Постер до фільму “Смерть Путіна”
Режисер Патрік Вега переконує, що, працюючи над сюжетом, радився з купою різних експертів, від натовських генералів до біографів Путіна. Утім заявлена як байопік історія нагадує монстра-франкенштейна, створеного штучним інтелектом з вікіпедійної біографії, «інсайдів» ютубівських псевдоекспертів, конспірології з Живого Журналу та пліток з жовтої преси середини 2000-х.
З найсмішніших вкидів — Путін насправді нелюбий байстрюк, якого всиновили багаті ленінградські родичі. А у 1989 році, коли Путін був офіцером КДБ, він закуповував чистий цезій у рецидивістів з Чорнобиля й потім продавав його чеченським ваххабітам у НДР. З менш смішних конспірологічних знахідок — Клінтон надав координати для знищення президента Ічкерії Дудаєва, а Шаміль Басаєв розпочав Другу чеченську війну з наказу і за гроші Путіна. У проміжку між цими екстремумами — діти в Ленінграді 1960-х, що ходять у лаптях і п’ють горілку з акваріума, та міліція, що убиває серед білого дня школярів, які крадуть машини в таксистів (які, звісно ж, полковники КДБ під прикриттям).
Вега створює лубочний фон Росії з піснями «калінка-малінка», горілкою та іншими атрибутами «клюкви» в дусі фільмів «Червона спека» чи сьомої частини «Поліцейської академії» і рясно доповнює його мемами й символами епохи путінізму, які й у пострадянському просторі не кожен уже пам’ятає, не кажучи про західний світ. Якщо поняття «рязанський цукор» ще досі жевріє в народній пам’яті, то причини того, чому ноги Путіна з’являються на коробці з-під ксерокса і чому він постійно виставляє на показ годинника, згадають далеко не всі.
“Смерть Путіна”
Фільм подає історію життя президента РФ нелінійними фрагментами — це чи то флешбеки, чи то марення Путіна. На початку стрічки він валяється в лікарняній палаті вимазаний власним лайном. А весь життєвий шлях проходить у супроводі двох містичних сутностей у формі дворового босяка з його важкого дитинства й жінки в армійській вушанці. Ці сутності символізують Темряву, яка керує діями російського диктатора. Така містифікація має досить жалюгідний вигляд: вона знімає відповідальність з Путіна (ну бо людина одержима дияволом) і взагалі викликає запитання про його значення у фільмі. Адже в ньому Путін взагалі не відіграє ніякої ролі у своєму ж житті — він лише нехаризматична маріонетка вищих сил.
Вега знаходить місце для маячних гіпотез щодо біографії Путіна, зовсім не згадує ані про кооператив «Озеро», ані про банду ленінградського міськкому (які досі при владі), ані навіть про військову агресію в Сирії. Повномасштабне вторгнення представлене у фільмі кількома кадрами воєнних злочинів у Маріуполі й Бучі. Виглядають вони так, наче не вставити їх режисер не міг, а як адекватно зобразити війну, не знав.
Кадр з фільму “Смерть Путіна”
Поза хаотичним, рваним, місцями неадекватним й абсурдним сюжетом, цей фільм жахливий візуально. Окрім неякісного дипфейк-обличчя диктатора, яке вдягнули на актора Славоміра Собала, у стрічки багато інших вад, від психоделічного поєднання монтажу й кольорокорекції до абсолютно хаотичних локацій, де Дагестан схожий на країни Близького Сходу, Ленінград 1960-х нагадує блокадний Ленінград, а інкарнації потойбічних сил — чи то маленьких людей Достоєвського, чи то колгоспників з картин доби соцреалізму.
До знімань «Смерті Путіна» Патрік Вега зробив кар’єру як режисер другосортних бойовиків про поліцейських і спецслужби («Пітбуль», «Секретні війни», «Чума Бреслау»), які вирізнялися специфічним підходом до візуального. Наступним фільмом режисера мала стати автобіографія, однак він вирішив зняти перший художній фільм про російського диктатора, який вписав себе в історію трагічно й криваво.
У цьому фільмі немає сатири, яка викривала б Путіна — як це робив Чарлі Чаплін, висміюючи Адольфа Гітлера в «Маленькому диктаторі». Ба більше, тут немає навіть натяку на політичний гумор — як у «Смерті Сталіна» Армандо Іануччі, де щурячий забіг за владу між партійними бонзами навколо труни вусатого тирана виглядає майже як мок’юментарі. Водночас «Смерть Путіна» не назвеш і політичним трилером, який намагався б простежити шлях героя від ленінградської комуналки до пожиттєвої диктатури в найбільшій країні світу або принаймні проаналізувати, як мислить найжорстокіший диктатор ХХІ століття. Тут немає ані міцного саспенсу Алана Паркера, ані майже науково-популярного підходу Стівена Содерберга. Тут є лише маячна фантазія, заспойлерений фінал якої мав би викликати моральне задоволення, але викликає лише нудьгу й огиду. Путін не отримує в ній ані якоїсь кумедної смерті (наприклад, щоб його шию скрутили сідниці слона), ані справедливої кари (наприклад, аби його забили ногами вартові в очікуванні вироку Гаазького трибуналу) — він помирає так, як може померти кожен з нас.
Патрік Вега зробив кар’єру як режисер другосортних бойовиків про поліцейських і спецслужби
«Смерть Путіна» — абсолютно безглузде й непотрібне кіно. Цей фільм не веселить як політична сатира і не змушує замислитись як політичний трилер чи серйозний байопік. Це халтурно оформлена суміш фактів і вигадок, яка просто експлуатує тему Путіна — і якщо фільм отримав дистрибуцію в 60 країнах, то експлуатує успішно. Але чи вартує він грошей за квиток? Ні. Смерть дипфейкового Путіна можна і безкоштовно в інтернеті подивитися, а більше в цьому фільмі нічого й немає.
