Ігор Пошивайло
За останніми даними, від початку повномасштабної війни Росія зруйнувала в Україні 1390 пам’яток культурної спадщини . Хто взагалі веде такі реєстри?
Міністерство культури та стратегічних комунікацій України провадить таку аналітику. Дані постійно оновлюються. Нещодавно було серйозно пошкоджено Запорізький обласний краєзнавчий музей. Але питання не в кількості пошкоджень культурних об’єктів, а в методиці такого підрахунку. Бо цифри, які подає Міністерство культури дещо відрізняються від тих, якими оперують міжнародні організації, зокрема ЮНЕСКО. Там у рази кількість втрат менша. Передусім через те, що в них є чіткі критерії об’єктів культурної спадщини.
За українською статистикою на кінець грудня минулого року пошкоджено щонайменше 1255 пам’яток, із них національного значення – 125. За критеріями Мінкульту є об’єкти національного й місцевого значення, історичні пам’ятки, пам’ятки архітектури, музеї, бібліотеки тощо. Справа в тому, що Україна рахує все, навіть пошкоджений будинок культури у селі, бо це якщо не пам’ятка, то важливий осередок певної громади, тобто об’єкт культурної інфраструктури. Як правило, наші реєстри враховують ту інформацію, яка є публічною – скажімо, десь опубліковано, що зруйновали стару церкву. А міжнародні інституції рахують по-своєму, їм потрібна верифікація, підтвердження юридичного статусу, хоча на оперативному рівні у них не завжди є можливість швидко реагувати і оновлювати свої реєстри. Ось у цьому основна різниця.
Ще декілька реєстрів ведуть неурядові організації, зокрема наша Агенція стійкості культури, співзасновником якої був і я, також HeMo у Львові – складові нашої волонтерської ініціативи 2022 року, Штабу порятунку спадщини. Є моніторинг і від наших іноземних колег зі штату Вірджинія – Cultural Heritage Monitoring Lab, які від 2014 року через супутникові системи відстежують пошкоджені об’єкти культурної спадщини та зміни культурного й історичного ландшафту в Україні. Мова не лише про історичні будівлі, але й про пам’ятники, які було знесено, а замість них насаджено окупаційною владою нові. Ще є правозахисна громадська організація «Інститут релігійної свободи», яка веде підрахунки пошкоджених війною релігійних споруд, це і православні та католицькі храми, і синагоги, і мусульманські мечеті, об’єкти інших конфесій. На сьогоднішній день це близько 700 релігійних споруд. Але статистика, нажаль, щодня зростає. Тобто переліків втрат об’єктів культурної та релігійної інфраструктури за різними методиками є ціла низка.
Храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці , село Новоекономічне на Донеччині, який рф атакувала 8 липня 2024 р. Храму було 110 років, він уцілів і в часи більшовицької влади, і в часи Другої світової війни.
Чи входять до цих переліків об’єкти, які підлягають демонтажу у результаті деколонізації – скажімо, пам’ятники Пушкіну?
Цим займається зокрема Український інститут національної пам’яті та громадські організації. Закордонні колеги також допомагають відстежувати об’єкти деколонізації, і навпаки, русифікації на окупованих територіях. Інформації не так багато, коли йдеться про території, до яких Україна немає доступу. Супутниковий моніторинг та оперативна інформація з місць подій допомагає фіксувати ті чи інші факти злочинів РФ. Наприклад, відомо, що пам’ятник Василю Сліпаку на Донеччині знищували декілька разів. Перші спроби окупантів знищити меморіал нашому знаменитому оперному співакові та воїну виявилися невдалими, адже наші військові відбили захоплену територію і відновили пам’ятник, але у липні 2022 ворог таки знищив меморіал. Зрозуміло, що росіяни зносять пам’ятники видатним постатям нашої історії – Тарасові Шевченку, українським героям, особливо тим, які постали після 2014 року, і навпаки – повертають ті пам’ятники, які було демонтовано під час декомунізації, скажімо Леніну, й іншим представникам совєтів чи «русского міра» .
Як і коли почалася історія створення військового підрозділу із захисту культурної спадщини, який ми врешті маємо на третій рік війни?
Мені складно сказати, наскільки цим питанням займалося наше військове командування, Міністерство оборони й Генштаб, від початку російсько-української війни – принаймні, я не чув такої інформації. Але ми з колегами на своєму рівні це питання досить активно промотували, починаючи ще з 2014 року. Особливо актуальною тема збереження культурної спадщини у час кризи стала після Майдану. 2015-го я брав участь у 4-тижневому тренінгу з першої допомоги культурній спадщині у надзвичайних ситуаціях у Нідерландах, організованому ICCROM (Міжнародний центр з дослідження, збереження та реставрації культурних цінностей, учасниками якого є держави-члени ЮНЕСКО. – Ред.), Смітсонівським Інститутом, Фондом Принца Клауса. Ключовою темою тоді було управління ризиками і реагування на небезпеки у сфері культури, а також дотримання положень Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року, яку, до речі, Україна свого часу підписала, тим самим взявши на себе дуже чіткі зобов’язання.
2016-го Музей Майдану розробив і видав пакет методичних матеріалів з безпеки культурної спадщини у час кризи за підтримки Фонду Принца Клауса. Серед них – гральні карти для військових «Захист культурної спадщини», створені за прототипом Національного комітету ЮНЕСКО в Нідерландах. Ми адаптували їх під наш контекст і поширювали у Збройних силах України.
Окрім цього, кілька років поспіль я брав участь у тренінгах для підрозділів з охорони культурної спадщини (CPP-units) армій НАТО, зокрема США, Великої Британії, Польщі, Нідерландів. Втім, переломним моментом у цьому питанні став тренінг Смітсонівського інституту та командування цивільно-військової співпраці та психологічних операцій армії США – AMOT (Army Monuments Officer Training) 2022-го у Вашингтоні, де взяли участь шестеро українців – представники Генштабу, Міноборони. Тоді було символічно оголошено про долучення України до створення такого підрозділу.
У Мінкульті це питання ми активно порушували і до, і після 2022-го. Зверталися до РНБО про включення у безпекову стратегію культурної спадщини як елемента національної безпеки. У перші роки війни для нашого військового керівництва, наскільки мені відомо, захист культури виглядав дещо химерним пріоритетом. І це зрозуміло. Пріоритетом були бойові дії, захист територій від загарбників, допомога цивільним. Але крок за кроком ситуація мінялася, сприяли цьому зокрема заяви політичних лідерів наших партнерів. Приємно вразили слова Джо Байдена на Саміті 2022 року в Токіо, де він сказав, що ціллю агресії РФ є саме культурна ідентичність українців, тому вона потребує особливого захисту. Так, вже всім очевидно, що ця війна не лише за наші суверенні території, а й за нашу культурну спадщину та історичну пам’ять. Врешті, ця тема стала актуальною й для керівництва нашої держави, а створення відповідного підрозділу із захисту культурної спадщини почало лобіювати теж і Міністерство культури.
Ігор Пошивайло
Але ініціатива, я так розумію, йшла від громадськості?
Мені здається, що так. Принаймні ніхто із Генштабу чи Міноборони до нас як фахівців у сфері культури не звертався за допомогою у цьому питанні. А у функціонуванні таких підрозділів за кордоном активну участь беруть експерти культурної сфери. Та й допомогти Україні у створенні такого підрозділу готові були різні країни. Тому ми шукали виходи на людей, які приймають рішення і мають певний вплив на наше вище керівництво.
Хто серед ваших колег долучився до цього?
Передусім це Кирило Кобцев, Катерина Чуєва, Ліна Дорошенко, Віталій Титич, Марія Задорожна, Василь Рожко, Василь Павлов, Ольга Сало, Дмитро Цвітненко та інші. З боку іноземних партнерів – Річард Курін, Корі Веґнер, Брайан Деніелс, Майкл Делакруз, Метт’ю Пепе, Тім ле Берр.
На рівні концепції, запропонованої громадським сектором, як має виглядати цей підрозділ?
Ми обговорювали багато різних варіантів, шукали різноманітні форми і методи. 2023 року з ініціативи Гюндуза Мамедова, юриста, колишнього генпрокурора Криму та заступника генпрокурора України, а нині військового, було створено такий підрозділ при Добровольчому формуванні територіальної громади (ДФТГ). Це пілотний підрозділ, де мене призначено командиром, невеликий підрозділ одного з київських ДФТГ який, керуючись своїм положенням та розпорядженнями командування, здійснює експедиційну й освітню діяльність, веде роботу зі збереження культурної спадщини, апробує модель цивільно-військової співпраці на своєму рівні. Зокрема документували пошкодження об’єктів культурної інфраструктури в Харківській, Херсонській, Миколаївській, Одеській областях.
Розробляючи концепцію цього підрозділу, ми спиралися на досвід подібних підрозділів в інших країнах. Насправді цей досвід дуже різний, залежно від традицій, функцій, пріоритетів та культурної політики. Втім, спільним є те, що члени таких підрозділів залучені до розробки стратегій і планів швидкого реагування у разі війни чи масштабної надзвичайної ситуації. Це й тренування і координація дій військових, музейників та експертів, відпрацювання операцій із евакуації чи порятунку культурних цінностей, забезпечення дотримання положень міжнародних угод щодо збереження спадщини у час війни. Подібні підрозділи також задіяні до вирішення питань незаконного вивезення культурних цінностей у співпраці з митними та прикордонниками службами, поліцією, спецслужбами, аукціонами тощо. Світ випрацював дієві механізми, існують бази даних, методика та курси підвищення кваліфікації.
Було прикро, що Україна втрачає свій шанс у цьому напрямку. Бо ми зараз маємо вікно можливостей. Це й залучення закордонних фінансових ресурсів, і перейняття професійного досвіду, й інтеграція в світові процеси. Але головне – створити необхідну інфраструктуру для виконання Україною положень Гаазької конвенції 1954 року, бо це дуже важливий бонус для нас. Адже ми можемо переконливо стверджувати на весь світ, на противагу російській пропаганді, що Україна – цивілізована європейська держава, що українська армія – це армія європейського, натівського зразка, вона зберігає культурну спадщину, дотримується міжнародних законів війни, і військові дії веде зовсім інакше, ніж це роблять варварські війська московитів. Коли було окуповано Херсон і пограбовано тамтешні краєзнавчий і художній музеї, саме військові з такого підрозділу мали б першими зайнятися справами зникнення культурних цінностей, забезпечувати умови документування фактів втраченої спадщини, пошуку вивезених колекцій. На лінії фронту також були запити на порятунок культурних цінностей, в той час як доступу для цивільних туди не було, тож цим мали б займатися саме військові.
Пакувальні матеріали для збереження культурної спадщини відправлені закладам культури у Херсон.
Такий культурний підрозділ – це є стандартна історія для країн з великими арміями, для НАТО?
Ні, не всі армії НАТО мають у своєму складі підрозділ з охорони культурної спадщини. Це індивідуальне рішення країн-підписантів Гаазької конвенції. Створення подібних підрозділів безсумнівно є ознакою цивілізованості самої країни та її армії, це розуміння важливості захисту культурної спадщини в умовах збройних конфліктів. В Польщі, наскільки я знаю, такий підрозділ створено відносно недавно. Я спілкувався на одному тренінгу з керівником цього підрозділу і вони надзвичайно активні, розширюють, розвивають його і він для них є досить пріоритетним. Тому для нас практичнішим може виявитись досвід не так американців, як поляків.
А як щодо анонсованого підрозділу ЗСУ, його вже укомплектовано?
Процес становлення та укомплектування цього підрозділу триває. Готуються навчальні програми із залученням неурядового сектору та міжнародних фахівців. Деталі у межах публічної інформації, вважаю, має озвучувати Генштаб (LB.ua звернувся із запитом до Генштабу ЗСУ, очікуємо на відповідь. – Ред.).
Цікаво, чи співпрацюватимуть вони з рекрутинговими центрами?
Це цікаве питання, бо можна відбирати з уже мобілізованих військових-фахівців у сфері культури, це було б найлогічніше і найефективніше. Але з іншого боку – ми розуміємо, що дуже складно досвідченого артилериста, мінометника чи піхотинця витягнути з лінії бойових зіткнень і перевести в якийсь інший підрозділ, простіше справді набрати нових людей, але із досвідом. Я думаю, тоді дійсно більше людей мобілізувалися би, принаймні серед тих, хто має профільну освіту та підготовку.
