Коли чув підліт ворожого FPV, зайняв мертву позицію і поклав ногу біля себе: історія пілота БПЛА, який вижив

Артем «Пабло» Давидовський, пілот БПЛА 4 бригади оперативного призначення «Рубіж» Національної гвардії України. Він пройшов шлях від пілота розвідника, а згодом почав працювати зі скидами.

Про свій бойовий шлях та про поранення, після якого попри всі ворожі обстріли намагався вижити він розповів у програмі «Герої» на АрміяTV.

— Я спочатку потрапив до розвідки. Там у нас було розподілення по посадам і командир запропонував мені пройти навчання і почати літати на дронах Mavik. Мені сподобалося і це було не так легко як я думав. Коли ми вперше виїхали на бойові позиції, то там в цілому ми всі були розвідниками на БПЛА.

«Пабло» розповідає, що спочатку вони проводили розвідку ворожих позицій, але коли дрони почали стрімко технологічно розвиватися, він почав працювати з дронами, які робили скиди.

— Важко сказати, що десь легше, а десь важче. Я починав розвідником, потім був БПЛА-шником. Найгарячіше під час тих ротацій де я був, це було під Сіверськом, тому що ворог дуже хоче зайняти саме це місто, адже воно відчиняє ворота до Слов’янську. Тому загарбники кидали просто орди свої на наші позиції, та здійснювали механізовані штурми нон-стопом. Там довелося попрацювати дуже добряче, — говорить пілот БПЛА.

Найрадіснішим днем, який закарбувався у пам’яті «Пабло» назавжди був момент, коли вони з побратимами працювали просто нон-стопом. Тоді механізований штурм  зі сторони ворога почався з самого ранку і наші літуни від світанку працювали аж до заходу сонця.

— Тоді ворог сунув на нас з броньованою технікою, «гусньою», їхали легкові автівки, були штурми і з застосуванням живої сили противника. Все що ми робили — це крутили дрони, готували БК та літали увесь день. Жодної позиції тоді не було втрачено. Наш підрозділ знищив тоді 2 легкових авто, декілька броньованих засобів і до взводу живої сили, — згадує захисник.

Також «Пабло» наголосив, що їхнім побратимам, які воюють у рядах піхоти набагато важче, адже вони тримають передній край.

Втім, бувають моменти, коли хлопці з БПЛА теж тримають «нуль», тому що десь фланг обвалений, десь суміжний підрозділ відійшов, а про це ще не повідомили.

— Я також був на передньому краю, коли був у розвідницькому підрозділі і у нас теж були подібні ситуації. Коли ти по радєйці чуєш: «Я бачу сігнатуру противника в тепловізорі», а дистанція до нього 50 метрів, то це просто зовсім інше відчуття. В БПЛА  ми працюємо на дистанції від 1 до 2 км від лінії бойового зіткнення і там ти не відчуваєш таких емоцій апріорі.

Своє поранення захисник отримав 29 листопада 2024 року біля Стельмахівки на Куп’янському напрямку.

— Ми стандартно зайшли на позицію працювати, знищувати ворога, прикривати наші бойові підрозділи переднього краю, але нашу позицію змалював ворог. Були часті вильоти, ворог повісив над нами свою пташку. Там просто сектор такий був, де знаходилося багато різних екіпажів FPV та інші види БПЛА. Всі працювали на одному секторі як могли. Над нами висіла ворожа пташка, доволі низько, ми навіть планували її збити, але ми не могли зрозуміти і повірити, що ворог так низько і нахабно висить над нами. Постійно уточнювали у чергового це наша пташка чи ні. Коли ми вже вийшли її збивати, то ворожий БПЛА піднявся нагору і вже був недосяжним для нас, — розповідає Артем.

На наступний день, ворог почав прицільну роботу, таку собі арт-підготовку.

— Противник здійснював обстріли сусідніх позицій, у нас було два екіпажі поряд, там між нами була дистанція приблизно 80 метрів. Прилетіло точним влучанням у наших сусідів і ми сиділи з побратимом чекали на наступний виліт та тут прилетіло в нас…

За словами «Пабло», поблизу їхньої позиції працював генератор, трансляції були в їхньому укритті, де був постійний шум і так вони сиділи і працювали.

— У наступному мить, з того, що я пам’ятаю, після прильоту, я був контужений, світла майже не було, тому що від прильоту там розбило наші ліхтарі. Мій побратим вже лежав на підлозі і здійснялося вогнище. Я намагався вибігти, адже думав, що буде другий прихід. Вихід у мене був по праву сторону, я зробив ривок на праву ногу і впав. Встаю, знову намагаюсь робити ривок і падаю. Тут я вже розумію, що мабуть щось з моєю правою ногою. Перевертаюсь на спину, щоб подивитися, підіймаю її, а вона відірвана і хиталася на такій тонкій смужці із шкіри і м’яза, висівши піді мною…

Перший турнікет «Пабло» не міг зафіксувати, тому що кріплення на турнікеті було нетиповим. Дістав другий, накладав, затягував, але не міг до кінця його затягти. В якийсь момент захисник підсвідомо розумів, що з таким пораненням має максимум хвилину часу, щоб накласти собі турнікет (літун проходив навчання по програмі M.A.R.C.H).

— Мені пощастило, адже вибух запік мені рану. В мене досі шрам не зажив, але він врятував мені життя. Усі судини у мене запеклися і кров не витікала.

Вогнище розгоралося ще більше, у бліндажі була купа споряджених FPV-дронів. Одну FPV «Пабло» взяв із полум’я і відкинув, другу намагався гасити рукою, але марно, адже до нього прилипав якийсь матеріал і рука почала горіти…

— Я розумію, що треба звідти виходити, тому, виштовхуючись однією ногою відходив назад. Намагався ще затягнути якось той турнікет, але полум’я було уже біля мене. Я виліз повністю з укриття, поповз до генератора, адже його треба було заглушити, а мені треба було кликати на допомогу. Заглушив, кликав на допомогу і хлопці  з сусідньої позиції прибігли. Вони спробували дістати мого побратима, але там було полум’я на все укриття і на жаль, не змогли, а в нього уже не було ніяких ознак життя.

Один із побратимів допоміг Артему закріпити турнікет, зафіксував і вони побігли викликати евак.

— Я в цей час лежав на вході до укриття, там була сітка затягнута. Мабуть, ворог зрозумів, що у нас щось сталося, бо полум’я там стрімко підіймалося догори і випустив по нам повністю увесь пакет «Градів». Хлопці побігли в укриття, я продовжував там лежати та пригорнувся до краю траншеї і просто ці приходи раз за разом працювали по нашому сектору. Пощастило і тут. Далі чекав, поки хлопці повернуться. Полум’я у цей час вже перекинулося на сітку і з неї у цей час капало добряче. Потім, я звернув увагу, що поряд зі мною генератор а з ним каністра з бензином і думав, що треба якось з під сіточки виповзати вже.

Далі побратими дістали Артема, перекинули на жовту ковдру і намагалися здійснити евакуацію. Пізніше знову почули, як до них наближався ворожий FPV.

— Ми ж під відкритим небом, просто у траншеї. Хлопці в розсипну одразу, а я залишаюсь у траншеї на цій жовтій ковдрі, просто як мішень лежу і думаю: «Все, врятувався», потім подумав, що треба поборотися за своє життя. Я через камеру FPV часто бачив, як окупанти прикидаються мертвими, то і подумав теж так зробити. Виставив свою відірвану ногу ближче до видимості, зайняв нетипову позицію, відкрив рот і лежу з закритими очима і думав: «Пощастить або ні».

Зі спогадів нашого літуна, FPV по звуку наближалося до нього, але в моменті дрон стабілізувався.

—  Я вже в очікуванні цього моменту лежу, згадую своїх рідних. У останній момент, коли я вже думав, що це все, ворожий пілот чи з дрону побачив інший рух чи запримітили іншу ціль, але пішли вліво від мене і вибухнули. Я подумав, що це круто, ще поживу. Кричу хлопцям, чи будуть мене витягати. Вони вибігли, почали знову тягти. Вже майже вибігли доверху куди евак викликали і почули другий FPV-дрон. Якщо я там на траншеї лежав і в мене був хоча б шанс, що мене ворог не побачить, то тут я вже на поверхні і шансів було мало. Тому, я встав на свою одну ногу, почав на ній стрибати назад з хлопцями в укриття. Перебувавши уже у відносно безпечному місці я поклав біля себе цю відірвану ногу і все, ми просто очікували, а побратими на мене шоковано дивилися.

Ворожий FPV відпрацював приблизно за 20-30 метрів від захисників. Приїхав квадроцикл з причепом і «Пабло» ліг у нього.

— Ми почали їхати. Приблизно через 15 хвилин після початку руху, я думав, що є шанс вижити. Потім різко я відчув якийсь «бум». Одразу подумав, що це. Підіймаю голову — я посеред поля, а квадроцикл мій їде далі. Думаю: «Ну все, врятувався»…Намагався кричати водієві квадріка, але розумів, що він навряд чи мене почує через гамір і мав надію на те, що він обернеться, щоб перевірити мій стан як пораненого. Так і сталося. Одразу сказав мені, що у нього фаркоп відірвався і не зможе мене везти у причепі. Тоді я вирішив сісти до нього, обійняв його за броню і так ми доїхали до евакуаційного фургону, звідки мене вже відвезли у лікарню і надали допомогу.