Хто, на вашу думку, є основними суб’єктами середовища спадщини? Між ким розподілена відповідальність за її збереження та захист?
Ольга Гончар: За спадщину відповідальні ми всі разом — кожен громадянин України. Якщо вона наша, нам дбати про неї і захищати її. І під час таких випробувань, як війна, що нині триває в Україні, це стає ще важливішим завданням. Початок повномасштабного вторгнення направду показав, що дуже багато людей це усвідомлювали (або усвідомили), тому й включилися в процес порятунку спадщини в різних регіонах країни.
Ольга Гончар
Очевидно, що на юридичному рівні за збереження нашої спадщини відповідальна держава в особі органів влади різних рівнів. Законодавча ж гілка влади створює закони та нормативну базу, що мала б захищати нашу спадщину. Але, на жаль, на практиці так відбувається не завжди.
Ельміра Аблялімова: Я згодна з Олею, що держава та громадянське суспільство є одними з ключових стейкхолдерів середовища захисту культурної спадщини. Також важливим гравцем цього поля назвала б і громадські об’єднання, що займаються питаннями охорони, захисту та дослідження нашої спадщини.
А якими є основні патерни взаємодій між цими суб’єктами середовища спадщини – органами державної влади, громадськими ініціативами, міжнародними організаціями тощо? І в кого виходить ефективна спільнодія та взаємопідсилення, а де все не так райдужно?
О.Г.: Ми як команда музею «Територія терору» активно взаємодіємо з усіма перерахованими стейкхолдерами. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, запустили Музейний кризовий центр, активно співпрацювали і зі Львівською міською радою, і з українськими музеями, що потребували допомоги, і з міжнародними організаціями та українським бізнесом, що прагнули цю допомогу надавати.
Насправді найбільшу проблему тут я бачу в недосконалості нашого законодавства в частині фінансування культурних інституцій. На жаль, можна написати безліч хороших стратегій і концепцій, але всі вони розіб’ються об реальність. Адже люди, що відповідають за фінансування культури з боку держави, не залучені в ці стратегії та не є частиною реального культурного середовища. Взагалі економічна система, в якій ми існуємо, не сумісна з реаліями функціонування сфери культури: вони перебувають у перманентному стані конфлікту.
Ельміра Аблялімова
Е.А.: Мій досвід взаємодії з органами державної влади розпочався ще у 2017 році. І основну проблему я бачу у відсутності сталості й тяглості в усьому, що стосується державних культурних політик. Мені видається, що держава в особі Міністерства культури (яке ледь не щороку перейменовують, змінюючи акценти в напрямках його роботи) не до кінця усвідомлює, який об’єм функціоналу має виконувати ця ключова для культурного середовища інституція.
Плинність керівників Міністерства культури дуже велика. І щоразу, коли приходить новий міністр і нова команда, починаються розмови про реформування галузі і створення нових стратегій. Так, ніби доти нічого не було зроблено. Відтак ми маємо справу з відсутністю тяглості в державних культурних політиках. Замість забезпечити сталий розвиток галузі держава постійно щось реформує і витворює з нуля. Потім приходить нова команда — і все по колу.
На жаль, ця відсутність сталості знаходить своє відображення і у взаємодії Міністерства культури з громадським сектором. Наприклад, від початку діяльності ми в ГО «Кримський інститут стратегічних досліджень» фокусувалися на проблематиках, пов’язаних з Кримом: проводили дослідження, напрацьовували рекомендації для витворення політик захисту спадщини на окупованих територіях тощо. І мушу визнати, що далеко не завжди ці рекомендації держава використала.
Взаємодія між державою та незалежними і громадськими ініціативами у сфері захисту спадщини, звісно ж, є, проте часто вона точкова, а не системна. І це відбивається на результатах, яких вдається досягати. Наприклад, минулого року ми допомагали Міністерству культури у його співпраці з UNESCO: консультували, надавали рекомендації — і не лише юридичні, а й як ми говоримо про нашу спадщину з міжнародними організаціями. Це була достатньо успішна співпраця, проте мені видається, що профільне міністерство могло б, усвідомивши власні прогалини в цій сфері, трансформувати свій підхід і виправити певні помилки. Але, на жаль, поки що працює здебільшого підхід точкової взаємодії.
Ще один аспект взаємодій у середовищі спадщини — це взаємини між його різними акторами. Ми маємо справді потужні фахові громадські організації та інституції в цьому полі, є спроможні фахівці, є міжнародні організації. Але, думаю, співпраця між цими гравцями середовища спадщини могла б бути активнішою.
Ельміра Аблялімова
З чим це пов’язано, на вашу думку?
Е.А.: Гадаю, з пережитками минулого, які ми досі тягнемо за собою.
Це досить загальна фраза. Що саме мається на увазі: небажання задвоювати функції одне одного, недовіра, острах конкуренції?
Е.А.: За моїм відчуттям, справді існує певна недовіра. Серед громадських організацій також є певна конкуренція, адже всі ми працюємо за рахунок грантових і донорських програм. Водночас ця конкуренція змушує нас постійно розвиватись і ставати кращими, тож це водночас і виклик, і стимул.
О.Г.: Я згодна з Ельмірою щодо браку тяглості та спроможності органів державного управління культурою. У полі захисту спадщини справді є така проблема, коли дуже фахові громадські організації роблять класні дослідження, розробляють рекомендації чи політики, а профільні органи державного управління культурою фактично не спроможні використати їх до ладу.
Проблема конкуренції між ГО за ресурс у вигляді грантів справді є: бо ж якщо ти витратив купу зусиль на пошук фінансування і не зумів його здобути, то просто не зможеш зробити для сфери те корисне, що планував. І тут важливо навчитися шукати різні можливості (зокрема фінансові), аби реалізовувати свої ідеї та працювати більш стало, а не вигоряти.
Щодо недовіри між різними акторами середовища спадщини. Звісно, існує людський фактор: майже всі ми знайомі між собою, більшість мали досвід співпраці, і не завжди безхмарний. І, безумовно, це також впливає на те, чи будуть наступні взаємодії. Але ж не помиляється лише той, хто нічого не робить. Загалом же за три роки повномасштабного вторгнення ми довели, що здатні об’єднуватися і спільно працювати заради справді важливого.
Ольга Гончар
Зі всього сказаного випливає, що громадські організації, інституції культури й експерти у сфері спадщини почасти підміняють собою державу в різних практиках: від кризового менеджменту до міжнародної діяльності. Проте як бути з виробленням політик, що все ж лишаються функцією держави?
О.Г.: Так і є. Я думаю, щоб змінити цю ситуацію, потрібно робити все, аби до сфери держуправління культурою приходило якомога більше фахових і пасіонарних людей. Такі люди є, але, на жаль, те, що пропонує їм державний сектор за їхні знання й уміння на рівні зарплатні й умов праці, не витримує жодної критики. Саме тому вони залишаються працювати поза державним сектором або досить швидко з нього йдуть.
Е.А.: Оля права — ми тут, на жаль, ходимо по зачарованому колу. Раз на якийсь період Міністерство культури починає розробляти чергову стратегію культури: залучає експертів, проводить обговорення, засновує робочі групи. Але чомусь ці документи так і лишаються недопрацьованими або виходять дуже далекими від досконалості.
Мені здається, тут йдеться навіть не про нездатність виробити стратегію розвитку галузі, а про нерозуміння державним сектором цінності культури як такої, а також відсутність стратегічного підходу. Яка головна мета стратегії культурного розвитку? Що таке культура для нас? Мені здається, наразі в держави немає чіткого розуміння, що вона має робити у сфері культури.
О.Г.: Я думаю, що всі все усвідомлюють, просто розуміти і робити — це різні речі.
Е.А.: Мені здається, функція культури під час і після воєнних конфліктів і криз надзвичайно важлива: зокрема, саме через культуру ми можемо заходити на українські території, які, сподіваюся, з часом будуть деокуповані.
Ельміра Аблялімова
Бо якщо говорити про той самий Крим, то, на жаль, України там і до 2014 року по-справжньому не було. І нам буде потрібно це визнати на національному рівні, аби змінити цей підхід на такий, що допоможе з часом реінтегрувати Крим і взагалі мати можливість провадити важливу розмову про те, що ми всі пережили. І саме культура тут може допомогти, адже вона є таким собі місточком між усіма нами. Саме тому думати про культуру — це думати про майбутнє держави. А в нас, на жаль, культура, зокрема культурна спадщина — це така собі необов’язкова штука, надбудова. Натомість ми маємо побудувати таку систему, де культура є базою, фундаментом.
Наприклад, у нас по всій країні є величезна кількість знищених не лише об’єктів культурної спадщини, а й цілих населених пунктів. Як ми на це дивимось? Що ми там будемо відбудовувати, на базі чого? На що будемо спиратися, чи важливо нам зберегти культурну ідентичність цих місць?
Я читала дуже цікаве британське опитування про те, чим для людей є культурна спадщина. Майже 80 % респондентів сказали, що для них це те, що безпосередньо пов’язане з історією їхніх родин, містечок, громад. До прикладу, церква, в якій одружувалися багато поколінь родини. Минуле, яке впливає на сьогодення і майбутнє. Ось що нам треба будувати у свідомості кожного українця. Звісно ж, це потребує багато зусиль і часу, але це набагато важливіше за будь-які документи і стратегії про розвиток культури, особливо якщо за ними немає реального бачення.
О.Г.: Я думаю, що розуміння цінності своєї історії та можливість доступу до цього знання дуже важливі. На жаль, попередні тоталітарні режими нас цього позбавили. Саме тому ми нині здебільшого знаємо лише про три-чотири покоління своєї родини і все. У нас немає родинних скринь із сімейними реліквіями, великих бібліотек й іншого спадку.
Ольга Гончар
Ну, ми направду знаємо, чому їх немає. Це не означає, що їх ніколи не було — просто все це в нас забрали.
О.Г.: Так, власне. І зараз у нас знову намагаються це відібрати. Але ми боремось, пишемо свою нову історію і з новою глибиною усвідомлюємо цінність власної культури.
Ми знаємо, що зараз знову ризикуємо втратити все. Тому кожен архів на особистому телефоні безцінний — ми не видаляємо світлин з місць, де бували, бо за якийсь час цих міст уже може не бути або й уже немає. Саме тому ми маємо все це відстояти, щоб нам було що передати далі, аби більше ніколи в нашій історичній пам’яті не було прогалин.
Ще один важливий стейкхолдер у сфері спадщини — це громадянське суспільство. Якою є його роль загалом, а також на рівні місцевих громад? І які зміни за час великої війни ви тут бачите?
О.Г.: Я думаю, що чим далі від російського кордону, тим більше відповідальності ми маємо. Для мене Львів – це місто, з якого починається війна і на якому війна закінчується. Для тих, хто їде до нас з Європи, війна починається зі Львова. А для тих, хто їде з окупованих чи прифронтових територій, тут війна закінчується.
Саме тому на нас, львівських інституціях культури, лежить величезна відповідальність за всіх, хто переїхав у це місто, аби вони знайомилися з нами та могли знайти віддушину, мати безпечний простір поговорити про наболіле. За три роки повномасштабної війни до Львова релокувалися багато культурних інституцій. Ми також бачимо, як зріс інтерес аудиторії до їхньої діяльності. Культурні заклади все більше стають важливі як територія для взаємодії та піклування про душі.
Е.А.: Я хотіла б тут трохи додати про запит аудиторії на культурні події під час повномасштабної війни. Зокрема наведу приклад театру: зараз в Києві квітки до театру треба бронювати за місяць-два. Так само зріс попит на виставкові проєкти, і взагалі на знання про українське мистецтво. До прикладу, хто з широкої аудиторії до 2022 року знав про Марію Приймаченко чи про Ганну Собачко-Шостак? А зараз люди дуже активно відкривають для себе історію культури.
Виставка «Марія Примаченко. Невідоме»
Або ще один свіжий приклад з моєї практики: нещодавно Національний художній музей запропонував провести дискусію про Крим. Запропонований час – вечір п’ятниці. Я спершу сумнівалася, чи хтось прийде наприкінці робочого тижня, під час відключень світла поговорити на таку тему? Але люди прийшли, їм було цікаво, вони ставили багато питань. Є дуже відчутний запит на переосмислення, на нові знання, на пошук сенсів. І ми всі маємо дуже активно працювати, аби його не втратити.
Поверну нас насамкінець до того, з чого ми починали – до взаємодії між стейкхолдерами в середовищі спадщини. Ми ґрунтовно пройшлися по больових точках. А як щодо спільних здобутків? Чи ви можете назвати вдалі кейси об’єднання зусиль задля спільних цілей?
О.Г.: Я думаю, що успішним кейсом можна назвати ситуативні об’єднання фахівців та інституцій культури у перші тижні повномасштабного вторгнення. Зокрема, ми як ГО «Новий музей» спільно з ГО «Інша освіта» тоді заснували Музейний кризовий центр. До нас долучилося багато експертів, ми допомагали культурним інституціям по всій країні, залучали кошти і направляли тим колегам, хто цього потребував. А днями ми оголосили, що ГО «Новий музей» стане головним оператором відновлення Меморіального музею Романа Шухевича у Львові, який постраждав внаслідок російської ракетної атаки 1 січня 2024 року. Це наш партнерський проєкт з Львівською міською радою; нашим завданням є також збір коштів на цю ініціативу, і ми дуже хотіли б, щоб це були лише благодійні кошти. Така співпраця – приклад об’єднання зусиль заради суспільного блага.
Ще один успішний кейс – це Штаб порятунку спадщини, яким опікувався Василь Рожко, що згодом переріс у НеМо. А зараз вже проанонсовано заснування нової інституцій спільними зусиллями НеМо та ГО Museum for change.
А одна з останніх позитивних нових у середовищі – відкриття офісу UNESCO у Львові – також стала можливою завдяки спільним зусиллям багатьох колег по сфері.
Відкриття першого в Україні Культурного хаба ЮНЕСКО у Львові, 28 січня 2025 р
Е.А.: Я б назвала серед успішних кейсів спільнодії зокрема конференцію, яку ми як ГО «Кримський інститут стратегічних досліджень» провели влітку 2024 року. Вона була присвячена 70-річчю Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту та 25-річчю її Другого протоколу. Ми здійснили цей проєкт спільно з Міністерством культури та стратегічних комунікацій, Міністерством закордонних справ, а також низкою партнерських громадських організацій.
Це був дуже вдалий приклад win-win підходу для всіх партнерів. Адже напрацювання конференції будуть корисні для України в довготерміновій перспективі, і вже зараз українські делегації на міжнародних полях використовують їх задля посилення позицій нашої держави в полі міжнародного права.
О.Г.: Я би тут також хотіла додати про колег з кримськотатарської спільноти, які за час з 2014 року неодноразово показували усім приклад, як потрібно відстоювати власну спадщину, власну культуру та ідентичність. При чому, на всіх рівнях: від виставкових проєктів до культурної дипломатії. Це дуже добрий приклад для всіх нас – як про себе говорити та артикулювати себе назовні.
Е.А.: Насправді ми всі вчимося одне в одного. Уся українська культурна спільнота зараз є прикладом для всього світу, як потрібно діяти для захисту власної культури та ідентичності. У кримських татар, як і в українців, нині дійсно дуже непрості часи: ми стоїмо перед реальним ризиком повної асиміляції, якщо окупація Криму триватиме. Але українці щодня показують нам потужний приклад того, як боротися з дуже великим та агресивним ворогом. Тож мусимо продовжувати лупати цю скалу всі разом.
***
Серія створена за підтримки Кримського інституту стратегічних досліджень та виходить в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
Джерело: Культура як міст над прірвою
