Повернулася зі США, де отримала громадянство, аби бути корисною тут
Марічка Бакума повернулася в Україну після майже 10 років життя в Америці. Після повномасштабного вторгнення вона не знаходила собі місця в країні, де прожила вже так довго, збудувала життя й отримала громадянство. Оновивши свій паспорт у 23 році, ухвалила остаточне рішення — їхати на Батьківщину. У США Марічка працювала в адвокатському офісі, який боровся за права працівників. В Україні не мала ні роботи, ні житла.
Марічка Бакума
«Я ще не знала, чим буду займатися і чим буду корисна. Я за покликом серця поїхала. Не шкодую жодного дня. Мене не тягне назад у США, хоча є американське громадянство, але бажання туди їхати жодного. І допоки там президентом Трамп, я точно цього не робитиму», — розповідає Марічка Бакума.
Після 10 років життя в Америці дівчину в Україні дивувало багато речей, особливо диджиталізація, Дія і вхід у метро за QR-кодом.
«Я виїжджала, коли в метро ще користувалися жетонами. Зробила повний чекап організму у приватній клініці: усі аналізи й лікарів, чого не могла собі дозволити в США за 10 років. Це було настільки швидко і якісно! Мене дуже вразили український сервіс, який і поруч не стоїть з американським, велика кількість хороших українських брендів і те, що бізнес відкривається і розвивається попри війну», — розповідає Марічка.
Марічка Бакума
В Україні Марічка стала амбасадоркою програми «Врятуй кінцівку», яка допомагає пораненим воїнам. А також працює у міжнародному благодійному фонді «Адра Україна» для допомоги найменш захищеним верствам населення.
«Зараз, після повернення, я розумію, які ми круті, і хочеться це зберегти. Ми дуже вільна нація, я тут відчуваю повну свободу. Так, ми, зі своїм менталітетом, тут сваримося, тут об’єднуємося пліч-о-пліч проти ворога. Мені тут емоційно легше і спокійніше, хоч є постійна загроза життю. Але ми на своїй землі, з якої нас ніхто не вижене. Я щаслива, бо я вдома», — каже вона.
Заради дітей поїхали — заради них і повернулися
З Оленою Захарченко, її чоловіком і трьома синами зустрічаємося біля Лук’янівки, де щойно відремонтували перший «Макдональдс» у Києві, що постраждав після прильотів. Це був дев’ятий удар з початку повномасштабного вторгнення, за підрахунками місцевих. Жах перших днів російської агресії та прильотів по району змусив Захарченків виїхати за кордон, бо сини вже не витримували стресу.
«Ти вибігаєш на балкон, бачиш, що ракети влучили, і не розумієш, що робити далі: хапати дітей і бігти у сховище чи вже пізно. Один син зачиняв вікна, другий натягав капюшон і в ньому ховався, третій взагалі спати перестав. Стало зрозуміло, що їх треба десь вивезти на якийсь час», — згадує Олена.
Родина Захарченків
Чоловікові Артему запропонували роботу викладачем за стипендіальною програмою в Університеті Бремена. У Німеччині родина Захарченків не отримувала соцвиплат, сама винаймала житло. Усі троє синів пішли вчитися до школи, у тому числі старший 17-літній Марко, хоч у Києві він вступив до університету і почав онлайн-навчання: у Німеччині його зобов’язали повернутися до школи, мусив учитися в університеті й німецькій школі одночасно. Поки молодші — 16-річний і 14-річний — намагалися адаптуватися, Марко не припиняв розмови про повернення додому.
«Він казав, що вже досить, що Київ — це його місто. Я йому зазначала: тобі виповнюється 18 років, ти не зможеш більше виїхати за кордон, бо в Україні за тобою ворота закриються. Але він був готовий залишати нас і пішки діставатися додому, в Київ», — згадує Олена Захарченко.
Олена Захарченко
Родина Захарченків повернулася додому навесні 2023 року, коли столицю протягом місяця ледь не щоночі атакували дронами. Майже через за два роки по тому вже адаптувалися до життя у війні, хоч на Лук’янівці досі неспокійно. Тепер за кордон з їхньої родини можуть поїхати тільки Олена й молодший син, 16-річний. Проте саме в Україні родина бачить хороші освітні перспективи.
«Німці тримають українських дітей у змішаних класах нескінченно довго, не пускають їх вчитися далі. А коли закінчуєш повністю освіту, то можеш піти тільки на такі собі професії, не можеш вступати в університет. Немає значення, в Німеччині чи Україні, ти можеш поступати в Німеччину в будь-якому разі. А з німецької школи, якщо ти закинув українську, вийти на цей рівень дуже важко», — розповідає Олена.
Вона переконана, і в Німеччині родині вдалося б збудувати життя з нуля, попри труднощі. Але в Україні вже є соціальний капітал, друзі, свій дім, хоч у ньому тривожно.
Повернулася заради чоловіка
Ксенія Габдрахімова також повернулася в Україну. Але в неї інша причина — тут залишався чоловік.
Ксенія Габдрахімова разом з донькою.
Повномасштабна війна розділила її родину, як у тисяч жінок, які взяли дітей, тривожну валізку і поїхали, хто куди. Дворічна донька лякалася сирен. Ксенія ухвалила рішення виїжджати на Кіпр до друзів-волонтерів, коли відкрилися звірства росіян у Бучі. Спочатку вона навіть не оформлювала статусу тимчасової охорони. Але війна тривала і приголомшувала новими жахливими повідомленнями з Батьківщини. Ксенія поступово освоювалася на Кіпрі, де вона, музикантка за освітою, почала працювати музичним педагогом для українських дітей і брала участь у подіях, які організовувала українська громада.
«Я потрапила за кордон з декретної відпустки, ще й після карантину. Було дуже важко морально. Ці заняття стали для мене антистресовою терапією. Я виступала на відкритті українського культурного центру, на благодійних заходах. Навіть пропонувала станцювати, коли мітинги проводили», — згадує Ксенія Габдрахімова.
На острові вона знайшла друзів, обросла контактами, стала затребуваною, знайшла роботу і своє покликання. Але в Україні залишався чоловік. «Дуже важко так жити. Дочка почала страждати, бо дуже засумувала за татом. Ну і я подумала, що поїхала (з України), аби зберегти дитині психіку та життя. А виходить, що в неї знову, вже на Кіпрі, починається стрес, бо вона не вдома», — розповідає Ксенія.
Вона не приховує, що повертатися додому після такої перерви було страшно. Бо новини, прочитані в телеграмі, лякають більше тих, хто за кордоном, ніж тих, хто в Україні, хто поступово адаптувався до життя під обстрілами.
«Побачити зелені Карпатські гори після майже двох років пустельних пейзажів Кіпру було незвично, але душа відпочивала, попри довгу дорогу і втому. Ніби і не виїжджала з Києва. Тут дитина пішла в садочок. Немає кращого місця на землі, ніж дім», — каже Ксенія.
Хто і чому повернеться
Частка біженців, які планують повертатися в Україну, зменшується і на кінець 2024 року вперше стала нижчою за половину опитаних. Такі дані Центру економічної стратегії.
«Ті, хто раніше точно або скоріше планував повертатися, змінили свої наміри в бік неповернення. Частина біженців, які планували повернутися на початку 2024 року, вже це зробили», — йдеться в дослідженні.
Основними причинами, які стримують біженців від повернення, є безпековий фактор, невизначеність і економічні чинники: труднощі з пошуком роботи, низький рівень життя або зруйноване житло.
Крім того, за словами Елли Лібанової, майбутнє дітей для багатьох біженців буде одним з вирішальних факторів повертатися чи залишатися за кордоном. «Це об’єктивна реальність. Треба пояснювати, що після війни ми розраховуємо на допомогу, що в нас є підтвердження, що в Україні буде певне інвестиційне зростання, будуть і робочі місця, і гідна зарплата тощо. Якщо ми не будемо цього робити, нічого не вийде. Може, тоді і менш ніж третина повернеться додому», — прогнозує демографиня.
Тому варто тримати зв’язок з тими, хто виїхав за кордон, щоб після війни і відкриття кордонів для чоловіків родини возз’єднувалися в Україні.
За словами міністра національної єдності Олексія Чернишова, для цього за кордоном відкривають хаби єдності, які допомагатимуть українцям тримати зв’язок з Батьківщиною: «Будемо працювати над тим, щоб заохотити повернення частини громадян, але маємо бути готові до того, що частина українців залишиться за кордоном. Це певною мірою також нормально. Головне, щоб всі українці зберігали українську ідентичність, розвивали Україну. Ми постійно спілкуємося з українцями за кордоном: вони мріють про це, але, безумовно, за умови безпеки, забезпечення цієї безпеки». Він переконаний, що після війни щонайменше третина повернеться.
Голова Світового Конґресу Українців Павло Ґрод в інтерв’ю громадській ініціативі «Голка» наголосив, що ті українці, які залишаються за кордоном, повинні балотуватися в органи влади всіх рівнів, аби посилювати адвокацію України, створювати освітні центри й долучатися до акцій на підтримку України.
