«Ми почали говорити про «До Ля», і я одразу подумав, що це жопа [дивиться на лате-арт у чашці капучино]. Це була найдовша програма, яку я коли-небудь грав. Нічого схожого за масштабом після цього я не робив. Був класний Fusion Jams на Кирилівській, але після «До Ля» це здалося прогулянкою. Це стало можливим тільки завдяки Євгенії Відіщевій і Vidlik Projects».
Рік тому саксофоніст Андрій Мартиненко (Andrii Barmalii) разом із командою з понад 20 артистів представив мистецький акт «До Ля» на сцені Bel Etage (Origin Stage). А тепер більш як дві години живого виступу (і «Колискова буття») вийшли онлайн. Бармалій називає «До Ля» автобіографічним перформансом із шести частин, а себе – «музичним алхіміком», або «учоним». Серед його колег-учених Олександр Явдик, Євген Пугачов, Христина Кірік, Марʼян Карпінський та інші.
Редактор культури Віледжа зустрівся з Мартиненком, щоби розпитати про шлях від сопілки до саксофона (із зупинкою на барабанах), спорт і саундтрек до фільму «Одного літа в Україні». Вийшла розмова про те, що саксофон – це досі сексі, й не тільки для інтелектуального джазу.
Від сопілки до саксофона
Сопілку мені дали в один рік. Батько ходив у музикалку сім років, але кинув – казав, що через дівчат. Він співав і грав на гітарі бардівські пісні «вищого ешелону», десь мутив платівки, проводив діджей-сети й навіть на кількох весіллях. Музика завжди була в нашому домі. Мама була моєю першою менеджеркою. Водила гуртками, покривала кейтеринг.
Мене хотіли запхнути в музикалку на скрипку, але я відмовився. Я був такою дитиною, що, відволічись на пʼять хвилин, і я вже суну в себе шприц [сміється]. Займався єрундою, тому мене завантажували. Якось у школу приїхали з музикалки, питали, чи хоче хтось займатися. Я довго думав і вирішив – сопілка. Хотів відрізнятися від інших, мовляв, на сопілку ніхто не здогадається піти. Я трохи пограв і викладач каже: «Так ти уже вмієш на ній грати, давай на кларнет». Я відмовився, але пішов на саксофон.
Якось директорка запитала, ким я хочу бути. Кажу: «музикантом». А вона така: «Ні, ні, це несерйозно. Ти ж чоловік»
У мене, мабуть, такий психотип, що я можу адаптуватися під будь-які умови. Система музичної школи намагалася вибити з колії, бо ти вчишся не для себе, а щоб показати це іншим викладачам, вразити їх на академічних концертах. На уроках викладачі мене любили, їм було зі мною весело. Я все знав, тому мені навіть дозволяли тихо їсти сухарики на задній парті. Бо якщо я не їм, то просто зриваю урок.
Один чувак із музикалки відкрив там перше рок-відділення. Крінжовий чувак, але його пристрасть вплинула на мене й усіх інших. Грав різні кавери на барабанах, іноді на саксофоні. Я все життя грав за нуль гривень і «репав» по 20 разів, щоб один раз хуйово виступити. Ми з Олександром Явдиком принципово не репетирували й відіграли майже два роки. Це такий кайф, що не треба ні про що домовлятися. Він пиздує як йому треба, а я – як мені треба.
Є така авангардна чувіха – Христина Кірік. Мене покликали на виступ із нею в Kyiv Food Market, щоби зіграти легенький джаз. Ми збираємося на репетицію. і Христина приносить шматок контрабаса. Деки немає, тільки гриф, Із якого стирчать пружини та пластини. Ми почали грати звуки – ніяких нот і ритмів. Ми влаштували протест на фудмаркеті. Але дівчина, яка покликала мене зіграти, ще пів року зі мною не віталася через це.
Я дуже поважаю Христину, і сам був такою людиною, коли ти трушний митець. Не та хуйня, коли шлеш пресрелізи в медіа і постиш у соцмережі. У Європі такі люди можуть жити на гранти, вони хуй їбали входити в систему, бо вона забруднює та змінює.
Єдиний варіант залишитися чистим – коли ти встаєш зранку й думаєш: «Так, сьогодні слухатиму музику, потім вивчу музику, зіграю музику. Може, увечері влаштую концерт»
Якщо ти топовий музикант, то навіть у голодні часи можна комусь записати саксофон, трубу, зробити аранжування або зіграти «інтелектуальний джаз» на корпоративі на 20 людей. У «жирні» часи ти купуєш інструменти, а в хуйові – потихеньку продаєш. Я ніколи не працював. А ні, таки працював, – таскав взуття на складі, але недовго.
Спорт допомагає дути в саксофон?
Дякую батькам, що змушували займатися спортом. У мене була, звичайно, перерва на студентський алкодвіж, але я повертаюсь і кайфую, що не треба починати з нуля. Я знайшов пропорцію між пивом і пробіжками. Чекаю, коли рука відновиться, і тоді зможу виконувати більш складні фізичні вправи. Я почав бігати, бо руку пошкодив – упав із велосипеда пʼяний у Франції. Потім грав пʼять вистав під трамадолом [знеболювальне]. Я не жалуюсь, було кльово.
Десь у пʼять років мене віддали на східні єдиноборства. Карате-секції зазвичай націлені на те, щоб розвинути фізично, а не навчити битися. А от мені попався шизо-мужичок, який учив саме битися. Там навіть було кендзюцу – японське фехтування на мечах із бамбука. Під час удару меч деформується й енергія втрачається, але удар – є. Потім мене віддали на шахи. Можу тепер у кавʼярні пограти або десь на тусовці. Ще я ходив на плавання. Це добре вплинуло на розвиток шиї, на легені. Трохи було й боксу, але коли я зрозумів, що точно займатимуся музикою, то перестав, бо забивалися руки.
Коли Андрій Бармалій заспіває?
Я можу бути харизматичним вокалістом – не технічним, але харизматичним. Зараз мені важко писати текст, у який я вірю. Усе, що пишу, здається дурницею, ніби кажу занадто прямо. Хочеться більше поетичної майстерності, а не якісь лозунги. Тому поки пизджу у Слєпакова («ВГНВЖ», «Warнякання»). У турі я послухав усю програму «Warнякання» разів десять. Зараз я «Вогнепальне» (альбом гурту «ВГНВЖ» 2021 року) слухаю по колу. Це пророчі тексти, і що доросліший я, то ближчі мені його твори. Ще мені подобається «Ницо Потворно» та Oi Fusk.
Про саундтрек до фільму «Одного літа в Україні»
Завжди мріяв зробити саундтрек. Ще досі є мрія записати музику до відеогри, бо для першого альбому я надихався саме іграми. До «Одного літа в Україні» у мене була один підробіток, де платили мало, а роботи – багато. Мені не хотіли платити бабки, хоч роботу я зробив. Перший досвід і зразу така срака. Ми надавили, і гроші нам таки віддали. Натомість досвід з «Одного літа в Україні» був зовсім іншим.
Єдине завдання – щоб настрій треку відповідав картинці на екрані, а так – роби що хочеш. Більшість із того, що я записав, зайшло. У мене також викупили неексклюзивні права на трек Sobornist – вʼїбали його на початку, всередині й у кінці, а ще попросили зробити ремікс на композицію. Довго сидів-думав. Я тоді ще переїхав – сусідка довбить мозок, бо я на саксофоні постійно граю. Тож я просто взяв Sobornist, розтягнув її й кинув наверх reverb [ефект реверберації, який додає ехо]. Трек зʼявляється у драматичний момент фільму, коли воїни їдуть на бойове завдання.
Я насправді не знав, що це буде такий великий проєкт. Походу, у польоті знайшлися ще гроші, бо я думав, це якась грантова історія, і буде як минулого разу – я зроблю й піду собі далі. А тут на премʼєрі купа людей, вулиці забомблені рекламою, ще й новий монтаж – охрінєнний. Слухав свій саундтрек у кінотеатрі й думав: «Бля, ось тут треба було тихіше, тут – рівніше. А тут треба було більше постаратися».
Якщо загально, то кіно – це найвище мистецьке проявлення, бо найбільше грошей і поєднань: театр, музика, операторська робота, світло. Усе, що людство знає, можна засунути у фільм
Але люди досі ходять у театр, на концерти або перформанси. Коли людина в моменті, народжується щось, що ніколи вже не буде чимось іншим. У кіно багато етапів підготовки, щось змінюється на монтажі, а на сприйняття впливає трейлер або те, як промотують стрічку. А на сцені немає ніяких коментарів – тільки контекст перед твоїми очима.
Зараз знову набирають популярність платівки, і це неспроста. Ти можеш доторкнутися до фізичного носія, він потребує твоєї уваги. Якщо слухаєш платівку, то можеш дати пісні, яка спершу не сподобалася, другий шанс. Бо ти вже підключив програвач, поставив голку, а щоб перемкнути пісню, треба вставати, перевертати платівку, ставити голку на потрібне місце. Коли заходжу в гості до платівкоманів, то помічаю, що в них є такі альбоми, про які я навіть не чув.
Місце саксофона в сучасній музиці
Джон Колтрейн [американський саксофоніст] продовжував хуярити паралельно з Джимі Гендріксом у 1960-х, хоч вони вже віддалялися один від одного у плані музики. У 1980–90-х саксофон повернувся, коли, мабуть, усі заїбалися від диско. Потім знову пропав, бо нахріна тобі саксофон? Зʼявився електронний продакшн.
Усі схиляються до більш електронного продакшну, навіть гурти з барабанами пишуть електронні барабани, бо писати живі – це заїб. А треба ж, щоби жирно було, розумієш?
Це мене тримало з першим альбомом, бо я не знав, як це робити. У мене стільки друзів, які попаялися на індустріальних стандартах, і замість того, щоб випустити як є, вони точать-точать-точать. А людям не це важливо. Jockii Druce, «Хейтспіч» – вони як зробили, так і дропнули.
Я коли тверезий зранку, іноді переслухую свою музику. Думаю: «Боже, який крінж. Тут помилився, і тут теж». Чую, який тембр хріновий вибрав, або як басист на два такти раніше перейшов на іншу гармонію. Воно не ідеальне, але ж мурашить.
Із саксофоном більше геморою, ніж з електрогітарою чи піаніно. У хіп-хопі ти взяв луп із 1960-х і все, нащо паритися? Щоб писати саксофон, обовʼязково треба навушники, як і для вокалу. У нього дуже багатий тембр, багатший навіть за вокал, тому він очевидний у міксі. Якщо зробити його тихим, він звучить як бруд, а не як тиха нотка на гітарі. Саксофон має звучати гучно, ніби нерв, який не виходить показати вокалом. Ще там більше контролю, ніж у гітарі або піаніно. Диханням, губами й горлом контролюєш натиск, напор і губами, і горлом.
У мене три саксофони. У питанні догляду за інструментом я абсолютний додік. Мій перший сакс – альт. Я продовжую на ньому грати, бо таке фінансове становище у країні. Думаю, можна знайти хороший інструмент за 1500 баксів – звісно, що не новий. Багато саксофоністів люблять вінтажні інструменти, бо якщо ті дожили до наших часів, то це не просто так. Мій альт-саксофон має купу нюансів. Але замість того, щоб витратити на нього гонорари, я їх прожрав, і тепер у мене розйобаний саксофон. Але я беру майстерністю. Сакс-тенор більше гниє, але він у ліпшому стані, бо це загалом якісніший інструмент.
Що послухати із саксофоном?
Девід Бові в останньому альбомі [Blackstar, 2016 рік], коли він помирав від раку, грав на саксофоні. Я дуже люблю цю платівку. Колись моїм героєм був Камасі Вашингтон, але зараз мені його нецікаво слухати – здається, що я можу зіграти краще. Але це перший саксофоніст, якого я зрозумів повністю. Він доволі просто, але дивовижно будує історію та драматургію.
У Девіда Бові також був саксофоніст на імʼя Донні Маккаслін – це зі зрозумілих артистів, а не задрочених джазменів. Я багато що в нього стирив. Тирив я й у Коліна Стетсона. Він герой саксофона. Саксофоновий бодібілдер. А з джазменів… Сонні Стіт, Чарлі Паркер, Джон Колтрейн, Декстер Ґордон, Бен Вендел, Кріс Поттер, Сем Гендел, Шеймус Блейк. Ще дуже подобається музика барабанника Луїса Коула.
Джерело: Як Андрій Бармалій доводить, що саксофон – це сексі
