«Яйце янгола» (1985), Ошії Мамору
Ошії Мамору — класик експериментального аніме. Творчість Ошії буквально побудована на експерименті: режисер-сценарист постійно шукає нові форми вираження, працює у 3D і 2D, перебирає анімаційні техніки, створює німі мультиплікаційні фільми, намагається перенести принципи аніме в повнометражне художнє кіно. Спостерігати за роботами Ошії Мамору так само цікаво, як і вивчати історію мистецтва: з погляду форми Ошії, здається, перепробував усе на світі.
У першу чергу Ошії Мамору прославився як режисер культової дилогії Ghost in the Shell — це два філософсько-кіберпанкові аніме-фільми 1995 і 2004 років, які досліджували теми людяності і свідомості. Але шлях незалежного аніме-творця він розпочинав з «Яйця янгола» — класики 1985 року, дивного мультфільму, якому інколи навіть відмовляють у праві називатись аніме. Містичну історію про апокаліптичний світ, у якому зустрічаються маленька дівчинка і досвідчений воїн, досі інтерпретують по-різному. Риби, птахи, статуї, космічні кораблі — «Яйце янгола» побудоване на ірраціональному метафоричному наративі. У цьому мультфільмі відсутня стандартна логіка чи звичний триактовий сюжет — «Яйце янгола» нагадує скорше сновидіння або фантазію.
«Спогади про майбутнє» (1995), колективний аніме-альманах
«Спогади про майбутнє» — це добірка з трьох короткометражних аніме-стрічок, які ідеальні для першого глядацького знайомства зі світом незалежної, змістовної та дорослої японської мультиплікації. Якщо ви впевнені, що аніме — це виключно мультсеріали про підліткових персонажів з виряченими очима, дивною поведінкою, нестримними вигуками і сумнівною крапелькою поту на лобі, тоді «Спогади про майбутнє» — саме те, що вам необхідно, аби змінити думку.
Шоуранером «Спогадів» виступив авторитет індустрії — Отомо Кацухіро, режисер культової «Акіри» (1988), яка стала першою ластівкою всесвітнього захоплення культурою аніме. Вихід аніме за межі Японії розпочався саме з «Акіри» — неймовірного фантастичного антисупергеройського шедевра про ядерну війну та надприродні здібності. Отомо Кацухіро, як і Ошії Мамору, завжди тяжів до експериментів: йому було нецікаво бездумно працювати над розважальними мультфільмами, він прагнув нешаблонного змісту і форми. Саме тому Отомо покликав різних режисерів і сценаристів та взявся створювати альманах, який став золотим стандартом аніме.
«Спогади про майбутнє» — це три самостійні роботи, кожна вирізняється авторським стилем. «Магнітна троянда» — абсолютний культ для поціновувачів аніме — науково-фантастична історія про космос і спогади, яка повпливала на «Матрицю». «Бомба-смердючка» — сатирична історія про зараження вірусом, яка стала вкрай актуальною в ковідні часи. «Гарматне м’ясо» — антиутопія в дусі Орвелла, режисерська робота самого Отомо Кацухіро. Кожен мультфільм — приклад авангардної та незалежної анімації для дорослих, яка з часом анітрохи не застаріває.
«Паприка» (2006), Кон Сатоші
Кон Сатоші — на жаль, він помер у 2010 році — сьогодні вважається чи не найталановитішим і найвпливовішим режисером дорослого аніме останніх десятиліть. Його порівнювали з Гічкоком, Фінчером, Ноланом, Бунюелем, Лінчем. Напевно, найважливіший внесок Кона у світову попкультуру полягав саме в тому, що він запропонував стовідсотково альтернативне бачення мультиплікації як такої. Так, є мейнстримна, багатомільярдна індустрія аніме. Так, є окремий — фантастично привабливий! — світ Хаяо Міядзакі та його студії Ghibli. А є мультфільми Кона Сатоші, які ні з чим не порівняти. Дивитись аніме Кона — наче дивитися серйозне доросле кіно вже згаданих режсерів.
«Паприка» — magnum opus Кона Сатоші, перлина його фільмографії. Цей мультфільм шокує і вражає далеких від аніме глядачів, якщо вони випадково натрапляють на нього, бо важко повірити в те, що аніме може бути настільки складним, захопливим і цікавим. «Паприка» — це «Матриця» і «Початок» в одному флаконі. Науково-фантастична притча-пригода-детектив про механізм, який дозволяє потрапляти в людські сновидіння та впливати на свідомість пацієнтів. Кон досліджує найактуальніші проблеми: від питання ідентичності та нереальності реальності до природи кінематографу та впливу популярної культури на маси.
«Казка про принцесу Каґую» (2013), Такахата Ісао
Такахата Ісао (1935–2018) — товариш та ідейний опонент Хаяо Міядзакі, співзасновник студії Ghibli. На відміну від молодшого за нього Міядзакі, Такахата славився непопулярним підходом до анімації, через що залишився в тіні надуспішного режисера «Віднесених привидами». Такахата тяжів до вигадливих авторських проєктів, які дивували (і дивують сьогодні) мультиплікаційними експериментами, а інколи відверто артхаусними прийомами. Мультфільми Такахати водночас і дорослі, і дитячі, і розважальні, і вдумливі, і зрозумілі, і сюрреалістичні. Начебто те саме можна сказати і про роботи Міядзакі, але для Такахати це не ознака універсальності. Такахата — авторський режисер, який міг роками сліпати над проєктом, впадати в депресію, відрікатись від роботи, а потім знову повертатися до неї. І його мультфільми саме такі — вони живі, вони дихають, вони сумніваються, вони передають буремний внутрішній стан режисера. Такою є стрічка «Могила світлячків» (1988) — шедевральний аніме-фільм про Другу світову війну, який залишається неймовірно травматичним досвідом для глядачів.
«Казка про принцесу Каґую» — остання работа майстра, в якій його стиль і професіоналізм сягнули такого рівня, що деякі критики почали застосовувати до мультфільму фразу «божественне натхнення». Класичний казковий сюжет «Каґуї», запозичений з японського фольклору і просякнутий буддизмом, у руках Такахати перетворився на епічне гуманістичне фентезі, на «Дюймовочку» XXI століття. Тут тобі і кохання, і випробування, і магія, і ліризм, і притча, і, звичайно ж, неперевершений стиль анімації — такий собі грифельний мінімалізм, який краще за будь-що доводить тезу режисера: «Глядач прийме і повірить у будь-який тип анімації, якщо тільки ця анімація виконана талановито».
«Червона черепаха» (2016), Мікаель Дюдок де Віт
Студія Ghibli — напевно, найцікавіша мультиплікаційна студія сучасності. Цікава вона саме тим, що, на відміну від анімаційних студій-конкурентів — від короля мейнстриму Disney до незалежних європейців Cartoon Saloon, — пропонує глядачам багатошарову та змістовну мультиплікацію й виключно непересічні казки та історії. Ghibli тримається не на самих лише плечах Хаяо Міядзакі — студія випускає також мультфільми інших режисерів і сценаристів. І особливе місце серед її робіт займає бездіалогова повнометражна анімація «Червона черепаха» нідерландського мультиплікатора Мікаеля Дюдока де Віта.
«Червона черепаха» — живий доказ того, наскільки Ghibli не зважає на так звані тренди, мейнстрим і ринкові правила гри. Німий мультфільм де Віта — це сюжет про безлюдний острів, одинака-робінзона та гігантську червону черепаху, яка чомусь не дозволяє одинаку покинути острів. Метафорична оповідь про фатальність і боротьбу вводить глядачів у медитативний стан — така мультиплікація, що концентрується виключно на образах і анімаційній техніці, заслуговує на титул чистої (за аналогією з визначенням Альфреда Гічкока «чисте кіно»).
Джерело: Крім Міядзакі: 5 аніме-фільмів, що стали класикою жанру
