Президент Росії Володимир Путін під час щорічної пресконференції 23 грудня 2021 р.
Напад Росії на Україну в лютому 2022 року був викликаний трьома глибинними причинами й однією ситуативною обставиною. Обставиною була невідповідність справжнього становища Росії та України кремлівським уявленням. Незмінність влади, відсутність опозиції та цензура в медіа самі по собі здатні за десятиліття сформувати в будь-якого диктатора викривлену картину світу. До цього слід додати психологічні особливості Путіна та його тривалу ізоляцію під час пандемії 2020 року. Тож не дивно, що російський президент прийшов до тих висновків, до яких прийшов — про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до великої війни. Ілюзії взяли гору над реальністю.
Трьома причинами повномасштабного вторгнення були:
а) авторитаризм – цілком успішне застосування Кремлем стратегії зовнішньої експансії для розв’язання внутрішніх проблем («маленька переможна війна» або ж «експорт хаосу») та готовність діяти так і надалі, зокрема в Україні;
б) імперіалізм – частково успішна боротьба Кремля за переділ світу і посідання Росією особливого місця («вставання з колін», «багатополярний світ» і «можемо повторити») та прагнення відновити імперію, зокрема, за рахунок України;
в) великоросійський шовінізм та українофобія – особиста неприязнь Путіна до України як до успішного і небезпечного для Росії прикладу демократизації та європеїзації, що переросла в заперечення самого існування українців («росіяни та українці – один народ»).
Перетин цих трьох треків в одному місці (Україна) та часі (постковідна доба) вкупі з пануванням ілюзій і привели російського диктатора до ухвалення фатального рішення про захоплення України.
Російські військові на бронетранспортері рухаються в напрямку материкової України біля Армянська, Крим, 25 лютого 2022 року.
Авторитаризм: «маленька переможна війна»
Всупереч поширеним уявленням, Путіна турбує рівень лояльності з боку не лише еліт, але й простих росіян. Щонайменше один раз за свою кар’єру він був змушений відмовитися від початкового задуму через тотальний спротив населення – під час монетизації пільг 2004-2005 рр. Витрати на пропаганду та фальсифікація виборів є очевидними ознаками того, що для Путіна важлива картинка всенародної підтримки – хай навіть і нещирої. Щойно президентський рейтинг починає знижуватися, Кремль докладає всіх зусиль для виправлення ситуації – як батогом, так і пряником.
Організація зовнішньої експансії для вирішення внутрішніх проблем – старий як світ спосіб дій, характерний не лише для диктаторів, але й для демократичних урядів. І Кремль, слід віддати йому належне, навчився застосовувати його з максимальною ефективністю.
Вперше «маленька переможна війна» була використана для приведення Путіна до влади. Можливо, вже вторгнення Шаміля Басаєва у Дагестан у серпні-вересні 1999 року стало наслідком спецоперації ФСБ. 16 серпня Путін очолив російський уряд. Однозначно ФСБ були організовані вибухи у житлових будинках російських міст у вересні («рязанський цукор»). Ці два процеси підготували ґрунт для початку 30 вересня Другої чеченської війни – фінального акорду плану. 31 грудня 1999 року Боріс Єльцин призначив Путіна виконувачем обов’язків президента, 6 лютого 2000 року упав Грозний, 26 березня Путін з мінімальною перевагою (53%) був обраний президентом Росії.
Володимир Путін та Борис Єльцин, який покидає Кремль. 31 грудня 1999.
Вдруге до цього прийому Кремль звернувся за два роки. На рубежі 2002 та 2003 року рейтинг Путіна впав навіть нижче рівня першого президентського року, а попереду маячили вибори до досі непідконтрольної Державної Думи. У вересні-жовтні 2003 року росіяни спровокували конфлікт навколо Тузли в Керченському проливі. Через твердість української позиції провокація не вдалася, але бонуси на внутрішньому фронті Кремль зібрав. Рейтинг Путіна зріс на 10%, партія «Єдіная Россія» отримала 223 мандати, а ще 37 – спойлерна націонал-шовіністська партія «Родіна», і разом вони мали абсолютну більшість в парламенті.
Третій раз стався 2008 року. У травні збіглися в часі Велика рецесія та заміна Путіна на Дмітрія Мєдвєдєва – хай маріонеткового, але іншого президента. Попередні дев’ять років ціна на нафту зростала з приблизно 20 до майже 140 доларів за барель, і ще ніколи в своїй історії пересічні росіяни не жили так добре. Кінець епохи багатства викликав закономірну фрустрацію народних мас, і для виправлення становища була терміново організована війна проти Грузії. За якихось п’ять серпневих днів Путін додав у рейтингу 13%, при тому будучи лише прем’єром. Війна виправдала себе на всі 200%, але про її зовнішньополітичні наслідки йтиметься нижче.
Чергова внутрішня криза сталася на зламі 2011 і 2012 року. У вересні була оголошена т.зв. «рокировочка», тобто добровільна відмова Мєдвєдєва від президентських перегонів на користь Путіна, а в грудні відбулися масові фальсифікації виборах в Думу. В Москві вибухнув «Болотний протест». Чому тоді росіянам не вдалося повалити владу – тема окремої розмови, для нас важливо, що для Путіна це були найстрашніші на той момент дні в житті.
Болотна площа, 6 травня 2012 р.
Документальних підтверджень цьому немає, однак з багатьох переказів відомо, що на російського диктатора справило незабутнє враження відео страти лівійського диктатора 20 жовтня 2011 року. Приміряючи на себе кадри останніх хвилин Муаммара Каддафі, Путін упевнився у двох речах: втрата влади означає втрату життя в особливо неприємний спосіб; громадська непокора, а надто «організовані Заходом кольорові революції» – шлях до втрати влади. Вся подальша діяльність Кремля підтверджує правдивість цих переказів.
Ця криза була настільки глибокою, що вимагала кількох відповідей. Частину активних «болотників» репресували, широким народним масам підсунули «олімпіаду» в Сочі. Однак в Україні почалася Революція гідності, і страхи Путіна знову ожили.
Щоб покарати Україну, а також придушити бодай натяк на аналогічні процеси в Росії, Путін в лютому 2014 року наважився на анексію Криму – безпрецедентний акт в Європі після Другої світової війни. «Кримський консенсус» підтримки Путіна сягнув небачених раніше 86-88%. Успіх операції в Криму дозволив Кремлю спровокувати безлади на сході України, а в серпні навіть здійснити відкриту агресію на Донбасі.
‘Зелені чоловічки’ біля української військової бази в Перевальному, Крим, 2 березня 2014.
«Кримський ефект» вичерпався 2018 року. Проблем режиму додали економічний спад (нафта знову подешевшала), жахливі підсумки пандемії COVID-19 (мінімум мільйон жертв) та криза легітимності внаслідок «обнуління» конституції 2020 року.
Загалом на середину 2021 року Путін втратив понад 20% популярності. Виходом з цієї ситуації мала знову стати переможна війна – цього разу не маленька. І оскільки захоплення Криму і Донбасу в Кремлі з повним правом вважали успішною операцію, жертвою вдруге була призначена Україна.
Імперіалізм: «вставання з колін»
Всупереч іншій поширеній думці, Путін за роки президентства не перетворився з банального корупціонера-гедоніста на глобального терориста – він завжди був таким. Десятиліттями аналітики в Росії, Україні та на Заході перебували в полоні шкідливої ілюзії про природу путінської диктатури. Вони гадали, що раз молодий Путін з труднощами пережив «лихі 90-і», то стеля його життєвих прагнень як голови держави – особисте збагачення (палац в Геленджику чимало сприяв популярності цієї версії).
Однак насправді Путін від самого початку поводився як психопат, з легкістю убиваючи росіян для досягнення власних цілей (від вже згаданого «рязанського цукру» до Алєксєя Навального) і не виказуючи жодного співчуття до випадкових жертв («Курськ» 2000 р., «Норд-Ост» 2002 р., Беслан 2004 р.). Масштаб злочинів Путіна визначався винятково його можливостями та очікуваною реакцією міжнародної спільноти – точніше, її відсутністю. Тому з кожним новим десятиліттям, з кожним новим мільярдом доларів на рахунках Кремля зростала і кількість жертв путінізму.
Операція зі ‘звільнення заручників’«Норд-Осту» .
І так само Путін не пришов до думки про необхідність реставрації СССР, а завжди жив з нею. До тих пір, поки російське суспільство було налаштоване виразно антирадянські, Путін мусив вдавати з себе демократа, реформатора і технократа. Так, 1994 року лише 20% росіян вважали Сталіна найвидатнішою особистістю в історії, а 35% – Леніна. Тож не дивно, що в грудні 1999 року Путін писав в статті «Росія на рубежі тисячоліть», що радянський досвід не можна недооцінювати, але необхідно пам’ятати «про величезну ціну, яку суспільство, народ заплатили в ході цього соціального експерименту».
Однак труднощі посткомуністичного транзиту призвели до певного «червоного ресентименту» в народі, відтак і Путін змінив «генеральну лінію». Вже 2000 року він повернув радянський гімн (без слів), а 2005 року назвав розпад СССР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». І хоча термін «вставання з колін» був відомий здавна і використовувався ще Єльциним, саме за Путіна він набув особливого поширення.
Поки Росія за допомогою нафтових надприбутків долала наслідки дефолту 1998 року, Путін вів зважену зовнішню політику. Ба більше, у «глобальній війні з терором» Росія показала себе союзницею США, надавши 2001 року військову допомогу Північному альянсу – головному ворогові талібів в Афганістані.
Але короткий період дружби закінчився 2004 року – із черговим розширенням НАТО, зокрема, на Балтику, та Помаранчевою революцією. Путін сприйняв це як «зраду» та особисту образу, а оскільки нафта продовжувала дорожчати (2006-2007 рр. – 120-140 доларів), то «відповідь» не забарилася.
Промова Путіна на Мюнхенській безпековій конференції у 2007 р.
2007 року Путін виступив з т.зв. «Мюнхенською промовою», яка ознаменувала початок новітньої російської експансії. Путін наголосив на кризі «однополярного світу» та підкреслив російський привілей «незалежної зовнішньої політики». Наступного року слова були підкріплені ділами – російським вторгненням в Грузію.
Але для нового американського президента Барака Обами туалети для трансгендерів у школах були важливішими за російську агресію, тому Кремль не тільки не зазнав санкцій, але й був обдарований «перезавантаженням» стосунків зі США. З 2009 до 2015 року американські літаки постачали військові вантажі до Афганістану через російську територію.
Оскільки Грузія зійшла Путіну з рук, той не надто вагався застосувати силу проти України у 2014 році. А коли і на це не отримав адекватної відповіді – у 2015-2016 рр. здійснив інтервенцію в Сирію (в цілому втручання Росії у війну там тривало з поставок хімічної зброї 2013 року до падіння Башара Асада 2024-го). Боягузтво Обами, який проковтнув порушення власної червоної лінії з хімічною зброєю, та новий жупел у вигляді ІДІЛ сприяли перемозі російської стратегії – Кремль знову не став ізгоєм, а залишився «шанованим партнером».
Російські війська поблизу грузинського міста Горі, 19 серпня 2008 року.
Ситуація змінилася за Дональда Трампа – америкаці вдарили «Томагавками» по Шайрату 2017 року і розстріляли «вагнерівців» авіацією під Хішамом 2018 року. Але прихід до влади Джо Байдена (колишнього віце-президента за Обами) повернув усе назад. Росія продовжила вільно почувати себе в Сирії (а заодно і у 8 країнах Африки), натомість США із трансльованою на весь світ ганьбою залишили Кабул.
Тож у 2021 році Путін відчув себе настільки впевненим, що вирішив в буквальному сенсі завоювати Україну. Знаком ухвалення остаточного рішення про напад можна вважати публікацію в червні статті «Про історичну єдність російського і українського народів». В грудні Путін пред’явив США ультиматум, фактично зажадавши ліквідації воєнної інфраструктури НАТО в усій Східній Європі. Проміжною демонстрацією сили Росії стало втручання в протести у Казахстані 5-19 січня 2022 року. Ультиматум був відкинутий 26 січня 2022 року.
З Мюнхенської промови, ультиматуму-2021, виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року та з програми пізнішого університетського курсу «Основи російської державності» можна вивести основні твердження путінського режиму щодо себе самого та ключові вимоги щодо місця Росії у світі.
Виступ Путіна 21 лютого 2022 р.
В найзагальнішому вигляді вони можуть бути сформульовані так:
а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, із власною сферою впливу, до якої входить Україна;
б) місією Росії є не лише захист своїх інтересів, але й «світової справедливості»: права на незахідні стандарти і «традиційні цінності».
В практичному сенсі це означало повернення до моделі Першої холодної війни з розділенням на країни-наддержави та країни-сателіти. Змінювалася лише кількість полюсів – тепер їх мало бути три: США, Китай і Росія. Завоювання України ставало останнім аргументом в російській заявці поділу світу на трьох.
Успішне поглинання України Росією:
1) утверджувало Росію в якості другої за воєнним потенціалом країни у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили;
2) окреслювало межі недоторканої сфери впливу Москви, послаблюючи позиції США і НАТО у Східній Європі;
3) перетворювало Росію на лідера світового антиамериканізму, а США занурювало в чергову іміджеву кризу;
4) долучало українські природні ресурси – від газу до зерна – до російських;
5) дозволяло якщо не розв’язати, то принаймні полегшити етнодемографічну кризу в Росії;
6) міняло баланс на нафтогазовому ринку Європи на користь Росії;
7) створювало умови для остаточного розв’язання проблеми Криму та зняття західних санкцій;
8) відкривало шлях до формального відродження «СССР 2.0» у соту річницю першого союзного договору.
В кінцевому підсумку, якщо «Мюнхенська промова» лише декларувала відродження чергової російської імперії, то «взяття Києва за три дні» робило цю імперію реальністю. Без контролю над Україною про рівний статус зі США і Китаєм не могло бути й мови. І оскільки ані Захід не хотів погоджуватися із претензіями Москви, ані Київ не збирався капітулювати без бою, Путін вдався до «останнього доводу королів».
Президент Росії Володимир Путін під час щорічної пресконференції в 23 грудня 2021 р.
Великоросійський шовінізм та українофобія: «один народ»
Якщо російські «маленькі переможні війни» та «вставання з колін» могли бути націлені на різні країни, не обов’язково спеціально на нашу, то третя причина «великої» війни була безпосередньо пов’язана з Україною. Точніше буде так – великоросійський шовінізм давно став стратегією для Кремля, і під його каток раз-у-раз потрапляли американці (як чужі політично), геї (гендерно), євреї (етнічно), мусульмани (як міграційно, так і релігійно) та, подекуди, інші групи. Але ненависть до українців культивувалася в Росії спеціально.
У багатьох колишніх імперій визволення їхньої найбільшої колонії чи периферії викликало потужний спалах реваншизму. Як Британія десятиліттями чіплялася за Ірландію, а Франція – за Алжир, так Росія досі не змогла змиритися із незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 до 1997 року, а зверхність Москви у стосунках із Києвом не зникала ніколи. І найголовніше – імперські шовіністичні та українофобські настрої були поширені не лише серед політичних еліт, але й серед російських обивателів. Тому Путіну було на що спиратися у своїй політиці.
До заперечення існування українців Путін прийшов не одразу. Так, 2001 року він вітав із Днем незалежності «багатонаціональний український народ». Починаючи із 2004 року, в мові Путіна надовго прописалося формулювання «братній український народ», яке він використовував і під час привітань, і в ході «газових війн».
Помаранчева революція 2004 року стала для Путіна особистою образою – мало того, що українці не схотіли за російським прикладом згодитися на «наступника», вони ще й посміли відкинути підтримувану очільником Кремля кандидатуру Віктора Януковича. Народні рухи завжди були предметом ненависті колишнього чекіста, а тут він ще зазнав ганьби, передчасно привітавши Януковича з перемогою. За це Путін розпочав економічно тиснути на Україну.
Президентство Януковича лише укріпило Путіна в його поглядах. 27 липня 2013 року в Києві на конференції «Православно-слов’янські цінності – основа цивілізаційного вибору України» Путін прямо, хай і з численними застереженнями, сказав, що «спільні духовні цінності» роблять росіян, українців і білорусів «єдиним народом».
Перемога Революції гідності впала в голові Путіна на «старі дріжджі» Майдану-2004 та Болотної-2011/12, перетворивши нелюбов до України на справжню ненависть. Відповіддю стала анексія Криму та вторгнення на Донбас.
Гібридна війна проти України переслідувала багато цілей:
1) покарати українців, які посміли вдруге скинути ставленика Кремля, чим відновити Путіну імідж мачо;
2) унеможливити для України приєднання до НАТО, залишивши її у сфері впливу Росії;
3) захопити ключовий порт Чорного моря – Севастополь – а заразом і кримський шельф з родовищами газу та газопроводами;
4) продемонструвати росіянам негативні наслідки «кольорових революцій»;
5) дати російському суспільству почуття втіхи від «повернення в рідну гавань» Криму – одного з найцінніших імперських символів – і тим подолати наслідки Болотної.
Більшість цих цілей вдалося досягти, а з іншого боку, Росія ще не була готова до повномасштабної війни. Тому Путін зробив ставку на підживлення внутрішньої нестабільності в Україні, намагаючись змусити Київ «взяти назад» Донбас на кремлівських умовах – з російською мовою та вето на вступ до НАТО. А в очікуванні падіння «майданної» влади Путін випромінював дружелюбність, в усіх виступах з 2014 до 2019 року називаючи українців «братнім народом». Втім, навіть тоді в його промовах згадувався і «один» або «єдиний» народ.
Перемога на виборах 2019 року Володимира Зеленського мала б пом’якшити позицію Путіна, враховуючи, що новий український президент ще за рік до того наголошував на необхідності переговорів з Росією, та й взагалі виглядав менш радикальним на тлі Петра Порошенка. Однак Путін на Петербурзькому міжнародному економічному форумі 7 червня 2019 року, говорячи про Україну, жодного разу не вжив термін «братський народ». Натомість під роздачу потрапили ще й білоруси: «історія склалася таким чином, що наш єдиний народ, а я вважаю, що білоруси, росіяни та українці – це єдиний народ».
В інтерв’ю ТАСС 20 лютого 2020 року Путін проігнорував можливі заперечення українців проти їхнього ототожнення із росіянами: «Але я вже багато разів казав: я вважаю, що ми один і той самий народ» – «Українцям це дуже не подобається» – «Не знаю, подобається це чи ні, але якщо подивитися на реалії, це так і є». Цієї думки російський диктатор дотримувався і надалі – про статтю Путіна 2021 року вже йшлося вище, а у промовах 21 лютого та 30 вересня 2022 року він окремо підкреслив, що населення України – «наші родичі» та «рідна частина нашого єдиного народу».
Президент Росії Володимир Путін під час щорічної пресконференції в 23 грудня 2021 року
Отже, українофобія Путіна зіперта на двох основах, кожна з яких має одночасно персональний та інституціональний вимір. Путін як диктатор «за посадою» терпіти не може Україну за успішні процеси демократизації, європеїзації та націотворення – за те, що подає приклад опозиції, спокушає нижні щаблі еліти та руйнує однодушність простих росіян.
Путін як диктатор «за покликанням» не може вибачити українцям втрату обличчя – повалення Януковича – і то аж двічі. Путін як загарбник «за посадою» розуміє, що без підкорення України неможлива жодна «велика Росія». Путін як загарбник «за покликанням», можливо, щиро вірить у розділений «триєдиний російській народ», а як ні, то точно до нестями ненавидить «англосаксів» і «бандерівців» – винуватців усіх бід Росії.
Підсумки
Нема де правди діти – усі попередні 20 років правління Путіна підтверджували правильність обраного ним шляху: маленьких переможних війн для плебсу, вставання з колін на глобальному рівні та державного шовінізму і українофобії. Росія раз-у-раз перемагала, Україна відступала, а США та Європа де-факто заплющували очі на руйнування Кремлем світового порядку і окремих сусідніх країн. Отже, диктатор мав всі підстави вважати, що і цього разу ситуація розв’яжеться на його користь.
Президент РФ Володимир Путін, міністр оборони Росії Сергій Шойгу (праворуч) і начальник Генштабу Росії Валерій Герасимов (ліворуч) під час командно-штабних навчань «Восток-2022», Приморський край, 6 вересня 2022 року.
Взяття Києва за три дні стало би не тільки найвидатнішим успіхом особисто Путіна, але й найбільшим досягненням Росії після 1953 року.
По-перше, чергова внутрішньополітична криза була б відстрочена ще на одне-два десятиліття. За захоплення «матері міст руських» росіяни вибачили б Путіну абсолютно все і назавжди. Сам диктатор міг би відродити новий СССР і очолити його, передавши власне РФ наступнику.
По-друге, світовий порядок був би остаточно зруйнований, а авторитарна вісь Москва-Пекін-Тегеран-Пхеньян взяла би гору над розгубленим і розпорошеним демократичним Заходом. Так, Кремль не повернувся би до розподілу світу на двох, як це було у ХХ столітті, але «працювати» одним з трьох світових наглядачів – не так вже й погано.
Ну і по-третє, деградація та вимирання етнічних росіян були б призупинені на багато десятиліть, а перетворення православної Росії на ісламський Русистан надовго відстрочено. А те, що це означало би зникнення української (а потім і білоруської) нації – то це лише Кремлю на користь.
Погодьтеся, мало який би деспот встояв би перед такою спокусою. А це означає, що без руйнування путінського режиму та перетворення Росії на нормальну державу Україна буде у небезпеці. Навіть після підписання перемир’я.
Бо причини, які породили одну агресію, раніше чи пізніше породять іншу.
І нам варто бути до цього готовими.
Джерело: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною
