– А що з «Веселкою»? Іронічно, але ця локація дуже важлива для кінцівки фільму…
– «Веселку» відкрив місцевий бізнесмен, який розбагатів на виробництві заморожених продуктів – пельменів, млинців. Він став депутатом місцевої ради, але потім вирішив, що йому «треба розвивати дух». Збудував собі екопоселення, «розвивав дух», босоніж ходив у білих одежах. Почав робити фестивалі, читати лекції. Ми зʼїздили на одну з подій із Дмитром Багненком [виконавцем головної ролі – ред.]. Це 15 хвилин від міста на автобусі, але там уже не зрозуміло, який рік на вулиці, яка це країна й про що всі ці люди говорять.
А з іншого боку лісу палили, рубали й пиляли дерева, відправляли на баржах у Туреччину. Вразив цей парадокс, усі ці ритуали. Мені подобається досліджувати ритуали, для мене кіно будується на цьому. Наприклад, як депутати в «Редакції» збираються перерізати стрічку після нібито відкриття нової труби в селі, крутять вентиль, а потім їдять фуршет навколо труби, якої насправді немає.
– Тобто історія з трубами – це не вигадка? [у фільмі показують, як депутати встановлюють «труби», не підʼєднані до комунікацій]
– Так, історія не останніх років, але це справді було.
– Це, мабуть, сюрреалістичний досвід – знімати кіно з меседжем про важливість природи, а потім бачити, як російська ракета влучає в Каховське водосховище…
– Продовжити працювати над цим фільмом, як не дивно, мало цілющий ефект. Будинок моїх тестя й тещі стояв у воді по саме горище два тижні. Зараз там усе під постійними обстрілами. Навіть складно з’їздити туди, щоб подивитися, у якому воно стані. Тесть із тещею примудряються: доглядають за трояндами, які вижили після потопу, годують бродячих собак, яких там просто тьма. Зараз на місці водосховища росте ліс, і це якесь дивовижне природне явище.
– Остання третина фільму перетворюється на «темну» історію. «Редакція» – не горор, але які ваші стосунки з горорами?
– У мене було базове уявлення про горори – Гічкок, «Сяйво». З «Редакцією» побували в Ірландії на фестивалі, де більшість премʼєр – горори. Чому? По-перше, це дешево. Якщо за каноном, то це одна локація, кілька акторів. По-друге, зазвичай окуповується. Коли режисер-дебютант робить там горор, то це найменший ризик для продюсера. У великій залі це особливі відчуття, як американські гірки: люди пригинаються, разом волають, відвертаються.
– Мені здається, ця «містичність хутора», яку ви показуєте в кінці «Редакції», дуже близька українцям, зашита в нашу культуру ще з часів Гоголя…
– Ми ж живемо в якійсь магічній свідомості. Віримо, що нас карають, коли трапляється щось погане, нас легко навернути в теорії змов. Іноді це брак критичного мислення, іноді недоліки освіти. Зараз багато «експертів» плавно переходять із політичних коментаторів на роль астрологів, прогнозують «точні дати» визволення міст чи завершення війни. У нас же був майже рік Олексій Арестович, «головний астролог країни», ще й мав статус радника. Люди слухали, вірили, любили його, пісні складали. І це не тільки «глибинка», це вся Україна.
– Ще до знімань фільму ілюстратор Микита Лиськов зробив замальовки, щоб сформувати візуальний стиль «Редакції». Спрацювало?
– Микита придумав перші ескізи і Юру [головного героя], сформував його образ – одяг, фотоапарат. Він придумав гіпертрофовано великого «королівського бабака», масштаб якого ми спробували зберегти у фільмі. У «Вулкані» був момент, де герой потрапляє в яму серед степу. Це проста сцена, де персонаж лежить у позі ембріона й зустрічається із землею, ніби перероджується. Поза, поєднання масштабів – будь-який прийом, який знайшов художник, може стати вирішальним у кіно.
Джерело: Життя в Україні – суцільний день бабака? Інтервʼю з режисером фільму «Редакція»
