Художня література
«Битись не можна відступити»,
Павло «Паштет» Белянський
Vivat
Книжку «Битись не можна відступити» неможливо читати без сліз, інколи – без сміху. Емоційна, щира, вона нагадує про війну тим, хто й досі намагається її ігнорувати, описує зміни, які сталися не лише з героями роману, а й кожним із нас. Звучить пафосно, але як інакше писати про воєнну прозу, створену автором-військовослужбовцем. Попри художність книжки, здається, що Павло «Паштет» Белянський створив літопис героїзму, розчарувань, радостей і болю тих, хто опинився на передовій російсько-української війни.
Книжка Белянського складена з різних історії, які стікаються в один потік оповіді, як це вже було в його ж «Бабуся вмирати не любила». Героїв «Битись не можна відступити», напевно, легко зустріти в будь-якому реальному батальйоні ЗСУ. Учитель, водій, власниця кафе, зварювальник, автослюсар – вони не були народжені для війни, але взяли до рук зброю. Автор докладно виписує характери персонажів, майстерно передаючи їхні страхи й переживання: від Тані Тигри, яка вирушила на фронт, втративши бізнес, до «Паштета», чий сарказм і гумор стають щитом проти жахів війни. Белянський показує війну чесно й без ілюзій: окопи, мінометні обстріли, смерті друзів, нескінченний біль втрат. Але разом із цим пише про підтримку, людяність, які дають сили рухатися далі.
«Мої жінки», Юлія Ілюха
«Білка»
«Мої жінки» – хронопис життя жінок на межі катастрофи, що затягує, як ріка, яка десь тиха й гладка, а десь розриває береги. Кожна історія – це окремий усесвіт болю, ніжності та сили, розказаний так, ніби авторка передає частинку своєї душі. Жінки, про яких пише Юлія Ілюха, – звичайні та виняткові. Вони бояться, люблять, плачуть і сміються. Їхні історії повні символів: чиїсь нафарбовані червоним нігті стануть свідченням звірств російських окупантів, для когось весна буде часом смерті, а не відродження всього живого… Контрасти. Їх так багато під час війни.
Що обʼєднує ці історії? Нота стійкості й болю, що стає основною в голосі багатьох українців. Юлія Ілюха пише лаконічно, але водночас її книжка містить чимало елементів, які потрапляють у ціль, розбурхуючи почуття та відчуття, як-то аромат пінки для ванни, що пахне «всіма просраними відпустками», або тиша, яка кричить гучніше, ніж вибухи. Звісно, слід згадати про ілюстрації та дизайн видання, які додають йому викличної емоційності. «Мої жінки» Юлії Ілюхи – книжка-білінгва, ще один великий плюс, адже можна не чекати на її переклад принаймні англійською. Тож проза авторки торкається найпотаємнішого, вона обіймає й каже: «Ми поруч, сестро», бо нею розказані історії, у яких кожна знайде частинку себе.
«Безбратня ніч»,
В. В. Ганешанантан
#книголав
Переклад з англ. І. Стасюк
2024 року українською вийшли книжки, які розповідають про громадянську війну у Шрі-Ланці: «Безбратня ніч» В. В. Ганешанантан і «Сім місяців Маалі Алмейди» Шехана Карунатілака. Обидві книжки відзначені престижними преміями: Women’s Prize for Fiction 2024 та Букерівською премією 2022, відповідно. Дуже різні за стилем й акцентами, вони дають можливість подивитися на події жорстокої війни, що тривала понад двадцять років, під різними кутами. Але врешті доходять спільного безапеляційного висновку про неприродність, абсурдність війни, негуманність політичних амбіцій тих, хто розпалює ворожнечу й убиває мирних людей.
Ми вирішили зупинитися саме на «Безбратній ночі» В. В. Ганешанантан, адже ця книжка є провокативною, має неоднозначний зміст.
У своєму романі авторка розповідає про тамільську родину, члени якої опиняються у вихорі зародження «тигрів Тамілу», терористичної, сепаратистської організації. В. В. Ганешанантан намагається дати читачу зрозуміти, що громадянська війна у Шрі-Ланці мала передумови, хоч це і не виправдовує жорстокість миротворців з Індії, військ ланкійського уряду та борців за незалежність Тамілу. Головна героїня, Саші, втрачає під час війни рідних братів і коханого. Вона працює в госпіталі «тигрів», та врешті починає займатися документуванням воєнних злочинів, скоєних різними сторонами конфлікту. Про те, як відбувалися внутрішні трансформації Саші, через що їй довелося пройти, щоб зробити доленосний вибір, і розповідає «Безбратня ніч», непроста, суперечлива, але по-своєму захоплива й, безперечно, майстерно написана книжка.
«Що таке табір»,
Нас’я Діонісіу
Видавництво Анетти Антоненко
Переклад із грец. А. Савенка
Сонячний Кіпр. 1947 рік. Здавалося б, після завершення Другої світової війни, після Голокосту, світ мав змінитися. Але, як пише сучасна кіпрська письменниця Нас’я Діонісіу, у ньому «пересохла річка любові». У своїй радше повісті, ніж романі, авторка розповідає про реальні події, які важко збагнути, бо «утримувати в увʼязненні людей, які нічого не скоїли, є одним із різновидів підлоти». У «Що таке табір» йдеться про камбоси – фільтраційні табори, побудовані британцями на Кіпрі. У них утримували уцілілих під час Голокосту євреїв, щоби не дати їм вирушити до Палестини, де вже панували антибританські настрої.
Оповідач книжки, журналіст Федон, вирушає до табору, що складався з пʼяти блоків і був розрахований на десять тисяч людей. Там наратор записує історії євреїв, чиї долі й так були зламані. І от знову вони мають бути в неволі з мріями про свободу, зі споминами про тих, кого втратили… Федон міркує про те, як важливо «доносити правду й у такий спосіб повставати проти забуття». Його щоденникові записи перериваються відступами – замальовками, дуже образними, навіть поетичними, про кіпріотів, які допомагають євреям, про те, якими неоціненними є свобода й памʼять. «Що таке табір» Нас’ї Діонісіу – прониклива, щемка книжка, яка оживлює сторінку минулого, про яку варто знати, щоб краще розуміти сьогодення певних націй і держав.
«В очікуванні варварів»,
Джон Максвелл Кутзее
«Фабула»
Переклад з англ. О. Степанова
Українською романів Джона Кутзее, південноафриканського й австрійського письменника, нобеліата, лауреата Букерівської та багатьох інших премій, не так уже й багато. Тому вихід перекладу його твору – важлива подія для тих, хто збирає власну високу полицю сучасної світової літератури. До того ж роман «В очікуванні варварів», що в оригіналі вийшов 1980 року, залишається актуальним й нині, досліджуючи теми влади, імперіалізму, людської жорстокості та повстання проти системи.
Центральним персонажем книжки є міський суддя, який десятиліттями служить Імперії, але, побачивши, як жорстоко її представники поводяться з полоненими «варварами», він поступово переосмислює свої цінності. Співчуття судді до жертв переростає у внутрішній конфлікт із системою, яку він представляє. Роман Кутзее ставить під сумнів методи управління колоніальних структур, демонструючи, як ідея зовнішнього ворога може бути використана для виправдання насильства й утримання влади. А оповідь від імені судді дозволяє простежити за розвитком його особистої дилеми між обов’язком і гуманністю. «В очікуванні варварів» – вишукано мінімалістичний текст, глибоке дослідження тиранії, що закликає до емпатії та переосмислення влади у всіх її проявах.
Нон-фікшн
«Точка У: Історії війни, що триває»,
Лесь Белей
Komubook
«Ця книга – це розповіді людей різного віку, різних професій і бекграундів, які постановили долучитися до війни. – пише автор у передмові. – Усі вони могли зайняти пасивну позицію безпорадних обивателів, але вирішили вчинити інакше». Лесь Белей зібрав біографії українців, і не тільки, які «пройшли умовну точку У, точку України: усвідомили її важливість і вирішили за неї боротися – кожен і кожна у свій спосіб».
Прагнучи зробити «зріз поколінь, історичних процесів і світоглядних зсувів», Лесь Белей створив книжку, у якій знайшлося місце семирічній волонтерці з Миколаєва, юному патріоту з окупованої Луганщини, етнічному росіянину, який із 2014 року став на захист України, волонтеру-будівельнику, викладачці англійської з Бахмута, журналістці з Києва, а з 2015 року – снайперці, американському художнику, 91-річній пенсіонерці, яка плете сітки й мріє побачити, «що моя Україна і моя нація є». «Точка У: Історії війни, що триває» розповідає про таких звичайних надзвичайних людей, на яких тримається віра в перемогу й справедливість, єдність країни. Книжка Леся Белея – ковток людяності, нагадування про силу краплі, з якої складається той самий океан, здатний змити навіть сильнішого ворога.
«Лемберґ: мамцю, ну не плач»,
Олена Чернінька
«Видавництво Старого Лева»
«Лемберґ: мамцю, ну не плач» – щира, болюча й водночас надзвичайно тепла історія, яка зачіпає найтонші струни душі. Олена Чернінька написала її як матір, яка шукає відповіді на запитання, що лунають у серці кожного, хто втратив рідну людину на війні або все ще чекає на її повернення. Це книжка про любов, втрату, надію та віру в життя. Викладаючи дуже особисту історію, авторка торкається теми сучасної історії України, війни, яка вже змінила цілі покоління. Олена Чернінька розповідає про свого сина Михайла, позивний Лемберґ, який став уособленням мужності, честі та відданості. Це «книжка про сина, сина-Героя», «сина, який спалахнув, наче зоря, в день свого народження». На момент її написання Лемберґ вважався зниклим безвісти…
Олена Чернінька пише відверто та правдиво. На сторінках її авторства немає вигаданих історій, лише реальні події, які оголюють рани, але водночас додають сил тим, хто має схожі переживання. «Лемберґ: мамцю, ну не плач» розчулює до сліз. Кожен її рядок наповнений материнським теплом і болем, яким неможливо не співпереживати. Утім, письменниця говорить не лише про війну, а й про життя, яке триває попри все, бо любов до сина, до людей, до України сильніша за будь-які ракети.
«Наші тіла – їхнє поле бою. Що війна робить із жінками»,
Крістіна Лемб
«Видавництво»
Переклад з англ. Н. Сліпенко
Книжка Крістіни Лемб «Наші тіла – їхнє поле бою» – це проникливе й болюче дослідження одного з найменш висвітлених аспектів воєнних конфліктів – сексуального насильства. «Зґвалтування – така само зброя війни, як і мачете, палиця чи автомат Калашнікова. – пише авторка. – Останніми роками етнічні й конфесійні групи в різних країнах, від Боснії до Руанди, від Іраку до Ніґерії та від Колумбії до Центральноафриканської Республіки, послуговувалися зґвалтуванням як навмисною стратегією, майже як зброєю масового ураження – не лише щоб нищити гідність і тероризувати населення, а й щоби стерти з лиця землі людей, яких вони вважають представниками ворожого етносу чи невірними». Тож Крістіни Лемб, бувши досвідченою журналісткою з понад тридцятирічним стажем роботи, зокрема й у зонах бойових дій, надає голос жінкам, які зазнали сексуального насильства в різних країнах, на різних континентах.
Тематика книжки Крістіни Лемб виходить далеко за рамки статистики чи фактів. Її зміст – це передовсім глибоке занурення в реальні долі. Авторка показує, як сексуальне насильство на війні не лише руйнує життя жінок, але й стає інструментом геноциду, терору й культурного знищення. Важливо, що Лемб не лише описує трагедії, але й висвітлює історії хоробрості, опору та боротьби за справедливість, акцентуючи на силі людського духу. «Наші тіла – їхнє поле бою. Що війна робить із жінками» – емоційно складна книжка, але вона необхідна для того, щоб руйнувати мовчання навколо теми, яку часто оминають.
«Культура під тиском»,
Борис Філоненко
IST Publishing
Розповідаючи про важливий нон-фікшн 2024 року, неодмінно хочеться згадати про фотокниги (Saints Саши Маслова, «Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–1990» Євгена Нікіфорова та Поліни Байцим), каталоги знакових виставок («Алла Горська», «Звір війни. Наївне мистецтво з України»), мистецькі видання («Скарби України: Культурна спадщина нації», «Професійне декоративне мистецтво України доби глобалізації» Зої Чегусової). Про деякі з цих книжок ми розповідали в попередніх добірках. Тому вирішили зупинитися на «Культурі під тиском» куратора та арткритика Бориса Філоненка – збірці вибраних авторських текстів за 2020–2024 роки.
Починаючись зі статті про 58-му Венеційську бієнале й український павільйон із проєктом Відкритої групи «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні», який, до речі, неоднозначно був сприйнятий вітчизняним артсередовищем, Борис Філоненко переносить у час до повномасштабного вторгнення, коли активно точилися мистецькі дискусії, а кураторам і критикам ішлося про «тимчасове розвʼязання тих питань, що лишаються на периферії, скасовані масивом великих подій».
Далі автор подає статті про роботи/серії робіт В’ячеслава Полякова, Каті Бучацької, коментує виставку Нікіти Кадана «Камінь бʼє камінь» 2021 року, докладно описує «Фонтан виснаження» Павла Макова, переходячи вже до часу, коли «художники й художниці України опинилися у війні й інших просторах». Загалом книжка Бориса Філоненка – це вже документ певних мистецьких процесів, фіксація зміни ролі художника, інтелектуальні тексти, сплетені з цитат і посилань.
«Це вам не естрада. Крутими стежками української поп-музики XX століття»,
Філ Пухарєв
«Лабораторія»
Філ Пухарєв зробив щось неймовірне: узяв історію української естради, витрусив із неї пил, додав дрібку гумору, щіпку іронії й створив книжку, яку не тільки можна читати, а навіть треба. «Це вам не естрада» – не просто гід українською попмузикою 20 століття, а цілий музичний атракціон із купою несподіванок. Хочете дізнатися, як український фольк-ансамбль випивав із Сантаною, і чому «Пісня про вчительку» приховує військову таємницю? Або як джаз у Львові «винаходили» діти діячів УНР? Тут є все: і зіркові пригоди, й інтриги, і навіть кумедні міфи, які хочеться обговорювати на кухні за чаєм. Але будьте обережні: прочитаєте – і вам захочеться слухати «Червону руту» та ВІА «Кобза».
Жарти жартами, але автор зауважує, що «мусимо прийняти той факт, що більшість українських попартистів радянських часів жили та творили в комуністичній системі координат». Чи були вони здатні на такі подвиги, як, наприклад, письменники-дисиденти? Ні. Чи означає це, що вони не були патріотами? Ні, бо «закладали між нот і рядків приховані сенси, що рік за роком, цеглинка за цеглинкою підточували червоний мур залізної завіси». Автор проводить стежками укрпопу зворушливо й навіть трохи зухвало. Музика тут не «висока матерія», а жива, емоційна частина минулого й сьогодення, про яку, як виявилося, можна розповісти без пафосу, але захопливо, з гордістю й великою любовʼю.
