі розвідки батальйону. Він завжди цікавився актуальними новинками, адже від тих знань залежало виживання на полі бою. Одним з перших освоїв антидронову гармату і ефективно її застосовував».

«Дуже смачно готував, часто нас балував шедеврами. Востаннє кулінарним дивом від „Казимира“ був бограч. Щоправда, тоді всі старалися, бо треба було за класикою знайти для страви три види різного м’яса й усяких овочів. Ми впоралися. Далі справа була за майстерністю „шефа“. Кращого бограча, тим паче польового, в житті не куштував!», — зізнається Дмитро.

Артем, попри «броню», пішов захищати країну, й хотів щось дійсно цінне на воєнному поприщі зробити, — не просто відбути номер, а справді воювати. За себе не переживав, переймався за родину, аби який російський «Калібро-Шахед» бува шкоди не наробив чи нажахав його дівчат.

Отже, віримо. Бо надія ще жива…

Геннадій Карпюк