Є історія Марго. Вона з Маріуполя. Коли почалася повномасштабна війна, їй було 7 років. Авіабомба потрапила в їхній будинок, коли там зібралася вся родина, щоб виїхати зеленим коридором. Батько, брат, бабусі з обох сторін, дядько, навіть хрещені батьки – усі загинули. Вижила Марго та її мама, яку поранило. Чотири дні вона сиділа поруч із непритомною мамою. Потім їм просто дивом вдалося вибратися й виїхати в Київ.
Маргоша була в нас у другому кемпі в Іспанії й на чекапі в Україні. І це той самий приклад дитини, якій справді допомогла терапія. Проте згодом мати просто фізично вже не могла тягнути дочку. У Маріуполі в них була своя нерухомість, але вони все втратили. Боляче спостерігати, як довго вона вибивала собі гуртожиток, і нарешті це сталося, ініціатива «ЯМаріуполь» надала житло: і Марго нарешті повернулась до Києва. А нещодавно якийсь абсолютно незнайомий меценат із мого інстаграму оплатив дитині навчання в приватній школі Києва, де ми розраховуємо надолужити освітні розриви й забезпечити необхідну психологічну підтримку.
Я зараз ношу брошку, яку мені подарувала Маргоша. Вона сказала, що «заговорила» її, щоб не було прильотів: читала над брошкою спеціальну молитву, яку промовляла, коли лежала під завалами. Я нарешті поридала.
Ще одна дівчинка в нас: 13 років, із Червонограда (Берестина) Харківської області. Теж авіабомба, рідні загинули, дім повністю знищений, усе згоріло, її вибуховою хвилею винесло до сусідів. У неї класна, але просто теж дуже юна опікунка – 20-річна сестра.
Психологічно ми дівчинку витягли. Проте вона майже два роки не ходила до школи. Живе в селі, друзів немає, розвитку немає. На щастя, ми змогли знайти донора, який оплатив їй навчання у Варшаві. Продовжуємо співпрацювати зі школою, бо чарівних пігулок нема, і виникає багато питань, як працювати з дітьми з таким досвідом.
Загалом ми спонукаємо дітей думати про майбутнє. Суть програми якраз у тому, що ми інтегруємо їхній травматичний досвід у їхній біографічний досвід. Ми ніби поєднуємо лінію минулого часу, теперішнього та проєктуємо майбутнє. Коли вони поговорять про плани, про свої мрії, то це вже частина зцілення. Це дуже важлива історія, коли ти хочеш кимось стати.
Діти дійсно часто хочуть бути військовими, як Юра з Бучі. А дівчата часто кажуть про професію психолога. Можливо, якраз вони й будуть найкращими психологами. А один хлопець сказав, що хоче бути науковцем на Чорнобильській АЕС.
Думати про майбутнє під час війни загалом важко, але коли в дитини гине хтось із близьких або всі близькі, то виходить, що вони взагалі втрачають можливості стати тим, ким могли би бути. І тоді дати цей соціальний ліфт, підтримати – це є життєво важливим.
Джерело: «Усі українські діти – діти війни». Як Gen.Ukrainian рятує психіку сотень підлітків
