Я стою біля літературного дому Ліхтенштейну й зачудовано дивлюся на дуже несподіване для мене видовище. На галявині в центрі міста бігають вівці. Вони веселі мов щенята, буцають одна одну, граються, і радісний дзеленькіт їхніх дзвоників миттєво занурює мене в атмосферу карпатської полонини. Але ні, тут інші гори, інші тварини, інші люди, інше все. «Коли я помру, то в наступному житті хочу бути веселою безтурботною вівцею в Ліхтенштейні», – кажу я своїм українським колегам, з якими ми разом маємо літературний тур Західною Європою. «Або коровою в Швейцарії», – каже мій видавець. «Це звучить як план».
Насправді ж, у мене лише одне життя, і я хочу його прожити в Україні. Як кінорежисерка і письменниця я часто мандрую в інші країни, але загалом живу в Києві. Я люблю це місто безумовною любов’ю, воно є моїм місцем сили й ахіллесовою п’ятою одночасно, і тому я не здатна розповідати про нього об’єктивно. І все ж ризикну сказати, що Київ, з одного боку, має своє унікальне лице, а з іншого, навіть попри сьогоднішню ситуацію війни, мало відрізняється від багатьох інших європейських столиць. Авжеж, тут вистачає своїх недоліків, і з-під нанесеного макіяжу сучасності тут ще подеколи прозирають риси відразливої пострадянщини. Але, незважаючи ні на що, це дуже давнє, сильне і красиве місто, а зараз тут вирує ще й дуже жива особлива енергія, через що багатьох людей сюди тягне як магнітом навіть під час війни. До початку повномасштабного російського вторгнення тут було понад 3 млн жителів. Відтак кількість населення в Києві та Київській області зросла майже на 50%. Це цілком логічно, адже сюди переїхали чимало вимушених переселенців з інших регіонів України, але також є й іноземці.
Хоча, авжеж, чимало людей, навпаки, виїхали. Нещодавно після мого виступу у Відні до мене підійшов дуже приємний чоловік. Виявилося, що він американець, який 13 років жив у Києві і працював учителем, але через російське вторгнення вимушений був вивезти свою родину. Він подарував мені свою книжку, це дуже дотепні рефлексії про викладання і вивчення англійської мови, але цікаво те, що поміж рядків дуже помітно зринає щира туга автора за Києвом як своїм домом. Я співчуваю тим людям, що вимушені були залишити своє звичне життя і не можуть вкорінитися тепер в інших країнах. У випадку нашої родини ідея можливої еміграції ніколи навіть не поставала. Але це завжди питання дуже непростого вибору й відповідальності за нього.
Так чи так, після чергових літературних виступів у кількох країнах Західної Європи я повертаюся і як завжди їду додому цілу вічність: будь-яка мандрівка означає зараз мінімум добу дороги в один бік. Потяги між Польщею і Україною, якими я найчастіше їжджу, мають свою особливу атмосферу: більшість пасажирів тут завжди жінки і діти, але також тут майже завжди можна зустріти іноземців – військових міжнародного легіону, журналістів або просто туристів, які все одно їдуть до країни, де триває війна.
От і цього разу я знайомлюся із сивим статним канадцем, якого я не могла не спитати про український прапорець на його куртці. Виявилося, що він – біолог, але останнім часом регулярно приїжджає в Україну й допомагає тут з евакуацією цивільних і навчає людей тактичній медицині. Коротаючи час на вокзалі між потягами, ми з моїм новим знайомим їмо кебаби, і він розповідає мені про свої експедиції в Арктику, життя в ПАР і свою нову любов – Україну. Врешті ми розходимося по різних вагонах, але обмінюємося контактами.
Потяг прибуває до Києва о 5-й ранку, якраз тоді, коли закінчується комендантська година. Місто ще темне і тихе, але звуки роботи генераторів псують цю гармонію і нагадують про те, що росіяни останнім часом знову дуже наполегливо намагаються ускладнити життя цивільних українців взимку. В моєму домі зараз також немає електрики, я тягну валізу на 7-мий поверх і шкодую, що попросила мого чоловіка не зустрічати мене.
Вдома всі сплять, я тихо варю собі каву на газу і читаю ранкові новини. Україну знову не запросять в НАТО, російські БПЛА влучили в кілька об’єктів енергетичної інфраструктури в Україні, на сході ворог щодня відкусює нові і нові шматочки нашої землі, не шкодуючи свого гарматного м’яса, і всі ми зависли у підвішеному стані, тривожно очікуючи на нові сценарії від переформатованого американського політікуму…
«О, мам, ти вже вдома», – з’являється врешті сонний підліток, а за ним і решта дійових осіб – мій чоловік і наша кицька. Всі знову в зборі. Мій чоловік уже більше року служить у Києві і тому тепер живе вдома, а на свою армійську службу ходить як в офіс. Це певна розкіш у порівнянні з тими часами, коли він, знаний український письменник, місяцями був на передовій. Загалом, він віддав армії вже чотири з половиною роки свого життя, і як людина, що з дитинства росла із відразою до будь-якого мілітарного досвіду (в його родині був ветеран війни в Афганістані), він ніколи не планував для себе нічого подібного. Але хто з нас міг загалом планувати цю вже майже 11-річну війну?
Ірина Цілик з чоловіком, письменником Артемом Чехом
Ми п’ємо каву, розбираємо сувеніри з подорожі, аж раптом починає вити сирена. Якщо чесно, то сирени в Києві вже давно не змушують нас бодай якось на них реагувати. По-перше, далеко не кожна з них справді означає атаку, по-друге, столиця найкраще захищена з усіх українських міст. Хоча, звісно, будь-які системи ППО не можуть гарантувати 100% захисту. Нещодавно один із таких дронів убив дівчинку в Києві: він влетів прямо в її кімнату, а батьки загиблої юнки, чия кімната була з іншого боку, лишилися неушкодженими. Таких історій в Україні дуже багато, і я стала більш товстошкірою. Але конкретно ця трагедія мене дуже сильно тригернула: в нашій квартирі таке саме планування.
Втім це не змусило мене і мого 14-річного сина більш відповідально ставитися до повітряних тривог. Але якщо у нас із ним затупилися інстинкти самозахисту і геть зникла реакція страху, то в мого чоловіка навпаки. Півтора роки тому він пережив дуже травматичний досвід і мало не загинув на фронті. Тоді він дивом вижив і вважав, що вийшов сухим із води. Але нещодавно проявилася нова реакція його організму: звуки вибухів у Києві часом спричиняють в мого чоловіка панічні атаки.
Таких, як він, тепер у нас дуже багато, а буде ще більше. Менше з тим, ці невидимі для інших травми часто не є очевидними, і Київ на позір може виглядати доволі безтурботним містом. Ресторани і бари повні людей, як ніколи яскраво вирує театральне життя, люди активно ходять в кінотеатри, у центрі міста відкриваються нові модні книгарні. А на День Святого Миколая у Києві на площі перед Софійським собором 11-го сторіччя поставили велику різдвяну ялинку. В той же день у Запоріжжя прилетіли ракети, люди горіли у своїх автівках, були загиблі і поранені, серед них діти, зокрема й немовля. Передріздвяний час в Україні має свою специфічну атмосферу.
На місці влучання ракети РФ у Запоріжжі, 6 грудня 2024 р.
А все ж, чим більше летить на наші міста ракет, чим більше нас усіх накриває темною тінню невідомості найближчого майбутнього, тим більш відчайдушно люди потребують хоч якихось моментів нормальності, насиченого культурного життя і так далі. Та і зрештою нічого нового, все це вже було в історії. Якось я була в Парижі на виставці, присвяченій початку XX століття в цьому місті. Мене зачепила за живе частина композиції, присвячена Першій світовій війні: ось зала свідчень про великі трагедії, мільйони втрачених життів, геніальних поетів в окопах і так далі. Але заходиш у наступну залу, а там уже експозиція про розквіт культурного життя, яке вирувало в той же час трохи подалі від фронтів. Як знайомо…
Такі речі тим більше вражають, коли їдеш зараз у прифронтові території. В листопаді я разом із двома іншими поетами відвідала кілька міст на півдні України. Міста цього регіону перебувають під постійними обстрілами, майже щодня є загиблі серед цивільних. Але там, як і в інших прифронтових загрожених територіях, зали завжди повні і поетів часом приймають як рок-зірок. У Херсоні, куди організатори виступу дозволили нам їхати лише у бронежилетах і касках та інструктували, що робити у випадку дронової атаки, зустріч із читачами відбулася таємно, без публічного анонсування місця і часу, у підземному сховищі. Але незважаючи на ранковий час зустрічі у робочий день, в залі все одно було повно людей.
Авжеж, не лише любов до поетичного слова приводить людей на такі зустрічі. За великим рахунком, це пошуки людей своєї зграї. Особливо в часи такої величезної непевності, які все більше ризикують перетворитися на колективну депресію.
Херсонці на зустрічі з літераторами у листопаді 2024 р.
Темні грудневі дні тиснуть, а кінець року завжди спонукає до підбиття тих чи інших підсумків. Рівно рік тому я написала різдвяний вірш, який починався зі слів «Всі втомилися. Якщо зовсім чесно, втомилися справді всі». Що й говорити про цей рік, який був значно важчим. Українське суспільство знесилене і схвильоване туманними перспективами, при цьому вже наявні гострі розлами між людьми з різними досвідами ранять нас усіх. Наприклад, нам давно не вистачає бійців на фронті, і напруга, що утворилася між тими, хто служить у війську, і тими, що лишаються в тилу, дуже посилилася. Якщо на початку вторгнення стояли черги добровольців у військкомати, то тепер суспільна втома і зневіра в тому, що колективний Захід справді прагне перемоги над Росією, а також цифри вбитих і покалічених на фронті людей сильно охолодили бажання воювати тих, хто у війську ще не був.
Різниця досвідів відчувається тим паче сильно і під час моїх постійних поїздок у різні країни західного світу. Там інші люди, інше все, і десь на стиках наших із ними полярних реальностей з’являється розуміння неоднорідності ниток доль, які для нас усіх прядуть невидимі мойри. Ми, європейці, дуже різні, маємо несхожі виклики, часто ситий голодного не розуміє, травми колишніх колоній і колишніх колонізаторів різняться і т.д. Але за роки війни я стала мудрою совою, і відчуття образи на ці видані на старті неоднакові правила гри особисто в мене вже розсіялося. Втім, на жаль, моя віра в силу колективного Заходу також вигасла.
Вести діалоги зі Злом, довіряти домовленостям із ним – сумнівна стратегія, це вам будь-які сюжети світової історії й літератури скажуть. Але я можу зрозуміти, що таке розгубленість, страх можливої ескалації і бажання дистанціюватися від чужої біди. Як і те, що моєю країною багато хто готовий нині пожертвувати заради відстрочки відкритого конфлікту з Росією. А все ж, тонке мистецтво подвійних стандартів у виконанні тих, кого ми вважаємо нашими союзниками, особисто для мене виявилося більшим випробуванням, ніж відкрита агресія ворогів.
Пам’ятаю, коли влітку найбільша українська дитяча лікарня ОХМАТДИТ у Києві зазнала цілеспрямованого удару російською ракетою X-101, цю ракету змогли потім як слід дослідити. Врешті у ракетах такого типу виявили електроніку від різних західних компаній, зокрема з США, Китаю, Швейцарії, Німеччини та інших. За великим рахунком, це вже давно офіційна інформація, що в російській зброї, вилученій на полі бою, постійно знаходять велику кількість американських та європейських частин і компонентів. Що ж, усе це лиш бізнес, як то кажуть. І це тільки один з фрагментів цього складного пазлу.
Путін та Генсек ООН Антоніу Гутерріш під час зустрічі на саміті БРІКС у Казані, 24 жовтня 2024 р.
Дивіться, ось генеральний секретар ООН вперто не помічає характеру геноцидальної війни Росії в Україні й тепло тисне руку Путіна – клац, який ефектний кадр. А ось, дивіться, інші яскраві кадри – з відкритих тюрем у Дамаску, де щойно впав режим одного із соратників Путіна. Обтягнуті шкірою живі скелети, що провели в тюрмах по 40 років, зґвалтовані жінки, чиї діти народилися в ув’язненні і не бачили денного світла, шматки людських тіл, не до кінця розчинені в кислоті. Тепер я більше ніж упевнена, що такий сучасний табір смерті був би і в моєму місті, якби омріяний бліц-криг Путіна «Київ за три дні» не провалилися. І весь демократичний ліберальний світ так само не говорив би про ці сучасні гулаги, як «не помічав» їх у Сирії або на окупованих Росією інших територіях України.
Ну і так далі. Але в цю скриньку Пандори насправді не дуже хочеться зазирати. Зрештою якби не західні союзники і їхня допомога, напевно, мрія Путіна цілком поглинути Україну вже давно би справдилася. Але я трохи сумую за тими часами, коли, стоячи на Майдані під час Революції Гідності, я ще дуже щиро вірила в поняття чесності і честі.
До речі, в грудні ми згадували про особливу річницю – рівно 30 років тому був підписаний Будапештський меморандум, згідно якого у 1994 році Україна була змушена віддати своє ядерне озброєння. Взамін ми отримали тоді Меморандум між США, Великою Британією і РФ, що зобов’язалися захищати суверенітет і цілісність України та «вимагати негайних дій з боку Ради Безпеки ООН, якщо Україна стане жертвою агресії». Ну правда же, все це тепер звучить як несмішний анекдот?
Президенти РФ Борис Єльцин, США, Білл Клінтон та України Леонід Кучма підписують Будапештський меморандум, 5 грудня 1994 року.
І саме тому я завжди повертаюся додому і хочу жити лише тут, бо – як не парадоксально – посеред безкінечних негараздів, революцій, війни і тотального відчуття незахищеності, попри виснаження, фрустрацію від внутрішніх корупційних скандалів і так далі, я все одно відчуваю, що Україна для мене – це територія щирості і боротьби за справедливість. Так, за всім цим стоїть дуже багато «але», і не можна їх згладжувати або романтизувати, але, тим не менше, як нещодавно висловилася американська історикиня Марсі Шор в одному з інтерв’ю, «ти просто відчуваєш, що хочеш бути тут, бо тут відбувається щось важливе. Я вважаю, що сьогодні Україна є найважливішим місцем у світі, де визначається наше майбутнє».
…В Києві я знову входжу в колію нормального життя. Точніше, нормально-ненормального, але іншого ми не маємо. За кілька днів до Різдва Росія обстріляла моє місто вісьмома балістичними ракетами. Одна людина загинула, щонайменше дванадцять отримали поранення. Також одна з перехоплених ракет впала на великий офісний комплекс, і в результаті вибуху постраждали вітражі неоготичного собору Святого Миколая навпроти. Тим не менш, люди швидко повернулися до звичного життя: серед сирен, атак і щоденних трагедій ми маємо звичайний розпорядок дня, ходимо на роботу, відправляємо дітей до школи, часом насолоджуємось дозвіллям і п’ємо з друзями вино (ну або антидепресанти).
Костел Святого Миколая після атаки РФ, 20 грудня 2024 р.
Втім, ви усе це знаєте з новин. Розкажу краще щось несподіване і химерне. Нещодавно я дізналася, що деякі українці, лягаючи ввечері спати, кладуть трохи сухого корму у кишені власних піжам. Для чого? Для того, щоб собаки рятувальників швидше могли їх знайти в разі чого під завалами будинку. Корисний лайфхак.
Щось у цьому образі мене дуже зворушує: ось стоїть середньостатичний українець – завжди невиспаний (о, так) і від цього дуже роздратований. Ця людина понад усе хоче спокійного мирного життя. З одного боку, вона з надією поглядає на ті чутки, які звідусіль пророкують прийдешню розв’язку цієї війни. А з іншого, уперто жадає справедливості і не прийматиме поганого миру, розуміючи, що нас знову обмануть. І тому навіть розчарувавшись у всьому, не дозволяючи собі більше впевнено говорити вголос слово «перемога», проклинаючи все на світі і передусім владу власної країни, втрачаючи рештки віри, сил і молодості, ці середньостатистичні українці, що стоять зі зброєю в руках, з донатами на FPV-дрони для фронту, з собачим кормом у кишені піжам і так далі, дуже дорогі мені. І лише тут я зрештою вдома.
Джерело: Територія щирості
