В основі сюжету «Конклаву» — однойменний роман Роберта Гарріса, британського політичного оглядача й автора більш ніж десятка бестселерів на межі політичного трилеру й альтернативної історії. Добру половину з них екранізували не найгірші режисери з Романом Поланським на чолі.
Папа Римський помер, тож декан Колегії кардиналів має скликати конклав — зібрання кардиналів з усього світу, яке обирає нового понтифіка. Вибір крутиться навколо кількох очевидних кандидатів: є прогресивістський реформатор Белліні (Стенлі Туччі), який хоче оновити гендерну політику церкви; є консервативний ретроград і расист Тедеску (Серджіо Кастелліто), який прагне ледь не оголосити війну світовому ісламу; є центрист Требле (Джон Літгоу); є нігерійський ультраконсерватор Адеємі (Лусіан Мсаматі). Між ними всіма ходить кардинал Лоуренс (Рейф Файнз), який керує цим конклавом. Та раптом у цю більш-менш врівноважену систему вривається, ніби deux ex machina, кардинал Бенітес (Карлос Дьєц) — мексиканський священник, який очолював єпархії в Конго, Іраку та Афганістані і призначений кардиналом таємно від решти незадовго до смерті Папи.
Кадр з фільму «Конклав»
Конклав у Ватикані став особливим явищем у світовій історії та культурі, зокрема завдяки видовищній ритуальності з пуском чорного й білого диму та повною ізоляцією верхівки однієї з найбільших церков у світі. Очевидно, це неймовірно вдалий простір для вибудови трилеру в дусі Агати Крісті, де група людей у замкнутому просторі уподібнюється тарантулам і сильні починають їсти слабших. Витримувати на такому матеріалі саспенс з купою плоттвістів видається дуже цікавою ідеєю з неймовірним потенціалом. Особливо якщо маєш добротний матеріал реальної історії Католицької церкви (від геноцидів до педофілії), яка дає можливість повісити ярлик на кожного.
Потенціал примножується вибором на головну роль кардинала Лоуренса такого актора, як Рейф Файнз. Він досі не отримав свого «Оскара» ані за «Список Шиндлера», ані за «Англійського пацієнта», але цього малокартинного року має шанс врешті дістати заслужену нагороду. Його персонаж — це постійне балансування між священником у кризі віри й менеджером у кризовій ситуації. Файнз у фільмі постає то хитромудрим детективом, який виводить на чисту воду нечестивих кардиналів, то пастором, який не знає, що краще не лише для пастви, а для нього самого. У своїй проповіді герой Файнза оголошує про чесноту сумніву, адже навіть Ісус на хресті сумнівався, чи Творець покинув його. Сумнів стає головним виразником акторської гри Файнза, персонаж якого не може визначитися, хоче він спокою чи влади.
Кадр з фільму «Конклав»
Кадр з фільму «Конклав»
Та незважаючи на весь цей потенціал, Едвард Бергер примудряється зробити фільм неймовірно нудним. Перетворивши свого часу «На західному фронті без змін» Ремарка на криваву м’ясорубку, він неочікувано здобув за цю екранізацію купу призів, з «Оскаром» включно. Проте для роботи з політичним трилером про теократію майстерності телевізійника замало. «Конклав» розвивається настільки повільно, наче попереду кілька сезонів. А сам світ католицького духовенства тут нагадує щось на кшталт християнської версії «Карткового будиночка». Якоїсь миті герой Файнза прямо говорить, що в нього враження, наче він на американському партійному з’їзді. Фільм неочікувано вдало влучає в період виборчої гонки у США, де схоже за президентське крісло змагаються консервативний популізм і ліберальний радикалізм, за принципом «обидва погані». Однак прямолінійна режисура Бергера не дає розгорнути камерність політичного трилеру й відіграти повною мірою видовище «павуків у банці».
Бергер намагається розвинути авторське бачення фільму, наповнюючи більшу частину хронометражу статичним кадрами всього (від равіолі до нагрудних хрестів), а також сценами з різкими контрастами червоного з чорним чи білим (однак лише сцена з парасольками варта глядацької уваги). Він розгортає павільйонні забудови Сикстинської капели й Дому Святої Марфи, а також наповнює фільм виразною тривожною музикою Фолькера Бертельсмана та яскравою другорядною роллю Ізабелли Росселіні. Проте за всіма цими витонченостями й розкошами стоїть, по суті, неготовність Бергера знімати авторське кіно.
Едвард Бергер під час зйомок фільму «Конклав»
Кадр з фільму «Конклав»
Слідом за кардиналом Белліні, який оголошує себе мак’явелістом, але на практиці відмовляється стати «Ніксоном серед пап римських», Бергер відмовляється створювати насичений авторський політичний трилер. Він затягує сюжет, щоб потім занадто різко його обірвати, зробивши найбільш очікуваний з можливих фіналів. У його «Конклаві» немає ані чорної іронії «Молодого Папи» Паоло Соррентіно, ані філософської дискутивності «Двох пап» Фернанду Мейрелліша.
Після фільму залишається легке відчуття нерозуміння: то чим же є «Конклав» — роздумами про кризу Римсько-католицької церкви (що проявилась, зокрема, в контексті російсько-української війни) чи алюзією на американські президентські вибори? А можливо, як зазначали в американській пресі, взагалі віддзеркаленням ставлення Голлівуду до світу кіно? Хоча, скоріше за все, це просто була не найвдаліша спроба режисера зробити авторський фільм.
Кадр з фільму «Конклав»
Кадр з фільму «Конклав»
Джерело: «Конклав»: білий дим нудьги
