Українське документальне кіно другий рік поспіль у пʼятірці номінантів на «Оскар». У 2024 році статуетку взяв фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова», а цьогоріч за перемогу змагалася «Порцелянова війна» – копродукція України, США й Австралії від дуету режисерів Слави Леонтьєва і Брендана Белломо.
Стрічка поступилася лише палестинсько-ізраїльському проєкту «Немає іншої землі» (“No Other Land”), який ще до церемонії називали найбільшим фаворитом. Чому це не ок? Чому американцям не соромно через перемогу «Анори» Шона Бейкера з російськими акторами? І чи дійсно у Сполучених Штатах відчувають наближення війни, як заявив Зеленський в Овальному кабінеті? Запитали Славу Леонтьєва у бліц-інтервʼю після церемонії «Оскара» в Лос-Анджелесі.
– Номінація «Порцелянової війни» на «Оскар» – це шалений успіх. Які перші враження і, можливо, перші висновки?
– Ми були здивовані і щасливі, що нас взагалі запросили на «Санденс». А коли виграли в найбільш престижній категорії, зрозуміли, що треба продовжувати. Протягом року ми зібрали близько 50 нагород і номінацій на різних фестивалях. Ну і фініш – номінація на «Оскар»… Це вже назавжди.
Сертифікати солідні [за номінацію на «Оскар»]. Стрічку також номінували на нагороди Союзу кінематографістів, гільдії продюсерів і режисерів. Останню ми виграли. Лише 44 режисери-документалісти у світі мають цю відзнаку, і я щасливий, що дві з них – в Україні [першу отримав Мстислав Чернов за «20 днів у Маріуполі» – ред.]. Шоком також стала перемога на duPont-Columbia Awards – такому собі «пулітцері» для теле- і радіожурналістики. Ми ніколи не мислили про наш фільм, як про журналістику, але журі донесли нам, що це так.
– Ви згадали Мстислава Чернова, тому не можу не запитати про «оскарівську» кампанію з просування. Вочевидь, уже на цьому етапі важливо пояснити, що це різні фільми, хоч обидва про війну в Україні. Як це зробити?
– «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова буквально відповідає назві. Це документ і мистецький здобуток водночас. Документи є різні, але цей – зрозумілий для пересічного глядача, і саме тому є неймовірно цінним. Коли до нас звернулися партнери [Брендан Белломо й Аньєла Сідорська], ми вже були знайомі через наше мистецтво.
Після 24 лютого 2022-го Брендан сам зателефонував, щоб запитати, чи ми живі, і чи потрібна допомога. Я йому пояснив, що я у війську, зокрема навчаю цивільних користуватися стрілецькою зброєю, а щось своє пишу вночі. Брендана вразило поєднання збройного опору і культури, тому це від початку стало першим пунктом нашого проєкту.
На щастя, мої товариші у підрозділі не лише воювали, перебираючи ризики, щоб я міг собі спокійнесенько знімати, але й самі зробити велику кінематографічну роботу – за допомоги камер, дронів, GoPro. Я боявся знімати поблизу лінії фронту, бо в мене незначний бойовий досвід. А ці героїчні люди просто сказали: «Славо, ми це зробимо!» Взяли камери і зробили 500 годин матеріалу…
– 500 годин відзнятого матеріалу. Це тільки 500 годин, щоб усе переглянути, а треба ще змонтувати…
– «Порцелянова війна» – це подвиг монтажу. Просто передивитися і перекласти ці всі 500 годин із перескоками з української на російську, – це вже неймовірно. Я щасливий, що на «Оскарі» є нагорода за найкращий монтаж [сміється].
Брендан Белломо, наша продюсерка Аньєла Сідорська й усі інші, хто займався монтажем і редактурою, завжди віддавали перевагу найважливішому, а не чомусь декоративному. Втім, одним лише монтажем настільки різнорідний контент візуально не поєднаєш. Я і гадки не мав, як Брендан планує поєднати анімацію, футаж із дронів і кадри роботи снайпера. Але він мав потужний інструмент, над яким працював багато років, і вперше використав саме у нашому фільмі. Це Invisible Grain («невидиме зерно») – програма, що перетворює цифрове зображення на щось, ніби зняте на плівку. Це і допомогло органічно поєднати матеріали.
– Як це працювало логістично? Брендан Белломо курував проєкт зі США, а ви працювали з командою тут?
– Уся міжнародна команда, зокрема Пола Дюпре Песмен, яка у ролі продюсерки працювала над «Місіс Даутфайр» і першими трьома частинами «Гаррі Поттера», застрибнули у проєкт, не думаючи ні про які здобутки, а просто щоб допомогти Україні. «Порцелянова війна» почалася як короткий метр без бюджету. Андрій Стефанов, живописець, вперше взяв камеру в руки і кадри з перших його секунд як оператора відкривають фільм.
Брендан й Аньєла збиралися їхати в Україну, але я їх відмовив. Мені не хотілося, щоб хтось сидів у Харкові у 2022 році під щільними обстрілами артилерії і без означеної лінії фронту. Нові порції матеріалу їх заспокоїли, до того ж Пола Дюпрес запевнила, що не варто заважати команді в Україні. Спочатку я дуже заважав Андрію [Стефанову], бо в мене були ідеї про все-все. На щастя, я швидко зрозумів, що його ідеї і результати – набагато цікавіші.
Ми фільтрували і передавали матеріал великій американо-австралійській команді, а вони показували шматки чорнового монтажу, які ми віддивлялися, як цензори. Ми були очима проєкту «на землі». Потім долучилися фактчекери, детективна агенція. Аньєла Сідорська, як дитина польських мігрантів, добре розуміла, що фільм можуть атакувати й оббріхувати росіяни, тож він має бути невразливим. Усі деталі використанням ракет ППО чи дронів, взагалі будь-якого ураження у фільм, зʼясовували окремо.
– А як ви комунікували взагалі? Тут і мовний барʼєр, і перешкоди через відсутність світла…
– Про нашу комунікацію можна зняти окремий фільм. Ми жили в «зумі», і жили дуже насиченим життям [сміється]. Упродовж етапу просуванням фільму довелося майже з нуля використовувати англійську мову на сцені.
Пола Дюпре вирішила, що перекладача не буде: «Іди, Славо, розповідай щось. Вони хочуть почути це саме від тебе». Я як дика тварина намагаюся користуватися мовою, якої не знаю. Відчуття, ніби керую автівкою, яку я вкрав, ще й не маючи прав. Брендан навіть знімав для нас інструкцію зі знімання на камеру… Вражаючий досвід. Сподіваюся, ми повернемося до спільних проєктів, бо зацікавленість є…
– Щодо наступних документальних проєктів?
– Хто знає, щодо яких саме проєктів [сміється]. Ніхто не відмовлявся від анімаційного проєкту, хоч він поки став на паузу.
– Як зʼявилося рішення додати анімацію у кіно?
– Я взагалі не мав жодних ідей про використання анімації у нашому фільмі. Це була ідея Аньєли Сідорської і Брендана Белломо. Побачивши чернетки, зрозумів, що це машина часу, можливість розмовляти на важкі теми. Ми надіслали польській BluBlu Studio фото всіх розписів Ані [Стасенко, дружини Слави – ред.] за 20 років, вивчили її стиль і вручну зробили сім тисяч малюнків, щоб оживити те, що вона ніколи не малювала, а я – не виліплював. Ми сканували статуетки у лісі, на робочому столі, на фоні руїн, а Брендан отримував 3D-моделі з реальним освітленням.
– Одна з головних метафор фільму – порцеляна тендітна, але нею можна стукати по асфальту, і її однаково знайдуть неушкодженою через тисячі років…
– Навіть якщо стукати нею по асфальту, то однаково відкопають і склеять, як ми зараз знаходимо древню кераміку. Так, це про метафору цієї невмирущості, мовляв, наші вироби колись відкопають. Усі ці намагання знищити нашу ідентичність, культуру – це неможливо. Легко пошкодити, неможливо знищити.
– Поки я дивився фільм, мене мучило питання: Брендан Белломо й інші колеги зі США отримали своїх порцелянових дракончиків?
– Всі отримали своїх дракончиків, крім замовників, на жаль. Ми ніколи не встигали робити їх у достатній кількості. Ми не задираємо ціну до стелі, але це дуже повільний процес. Інколи це дві маленькі фігурки протягом місяця, інколи кілька місяців займає одна робота. А люди пишуть з багатьох країн, а зараз я не встигаю навіть відповідати їм.
– Чому саме дракончик?
– Дракончик, бо він милий, але і захищений шипами, може бути агресивним за потреби. А ще колір добре поєднувався з камуфляжем.
– Повертаючись до «Оскара», чи була змога подивитися фільм-переможець, «Немає іншої землі» (“No Other Land”)?
– Цей фільм із самого початку просували як переможця «Оскара», починаючи ще з Берлінале. Сюди [в Лос-Анджелес] він приїхав, ще не маючи дистрибʼютора, але фільму пророкували перемогу з самого початку. Ми добряче підтиснули їх знизу, якщо дивитися на прогнози.
– Можливо, зіграло уявлення, мовляв, минулоріч Україна, а тепер – Палестина?
– Звісно. Допоможемо всім! [сміється]
– Ще рік тому почав відчуватися застій підтримки України, але вимоги США до припинення вогню трохи сколихнули й американців, і європейців. У Штатах є відчуття, як сказав Зеленський в Овальному кабінеті, що війна стане відчутною і за океаном?
– Для мене це був такий собі дивний фестиваль вибачень. Я отримував вибачення за все те, що відбувається від абсолютно непередбачуваних людей на церемонії. Інколи журналісти off records починали або закінчували своє інтервʼю вибаченнями. Люди тут дійсно схвильовані, якщо не перелякані, й абсолютно точно дивляться у майбутнє.
Наш фільм сприйняли дуже близько до серця. Починаючи з обрання Трампа і нової адміністрації, у США почали говорити, що це фільм, важливий для них. Про те, що спортив можливий. Це один із чинників, які повпливали на нашу номінацію на «Оскар». Загалом же на етапі короткого списку з 15 стрічок і номінації (пʼять) голосують фахівці, у цьому випадку, – документалісти. А за переможця голосує уже вся Академія, зокрема й актори.
Це двоетапне прийняття. По-перше, люди у США реагують на «екзотику». Спочатку вони шоковані тим, що воювати можуть непрофесіонали, а потім розуміють, що кожен з них міг би опинитися на цьому місці. По-друге, вони сприймають цей фільм як історію про культурний спротив. Як блокбастер про супергероїв, що водночас є документальною стрічкою. Це стало джерелом ще цілої низки вибачень і висловів подяки, які я отримував протягом цього року.
– Ложкою, а може навіть лопатою дьогтю стала перемога «Анори». Ви розумієте, чому американці не бачать проблеми у фільмі з росіянами про росіян? Чи там інакше дивляться на ситуацію?
– Фільм тут зовсім не сприймається як проросійський. Як пожартував ведучий на церемонії, «Анора» – це фільм про те, що якщо ви танцюєте екзотичні танці, то останній до кого варто звертатися, – це росіяни. «Анору» у США сприймають як таку собі перемогу незалежного кінематографу, і вони просто не бачать тих проблем, про які говоримо ми.
Джерело: Чому перед українцями вибачаються на «Оскарі»? Бліц-інтервʼю з режисером фільму «Порцелянова війна»
