Девід Лінч помер у віці 78 років
“Орлиний скаут” у Філадельфії
Лінч народився у 1946 році в Міссула (Монтана). Його сім’я часто переїздила Америкою слідом за батьком, Дональдом Лінчем, який працював на Міністерство сільського господарства.
Дитинство найхимернішого режисера нагадувало рекламні постери шинки Ham: та сама славнозвісна ейзенхауерівська одноповерхова Америка з рівними газонами, хлоп’ячими іграми, запашним яблучним пирогом та барбекю по вихідних. Лінч був не просто старанним учнем, а й одним із найкращих скаутів у США, за що навіть отримавав відзнаку “Орлиний скаут”.
Бунтувати Лінч почав у 15, коли познайомився з місцевим художником Бушнеллом Кіллером (Bushnell Keeler). “З того часу – ніякого навчання. Лише наполеглива мрія стати художником” – говорив режисер. Врешті Лінч стає студентом Пенсильванської академії мистецтв у Філадельфії. У 1960-х це місто було типовим індустріальними гігантом з наполовину здеградованою промисловістю та вуличною злочинністю. В іншого це викликало б якщо не суїцидальні нахили, то бажання вшитись подалі. Однак Лінча надихало урбаністичне пекло навколо. Його підвальна майстерня була всіяна трупиками птахів та риб на різних стадіях розкладання. Лінч захоплювався не майстрами поп-арту, що були тоді на піку популярності, а експресіоністами на кшталт Оскара Кокошки чи Френсіса Бекона. Так він почав досліджувати природу смерті ще до початку режисерської кар’єри.
Картина Лінча “Жінка зі смугастою ногою”, 1968
Ранній Лінч: “Голова-гумка”, “Людина-слон”, “Дюна”
У перших кінороботах Лінч намагається адаптувати свою художню сюрреалістичну манеру до кінематографічних форм.
Похмура антиутопія “Голова-гумка” (1977) – історія про страх батьків розчинитись у власній дитині – стає з одного боку відображенняv пейзажів Філадельфії, а з іншого – рефлексією на розлучення самого режисера.
Доросла казка “Людина-слон” (1980) про вікторіанське фрік-шоу та його реального персонажа Джона Мерріка – людину нетрадиційної зовнішності, але великого серця – стає комерційно успішною, однак все ще “не рідною” Лінчу роботою.
За нею слідує “Дюна” (1984) – спроба екранізувати фантастику Френка Герберта, яка завершується провалом. Лінча не допускають до фінального монтажу, а сам він просить прибрати його ім’я з титрів.
Після цих трьох робіт Лінч розуміє, як влаштований світ кіно, і хоче знімати далі.
Кадр з фільму “Людина-слон”
“Лінчевський фільм”: неонуар і сюрреалізм
У 1986 році виходить “Синій оксамит” – принципова стрічка для творчості Лінча, адже саме з неї починає формуватися той самий “лінчевський стиль”. Вже в “Синьому оксамиті” можна побачити все те, що згодом режисер розвине у “Диких серцем” (1990),
“Шосе в нікуди” (1997), “Маллголанд-Драйв” (2001) та, звісно, у культовому “Твін Пікс” (1992).
Постійно досліджуючи природу зла та балансуючи між реальним і сюрреальним, Лінч розуміє, що найкраще для його фільмів підійде рамка неонуара. Кожна його історія в тій чи іншій мірі зав’язана на детективному сюжеті. Відрізане вухо на галявині, вбивство найкращої учениці класу, подвійне життя джазмена чи лесбійська любов двох акторок – усі ці довгі, заплутані детективні розслідування стосуються не скільки реального злочину, скільки природи зла як такого.
“Твін Пікс” став культовим серіалом
Утім, спираючись на принципи неонуарного детектива, Лінч насправді знімає авторське кіно, яке виходить далеко за межі жанру. Його фільми насичені метафізичним та містичним, зашифрованим у різним символах – як то червоні гардини чи електричні імпульси. Найбільш вражають, мабуть, лінчевські персонажі: карлики, велетні, деформовані обличчя та інші химери. Лінч створює їх не так з метою налякати глядача, як щоб викликати тривогу від відчуття, що ірраціональне – поруч.
“Сови – не те, чим здаються” – говорить загадковий велетень агенту Куперу у “Твін Пікс”. Саме це кредо стає наріжною ідеєю Лінча. Згадуючи про “одноповерхову Америку” свого дитинства він демонструє, що у кожного вишневого дерева є тріщини з чорно-жовтою смолою та рудими мурахами. А за кожною історією добропорядної провінційної ідилії, за спалахами блискучих посмішок та софітів голлівудської мрії ховається зло. Природа якого метафізична, а прояви буквальні.
Фільми Лінча стирають межу між сновидінням та реальністю. Нелінійність оповіді, поєднання прискореної та сповільненої зйомки, подвійна експозиція, майже повна відсутність тиші в кадрі, химерні люди – все не дозволяє бути певним у тому, що саме бачить глядач – життя чи сон. “Лінчевський фільм” – це тривожне сновидіння про те, що могло б відбутися і насправді, що (не)завершується з фінальними титрами.
Два фільма-винятки, які випадають з цієї химерної канви, та й то не зовсім, це “Проста історія” (1999) та “ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ” (2006) – саме так, капслоком, просив відтворювати назву фільму режисер.
“Проста історія” – це дуже миловидна оповідь про двох братів старшого віку. Один їде в гості до іншого на газонокосарці. Власне, це і є весь сюжет. З одного боку, медитативність цієї стрічки все ж нагадує ще один химерний сон – навіть попри те, що фільм насправді є байопіком а базується на реальній історії. Та з іншого, в ній нема всього того мороку, який притаманний фільмам Лінча. Режисер наче насміхається над критиками та фанатами, демонструючи, що його стиль може існувати не лише в парадигмі досліджень природи зла. Він працює і у варіації милого та добродушного роуд-муві.
“ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ” – найбільш складний та найменш зрозумілий, а до того ж останній повнометражний фільм Лінча. Знята на ручну цифрову камеру Sony стрічка розповідає про акторку, яка втрачає межі реальності і вже не може відрізнити серіал, в якому знімається, від процесу знімання. Цей складний та ірраціональний сюжет досі вважають водночасно найкрашим та найгіршим фільмом Лінча. Тут до кінця не зрозуміло, де у фільмі реальність, де серіал всередині фільму, а де галюцинації головної героїні, яка перебуває одночасно і в серіалі, і в фільмі про знімання серіалу.
Девід Лінч
Кава, прогнози погоди та медитація
Згадуючи про свій період життя у Філадельфії, Лінч розповідав, що якось показав батькові свій підвал з розкладеними трупиками птахів та риб. Батько довго мовчав, а потім попросив сина ніколи не заводити дітей. Він думав, що Лінч одержимий якоюсь психопатичною манією.
Однак всі, хто працював з Лінчем на знімальному майданчику, описували його як найдобрішу у світі людину, що жменями поїдає драже M&M’s та літрами п’є каву.
Лінч ніколи не приховував, що кава та солодке завжди його надихають. Певний час він взагалі харчувався у кав’ярні, де їв лише торти і каву. Режисер згадував, що колись пив по 20 порцій кави на день у маленьких паперових стаканчиках, але згодом став пити не більше десяти. Правда, – додавав він, – у величезних чашках.
Іншою важливою частиною життя Лінча була практика медитація, якою він захопився 1970-х. Розповідати в інтерв’ю про власні фільми Лінч завжди соромився, але завжди був готовий проповідувати про медитацію. Він навіть написав книгу “Catching the Big Fish”, присвячену Трансцедентальній медитації. Кошти з її продажу Лінч спрямував у власний фонд, що займався поширенням цієї практики у світі. Завдяки йому медитувати почали Клінт Іствуд та Мартін Скорсезе.
Лінч був в Україні декілька разів, і саме Трансцендентальна медитація стала причиною його останнього візиту в 2017 році. Режисер хотів поділитися практикою, яка, за його переконанням, може сприяти подоланню наслідків ПТСР в учасників російсько-української війни.
Останнім відеопроєктом, який створив Девід Лінч, є його ютуб-канал DAVID LYNCH THEATER, на якому режисер вів регулярний прогноз погоди. Поруч з оголошенням температури повітря та стану атмосфери, Лінч озвучував свою політичну позицію: від підтримки руху BLM до солідарності з українцями після початку повномасштабного вторгнення. “Якби я міг щось сказати Володимиру Путіну, то сказав би так: ми всі отримуємо таке ставлення, як самі ставимося до інших людей. І є закон природи, складний та швидкий. Цей закон: що посієш, те й пожнеш. Зараз, містере Путін, ви сієте смерть та руйнування, і це все на вас. Українці не напали на вашу країну, це ви пішли та атакували їхню країну”, – заявив він у своєму відеозверненні.
Режисер вів регулярний прогноз погоди
Незмінним від одного репортажу про погоду до іншого завжди були два словосполучення: beautiful blue sky (прекрасне блакитне небо) та golden sunshine (золоте сонячне сяйво). Лінч або говорив, що сьогодні саме така погода, або що сьогодні хмарно, але скоро ми обов’язково побачимо прекрасне блакитне небо та золоте сонячне сяйво.
Смерть Лінча стала ще одним з сумним нагадуванням, що генії теж помирають, що відходять люди, які створили культурні коди цієї епохи. Однак давайте пам’ятати, як в одному з етерів Девід Лінч сказав: “ Сьогодні я у сонячних окулярах, тому що бачу майбутнє, а воно – занадто світле”.
