Для початку, на чому ґрунтується таке твердження? На міфах щодо гострої необхідності в українських робочих руках в ЄС. Міфологію народив наш егоцентризм на початку війни, та зараз він продовжує жити в українському суспільстві вже самостійно. Але стійко. Що насправді? Насправді українські робочі руки ніяк не відрізняються від сирійських робочих рук з точки зору громадян ЄС. Глобально однаково, хто буде працювати там, де в них є потреба. Простіше – на ринку важкої ручної праці. Бо якщо хтось думає, що на нас чекають адекватні українській кваліфікації посади – це достатньо оптимістично і одночасно далеко від реальності. Саме тому в питанні необхідності робочих рук треба робити поправку на вид робіт, оплату, умови. Це про передумови.
А тепер, чому вкид далекий від реальності.
Головне – політична складова. Європейські країни відверто “правіють”. Австрія, Франція, Нідерланди, Німеччина, Італія. Скрізь ультраправі набирають вагу та вже є або очільниками уряду, або складовою урядової коаліції. А для ультраправих по всій ЄС питання мігрантів – ключове, хоч і парадоксальне. Головна ідея – закінчити поточну та ускладнити в майбутньому міграцію в ЄС. Зокрема, в питанні возз’єднання сімей (прямо окремо оговорюють). Якщо стисло – то ідея майже скасувати будь-який додатковий потік мігрантів, а поточних максимально відправити додому. І ми саме ті, кого відправити додому якнайшвидше з їх точки зору. Уявити, що заради “возз’єднання українських сімей” втратити голоси виборців – це прямо сміливо. Бо це не так.
До політичної складової в частині ідеології та політичних програм додається соціально-політичний тиск виборця. Першими проти нашої присутності виступають мігранти. Точніше, колишні мігранти, які вже пройшли процедуру натуралізації. Вони вважають, що для нас це занадто легкий шлях та ми відбираємо їх робочі місця. Як не дивно, саме ця емігрантська спільнота голосує за ультраправих. Тому всі політичні партії змушені прислухатись до їх вимог. Де тут про спрощення для нас? Вірно. Ніде.
Тому ніяких політичних та соціальних передумов для реалізації уявних програм возз’єднання не йдеться. Навіть на рівні проєктів.
Додайте сюди відсутність українського лобі для просування подібних рішень і отримаєте реальну картину. А вона така, що скрізь йде скорочення допомоги та згортання програм підтримки. Дедалі країни ЄС де-факто демонструють, що не готові прийняти додатково, а залишити ту частину українців, які соціалізуються або продемонструють готовність до реальної соціалізації. А це – меншість від евакуйованих. Бо як тільки наші починають втрачати пільги статусу захисту, їх погляд на повернення починає кардинально змінюватись.
В якості висновку. Або чому такі види – це зло. Не тому що демонструють, якщо не псевдо, то спірну експертизу. Вони зло, тому що спрямовані на поділ українців на “ми та вони”. По суті, це те саме “мовне питання” в іншій обгортці. І за таке треба карати. Принаймні, іміджево.
