Тетяна Шухнаренко з Бахмута й працює саперкою вже сім років. До цього була бухгалтеркою-аудиторкою. Зараз Тетяна живе в Києві й працює начальницею відділу з нетехнічного обстеження й інформування населення в Demining Solutions, а також має роботу в Асоціації саперів України (це найбільший український оператор протимінної діяльності).
Простіше кажучи, Тетяна вміє не лише шукати вибухонебезпечні предмети, але й літати дроном, вести комунікацію: від ДСНС і піротехніків до очільників військових адміністрацій – і розповідати дітям, чому не можна брати ведмедиків, яких вони знайшли на вулиці, а дорослим – чому не можна тягти з поля додому уламки з РСЗВ.
«Коли в тебе вдома буферна зона, майже «нуль», хочеться зробити щось корисне для своєї громади»
У Бахмуті я жила все своє життя, я там народилася. Там народилися мої діти [у Тетяни двоє доньок віком 11 і 17 років], там працювали мої батьки. Батько був ковалем, і його роботи знають у Донецькій і Луганській області. Навіть зараз я бачу на фото, що його роботи й досі в Бахмуті. Наприклад, є дуже гарна карета, двотонна, я власноруч її фарбувала. Мати в мене агрономка, філія Української академії аграрних наук. У нашому місті були великі сади.
Я навчалася в Харківському національному економічному університеті на «банківській справі». Працювала бухгалтеркою-аудиторкою, вела підприємства, навіть власну справу спробувала робити.
У протимінну діяльність я прийшла у 2018 році. Тоді помер батько, у родині настали складні фінансові часи. Треба було допомагати матері. Разом із моїм чоловіком, який раніше працював слюсарем-механіком, ми пішли на курси від однієї з організацій, побачили оголошення. Там нам дали навчальну базу: я пройшла курс сапера-демінера, парамедика, тімлідера.
Коли в тебе вдома двері «грають» і ти розумієш, що в тебе тут буферна зона, майже «нуль», хочеться зробити щось корисне для своєї громади. Хочеться залишатися вдома. Ще до повномасштабної війни стався момент, коли мені було дуже страшно. Моя молодша донька (на той момент півтора роки) була вдома з бабусею, коли почалися обстріли «градами». Не можу передати страх, із яким ми з чоловіком летіли додому. Усе горіло, диміло, були влучання в гуртожиток ліцею, в амбулаторію, у господарську будівлю біля приватного будинку, де жили батьки мого чоловіка. Свекруха тоді поклала малу на підлогу й накрила своїм тілом – гепнуло так, що їх підкинуло на метр чи півтора.
Як бухгалтерка ставала саперкою
Мені хотілося собі щось довести. Раніше я думала, що протимінна діяльність – це чоловіче за навантаженням. Але це неправда. Жінки теж можуть виконувати таку роботу, можуть за собою вести [наприклад, у Demining Solutions жінки становлять майже третину команди, 31%, тобто 25 працівників із 85 – це жінки, із них десять працюють демінерками].
Жінки можуть бути більш обережними. Як сказав мені колись керівник групи: «Я точно знаю, що ти все зробиш правильно. У тебе двоє дітей, і ти все усвідомлюєш, «смику» і «дьоргу» не буде».
Не можу сказати, що мені було легко. Раніше працювала за комп’ютером у якихось програмах, а тут полігони, мінні поля чи райони ведення бойових дій, критична інфраструктура, землі сільськогосподарського призначення… Або навколішки працюєш, або постійно ходиш із широкоформатними рамковими детекторами, або шукаєш розтяжки у два поверхи в лісосмузі.
Треба було звикнути до цього фізичного навантаження. Працівниця офісу, яка раніше ходила за дрескодом і з макіяжем, тепер вдягає берці й бронежилет. Броня дуже важка, балістичний візор то волосся тягне, то у вухо давить. А ще ж велика сумка з обладнанням, за собою треба тягати до тридцяти кілограмів. Я тоді схудла кілограмів на десять.
Фото з архіву героїні
На той час я працювала в Луганській, Донецькій областях, зокрема в Маріуполі. З 2019 року я працювала керівницею групи ручного розмінування й механічної підтримки робокаром, із системою дистанційного управління. Це дуже полегшує ручну роботу, робить її швидшою й безпечнішою. Але на це потрібне фінансування. Зараз багато чого в роботі змінюється: якщо раніше, умовно, було «ось тобі компас і міліметровка й малюй собі карту», то зараз є класні детектори, дрони.
«Від неправильних дій сапера може постраждати не він сам, а той, хто за 25 метрів»
Після початку повномасштабної війни в Бахмуті стало дуже спекотно. Діти стали ховатися, я побачила цей жах в очах і зрозуміла, що треба виїздити. Ми виїхали у квітні 2022 року. На той час ще багато моїх знайомих залишилися в Бахмуті й жили там ще десь пів року.
Коли ми з чоловіком їхали, то вже розуміли, що в нас буде робота в Demining Solutions. У компанію прийшов американський донор Tetra Tech, досвідом ділилися міжнародні фахівці. Я пройшла курси операторів дронів, з інформування населення, надання домедичної допомоги, ідентифікації боєприпасів (не кожна компанія має сертифікацію на підрив боєприпасів чи транспортування), а також навчилася працювати з нетехнічним обстеженням.
Фото з архіву героїні
Що таке нетехнічне обстеження? Це збір інформації про те, що сталося на певній ділянці перед тим, як туди прийде команда з розмінування. Чи була ця ділянка окупована? Чи траплялися там нещасні випадки, пов’язані з вибухонебезпечними предметами, з людьми і з тваринами? Можливо, там були окопи?
Щоби зібрати цю інформацію, фахівець із нетехнічного обстеження спілкується з громадою і її головою, військовою адміністрацією, поліцією, можливо, з ДСНС і піротехнічними підрозділами. Якщо, наприклад, це землі сільськогосподарського призначення, то варто поговорити з фермером; якщо критична інфраструктура, як-от зруйнована лікарня, то з її директором.
Також від військової адміністрації треба отримати дозвіл на використання дрона: чітко прописати, який ідентифікатор дрона, у якому квадраті будеш працювати, за якими координатами. Іноді цей дозвіл отримати важко, наприклад, тому що працює система РЕБів. Тоді ми просимо хоч трохи підняти дрон, політати над землею, бо РЕБи можуть повпливати на дрон і він просто не повернеться назад.
Нетехнічне обстеження територій, квітень 2024
Після обстеження й опитування фахівець із нетехнічного обстеження (НТО) визначає статус ділянки на основі знайдених ознак (наприклад, підтверджено забруднена територія чи ймовірно забруднена територія). Від статусу ділянки будуть залежати методи розмінування. Найжахливіше – це мінування. Іноді навіть дроном неможливо нічого побачити у високій траві. А ти знаєш, що там автівка підірвалася пів року тому, і треба знайти докази. Тоді потрібно максимально збирати інформацію від свідків.
Фахівець із НТО складає звіт і подає його на перевірку в Центр протимінної діяльності. Треба скласти якомога більш повний звіт, бо це полегшить роботу команді саперів на цій ділянці. Ми залишаємо для них «точки прив’язки».
Робота з нетехнічним обстеженням схожа на ребус або на складання пазлів. Це більш інтелектуальна робота, але працювати «в полі» я теж люблю. Якщо виконувати всі нормативи, то ця робота безпечна. Гуманітарне розмінування взагалі відрізняється від військового тим, що тут безпека передусім.
Щодня як керівниця групи я розмовляю зі своїми колегами й укотре проговорюю всі безпекові моменти й алгоритм дій. Бо неправильні дії одного можуть призвести до ініціації боєприпасу, і постраждати може не той, хто порушив норми, а той, хто за 25 метрів. Особливо якщо є загроза розтяжок.
Тренінг з тактичної медицини, домедичної допомоги, MEDEVAC та самодопомоги з саперами Асоціації саперів України, травень 2024 року
Також ми постійно проводимо навчання, що робити в надзвичайних ситуаціях, як-от обстріли чи підрив на лінії. Тоді потрібна екстрена евакуація, бо збереження життя – це головне. Загалом ми завжди моніторимо ситуацію з обстрілами й не ризикуємо йти в небезпечні місця. Буферна зона, яку визначає Центр протимінної діяльності, – 20 кілометрів.
Робота «на колесах»
Після початку повномасштабної війни роботи в саперів побільшало: більше ознак мінування, більше доказів, більше знахідок і більше нещасних випадків [з 24 лютого до 2022 року до 10 березня 2025 року в Національному органі з питань протимінної діяльності (НОПМД) фіксують майже півтори тисячі постраждалих від мін: 332 загиблих і 815 поранених]. Ворог почав робити саморобні пристрої, на які фантазії вистачить. Колеги розповідали, що російські військові навіть мінували термочашки.
За час своєї роботи в Demining Solutions я вже була в Чернігівській, Сумській, Харківській, Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській областях і, звісно, у Київській. Хотілося б попрацювати ближче до дому, у Донецькій області.
Ми не завжди працюємо із землями сільськогосподарського призначення, але за останній рік були там більше, бо вже, мабуть, пропрацювали напрям критичної інфраструктури. Також працюємо в посадках, лісосмугах, садах.
Нетехнічне обстеження територій Миколаївщини, січень 2024
Роботу починаємо лише тоді, коли в нас узгоджений графік, склад команди і є розпорядження від Центру протимінної діяльності. Зазвичай це команда до десяти людей, а їдемо ми на 22–25 днів. Живемо в готелях чи квартирах, які для нас знімають. Вихідний маємо лише в неділю.
Робочий день сапера в «полі» триває вісім годин із перервою на обід. Перед виїздом водіям нагадують, що треба зберігати невелику швидкість, щоби не з’їхати на узбіччя, де можуть бути вибухонебезпечні роботи. На ділянці також мають бути розставлені маркувальні віхи, щоби навколишні мешканці чітко розуміли, де безпечно, а де ні. Сапери також мають починати роботи лише в засобах індивідуального захисту, після інструктажу й під наглядом керівника.
Після того, як ми ще раз проговорюємо метод розмінування і свої дії в надзвичайних ситуаціях, сапери розходяться за своїми лініями (звечора кожен знає, де працюватиме). Крім засобів індивідуального захисту, як-от кевларовий фартух і шолом із балістичним візором, у кожного є медична сумка. Відстань між саперами залежить від імовірної загрози, у середньому – 25 метрів, але може бути й 50.
Спочатку треба підготувати землю до розмінування. Із практики, половина часу сапера йде не на роботу з металодетектором, а на підготовку ґрунту, як казав Тимур Валентинович [Пістрюга, виконавчий директор Demining Solutions]. Щоби це зробити, працюють із газонокосарками й іншими засобами для підготовки ґрунту.
Сапер має вміти розпізнавати всі види вибухонебезпечних предметів не за допомогою обладнання, а власними очима [який вигляд вони можуть мати, можна побачити тут]. Важливо дотримуватися геометрії й робити все поетапно: залежно від статусу ділянки екскавацію сигналу проводять або зверху вниз на 15 сантиметрів, або навпаки, знизу вверх.
Завдання сапера-початківця – викопати предмет і, якщо він розуміє, що це не металобрухт, цвях чи не консервна банка (можна знайти навіть старовинну монету, як мій колега), а щось підозріле, то зупинити роботи й покликати керівника групи. Тоді цей предмет остаточно ідентифікують, знімають його координати, маркують та інформують підривників. Далі вони вже діятимуть за власними алгоритмами знешкодження. Тобто сапери, які працюють із гуманітарним розмінуванням, мають безпечно знайти й ідентифікувати предмет, але в жодному разі його не витягують.
Фото з архіву героїні
Крім водія, у команди є лікар та автівка медичної допомоги, які стережуть нас на ділянці. Також із собою беремо ноші й каністри з водою. Ми маємо пророблений маршрут евакуації, щоби розуміти, скільки часу займає вивезти постраждалого, де розташований медичний заклад, який номер телефону цієї лікарні, чи є якісь перешкоди на шляху до неї. За час моєї роботи не траплялося жодного нещасного випадку.
Ми не працюємо, коли ґрунт заледенілий, під час дощу, снігу, сильного вітру. Наприклад, дощ може залити балістичний візор, і ми нічого не побачимо. Якщо сильно шумить вітер, то можемо не почути сигнал детектора навіть через навушник. Коли таке трапляється, ми просто займаємося іншою роботою, наприклад, фарбуємо маркувальні віхи, проводимо медичні тренінги, повторюємо норми.
Але однаково постійно виглядаєш у вікно і думаєш: «Коли там той сніг уже розстане!» Бо розмінування «в полі» – це не лише про виконання монотонних фізичних вправ, коли в тебе один і той самий горизонт. Це насамперед цікаво: чи збігатиметься твоя знахідка з картою звітування від нетехнічного обстеження?
Це кайф, коли щось знаходиш. Коли я розповідаю про свою роботу десь у компанії, то мені кажуть, що роблю це так, що хочеться стати саперами. Я би працювала навіть разом зі своєю старшою донькою. Моя мама, можливо, колись була шокована моїм рішенням, але вже звикла.
«Під ноги завжди дивлюся дуже ретельно»
Іноді буває профдеформація. Наприклад, іду ринком у Києві, чую свисток і думаю: «Стоп роботи!» Також під ноги дивлюся дуже ретельно, навіть якщо знаю, що просто гуляю в парку з дитиною й усе гаразд.
Завжди люблю повертатися до Києва з інших міст: відчуваєш ритм життя, хочеться жити. Але й уже хочеться повернутися додому. Я розумію, що немає вже ні мого району, ні дому. Іноді відкриваю карту, дивлюся на свій дім, на дитсадок і школу через дорогу. Хочу, щоби тут гралися діти на дитячих майданчиках, щоби вони ходили в рідну школу. І сподіваюся, це не лише мрія.
Не знаю, як Бахмут будуть розміновувати: це ж не приміщення, де були часткові руйнування – будинки повністю зруйновані. Навіть фундаментів немає: усе падало цілими під’їздами й сходовими «прольотами». Я хотіла би бути корисною для свого міста, але насамперед треба туди дістатися. А це має бути безпечно. Я не можу прийняти, що мого дому в Бахмуті більше немає.
Я з міста, якого більше немає: читайте історії людей із Сєвєродонецька, Бахмута й Попасної
Мені здається, мої діти мною пишаються. Старша переживає, щовечора телефонує. Може обійняти і сказати: «Мамо, ти там обережно». А мала постійно розпитує: «Мамо, а що ти там знайшла? А як воно виглядає?» Розповідала про свого однокласника, батько якого знайшов підозрілий предмет. Довелося ще раз проговорити, що з вибухонебезпечним предметом зробив батько і що насправді слід було зробити. Здавалося б, дорослі люди розуміють, але насправді ні. Один чоловік мені казав: «А я снаряд болгаркою різав». Або фермер, який тягнув додому уламки з РСЗВ. Дорослі можуть знати про небезпеку й ігнорувати її: думають, що їм пощастить і воно не спрацює.
Нещасні випадки в близько 10% стаються і з дітьми, і це дуже страшно. Як донести до дитини інформацію, що не можна брати того ведмедика чи мобільний телефон на вулиці, бо це може бути останнє, що вона зробить? У мене аж сироти шкірою, коли я про це розповідаю.
Інформування дуже важливе. Щоби розповісти людям про вибухонебезпечні предмети й мініпастки, ми використовуємо кожну можливість. Наприклад, коли працюємо на розмінуванні в певному селі, то можемо попросити старосту села виділити нам буквально 15 хвилин, поки люди стоять у черзі за гуманітарною допомогою, де будемо роздавати їм брошури. Важливо розповісти людям так, щоби не зацікавити, а щоби їхня увага зосередилася на тому, що це небезпечно.
Обкладинка та фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа
Джерело: Це саперка з Бахмута, яка вже сім років розміновує Україну
