Про допомогу армії, мобілізацію, хейт від російських ботів та справи сімейні. Інтерв’ю з Романом Цимбалюком

Прочитаєте за: 7 хв. 31 Жовтня 2024, 6:58

Фото: Віталія Павленка / АрміяInform
Фото: Віталія Павленка / АрміяInform

Про перебіг інформаційної війни проти росії та про те, що може очікувати на російських пропагандистів після перемоги України, в редакції агенції АрміяInform ми розмовляли з відомим відеоблогером і журналістом Романом Цимбалюком.

Про це йшлося у першій частині інтерв’ю. Сьогодні — заключний фрагмент розмови.

Мій підхід — це буденна допомога нашій армії

— Хотілося б поговорити ось про що. У своїх стрімах ви постійно пропонуєте вашим глядачам допомагати армії, зокрема фінансово. Чи не втомилися наші люди допомагати війську?

— Точно ні! Я ж ніколи себе не позиціонував як волонтер. І на цьому я хочу наголосити. Бо, за певними винятками, і це було буквально декілька разів, я на своїй карті намагаюсь нічого не збирати. І у мене принцип в даному разі дуже простий. З огляду на те, що я не волонтер, я не планую вирішувати якісь там стратегічні завдання. Є люди, у нас є гігантські фонди, вони вирішують комплексні підходи. Запроваджуються навіть певні системи озброєння за народні гроші, а потім їх уже великими партіями у виробників закуповує Міністерство оборони.

Мій підхід як громадянина — це буденна допомога нашій армії. Коли, скажімо так, колядую в людей, то насамперед в інтересах певних підрозділів. У мене насправді єдине правило: це мають бути люди, які дійсно зі зброєю в руках захищають Батьківщину, які дійсно на війні. Тому що армія велика. Якщо це наші бійці в Курській області або в Донецькій, зрозуміло, тут треба допомагати, допомагати, допомагати!

І по зборах, які іноді я організовую, бачу: а чому це хтось має втомитися. Дуже багато присилають донатів з-за кордону. І з прізвищ видно, що це не тільки люди з українським корінням. Дуже багато з Ізраїлю грошей надсилають, зі США, Канади, Балтії. В Україні, зокрема в Києві, таких теж чимало. Тому народ готовий інвестувати у свою безпеку. І це, мені здається, абсолютно беззаперечна річ.

Коли пишуть, що «Байден не їде, а Байден вас кинув», трошки навіть смішно, тому що боти пишуть усе те саме

— А як ви ставитесь до хейту, або пересмикування правдивих фактів у коментарях до ваших відео?

— Я б не сказав, що я там сильно це висвітлюю. Ну, по них видно насправді, як оті путінські боти реагують, що це все у них така «командна гра». Наприклад, коли були бої за Вугледар, що б я не сказав, то купа коментарів від хейтерів однотипні: «а зато углідар наш».

Якщо ти просто до цього ставишся як звичайна людина, то розумієш, що це — твоя робота. Ну, от, з недавнього. Наприклад, коли було ухвалене рішення, що засідання в Рамштайні на рівні перших осіб держав антипутінської коаліції по часу проведення просто зсувається, бо в США — урагани. До цієї теми я бачив такі однотипні повідомлення, що «навіть ураган на боці росії, вас злили, вас кинули» тощо.

Хоча всі чудово розуміють, що всі необхідні рішення військового і військово-технічного аспекту, можливо, вони не настільки швидкі, як нам хотілося, але вони всі ухвалюються. І Байден хоче, навпаки, сам це сказати, ті меседжі. А коли пишуть, що «Байден не їде, а Байден вас кинув», трошки навіть смішно, тому що боти пишуть усе те саме.

Вони, наші вороги, нам розповідали про таке і 10 років тому, і тепер розповідають. А ніяк не можуть зрозуміти, що Україна була, є і буде. Тому просто не звертаю на такі нападки уваги. Ну, мама моя переписується з такою категорією людей, намагається щось їм довести. А я кажу: якщо ти не знаєш цю людину особисто, то вступати з нею у розмови немає ніякого сенсу.

Я по-оптимістичному переконаний: багато людей все одно сюди повернуться після війни

— Від питань політичних і публічних перейдемо, якщо ви не проти, до питання про особисте. Не лише фізична ворожа окупація, але й сама війна розлучила сотні тисяч українських родин: чоловіки — в Україні, жінки з дітьми змушені були податися на чужину. Так сталося і у вас. Те, що вам не вистачає вашої сім’ї, це зрозуміло. І тим не менш, які зміни та трансформації у вашій родині відбуваються?

— Я не думаю, що тут моя історія чимось відрізняється від інших. Це випробування. У нас в сім’ї в такій ситуації повне порозуміння. І мені все ж таки здається, що якщо є змога не чути повітряних тривог і, відповідно, не жити в тих ризиках, в яких ми живемо, то дітей треба від цього врятувати.

У мене, зрозуміло, є туга за ними. Вони ростуть, а фактично батька бачать не так часто, як хотілося б. Там, за кордоном, вони опановують дві мови. Іноземні. Помічаю, що українська у них стала не такою вільною, як раніше. Але у багатьох людей ще гірші умови для побачень, для особистого спілкування, ніж у мене.

Зрозуміло, що військовозобов’язаним чоловікам виїзд за кордон заборонений, бо всі зобов’язані захищати державу, стояти на обліку і в разі потреби приєднатися до війська. А з дітьми що? У нас так багато знищених населених пунктів. То краще хай вони зростають в Європі, ніж вони потраплять до російського полону, як діти Маріуполя, наприклад. Тому ситуація складна, багато невизначеностей. Я думаю, що маємо робити кожен своє. Діти мають рости, вчитись, а ми — боронити свою державу.

Зрозуміло, що не всі повернуться з вимушеної евакуації, з еміграції. І про це треба теж прямо сказати. Зрозуміло, що демографічна ситуація в цілому буде питанням номер один в Україні. Але так само зрозуміло, що багато хто захоче повернутися після війни, якщо їм буде куди повертатись. Бо багатьом просто немає куди їхати.

У них після повернення буде зовсім інший рівень вимог до школи, до свого міста, і багато-багато чого. Я насправді розумію ці ризики, я не впевнений, що є сенс зараз про це говорити, тому що не розв’язане базове питання. Базове питання — це безпека, це війна, що досі триває.

Ну, от ми зараз у Києві, тут багато дітей, багато хто не виїхав, багато хто тут. Це ж особисте рішення. Критикувати, підказувати: ніхто не знає, як однозначно зробити правильно. Коли ти не знаєш, як діяти, дій так, як вважаєш за потрібне.

Але я по-оптимістичному переконаний: багато людей все одно сюди повернуться. Бо, по-перше, тут, в Україні, класно жити. Що нас тут зараз найбільше засмучує? Війна! А якщо ми забираємо чинники війни, то, зрозуміло, тут є не все так ідеально організовано, як у багатьох європейських державах. Але сюди приїдуть наші співвітчизники з новими знаннями, з новими знайомствами, з новим баченням світу, знанням мов тощо.

— Упродовж цієї особистої теми. Під час попередньої зустрічі в нашій редакції, торкаючись теми вашої сім’ї, ви сказали, що ваша дружина, вона взірець жінки для вас, але має одну ваду: чужинський паспорт. Адже як і ваших дітей, кохану дружину ви привезли до України після тривалого відрядження з москви. Чи вдалося вирішити ось ту, «документальну» проблему?

— Поки що ні, але ми здійснили для цього багато чого і зробили великий крок до цього. Десь місяць тому я був на співбесіді у Службі безпеки України, яку проводили офіцери департаменту контррозвідки. І я думаю, що все буде так, як воно має бути, щодо отримання дружиною українського громадянства.

Звісно, там є деякі юридичні моменти. Ставлення української держави та більшості наших людей до носіїв російських паспортів, воно під час війни є зрозумілим. Мій підхід: треба дивитися на те, що реально робить людина, а не на її паспорт. Є люди, які за російськими паспортами воюють за Україну. А безпосередньо зрозуміти, хто тут падлюка, шпигун або «засланий казачок», то для цього є спеціальні служби в цій державі. Переконаний, що для моєї родини все буде гаразд.

Кожен має стояти на обліку і готовий бути призваним до лав Збройних Сил України

— Зараз тема мобілізації чи не найбільш обговорювана в нашому суспільстві. Ви — людина медійна, постійно спілкуєтесь з нашими бійцями з передової, організовуєте їм допомогу. Але і знаєте думки цивільних з приводу приєднання до Сил оборони. Чи відбувається тут якась трансформація в усвідомленні людей щодо необхідності боронити Батьківщину?

— Зрозуміло, що під час війни солдат першої лінії — це найбільший скарб держави. Тобто бути стрільцем у першому відділенні першого взводу першої роти першого батальйону будь-якої механізованої бригади — це найскладніше, найбезпечніше. Це просто реалії. І служба в армії теж може бути дуже різною.

Але все ж таки найбільш небезпечно — це те, що називається піхотою, на чому все тримається. Хто б там що не казав, скільки б не було дронів, якщо немає українського солдата, то вони, окупанти, будуть іти далі, далі й далі. Тому тут є два аспекти, може навіть більше. Як на мене, головне — держава має бути щирою зі своїми громадянами.

Якщо Президент каже, що в нас є план перемоги, є там пункти, які адресовані до партнерів, то мають нам сказати, що для того, щоб цього досягти, які саме мають бути зусилля з боку громадян України. Бо з одного боку ми чуємо від високих посадовців, що з мобілізацією все гаразд, але є й інші думки з цього приводу. І ніхто не скасовує обов’язок. І на то вона і мобілізація.

У нас тут навіть деякі депутати з косами у Раді, вони кажуть: ми проти насильницької мобілізації. Так от хочеться цим довбаним популістам сказати, що мобілізація — це вже примус. Слово це насильницьке, воно так забарвлене.

Деякі парламентарі кажуть, що, мовляв, ми думаємо про українців, а от решта — генерали, президент, начальник генштабу — не думають. Такі речі треба просто присікати і транслювати тезу, що кожен має стояти на обліку і готовий бути призваним до лав Збройних Сил України. Я про це добре знаю і стою на обліку в ТЦК. Знаю, що і ви стоїте.

— Вас як відеоблогера відносять до категорії «лідерів громадської думки». Роман Цимбалюк був одним з перших в Україні, хто став «ютьюбером-мільйонером» за кількістю підписників. Для цього у популярної соцмережі є і спеціальна відзнака — «золота кнопка». Чи отримали ви її?

— Так, це єдине, чого мені не вистачає для повного щастя (сміється — Авт.). Точніше, двох речей: перемоги у війні та «золотої кнопки». «Золоті кнопки» зараз в Україну не відправляють. Вони на цій популярній відеоплатформі вважають, що у нас — зона військового конфлікту. І тому саме фізично «золотої кнопки» від YouTube в мене немає.

— Тобто в офісі YouTube пов’язують таку увагу до вашого каналу саме з російською агресією? А взагалі, чи фіксуєте ви якесь зменшення зацікавленості аудиторії до вашої сторінки в цьому популярному відеохостингу? Чи є якийсь особистий секрет розширення аудиторії?

— Я думаю, що справа якраз у контенті, який робить автор. І в моєму випадку щодо аудиторії, кількості переглядів, це завжди така своєрідна різнонаправленість у графіках, «вгору-вниз». Тобто аудиторія за кількістю підписників і переглядів періодично змінюється, і самому треба змінюватися. Це ж YouTube, ця платформа досить конкурентна.

Багато авторів нових з’являється. Якщо здебільшого телебачення конкурентного зараз немає, всі глядачі пішли в YouTube. І якщо є бажання якось тримати свого глядача, щоб він про тебе не забував, то треба працювати щодня. І я працюю щодня без вихідних.

А головний секрет у тому, що мені ця робота просто подобається. А конкретні сплески глядацької зацікавленості спостерігаються тоді, коли відбуваються значущі події у внутрішній політиці або в міжнародці. Але, повторюся, працювати треба щодня.

З 2022 року, від початку широкомасштабної російської агресії, можна сказати, що є спад щодо кількості переглядів. Можливо, відсотків на 20. А сам початок війни, він призвів до якогось шаленого розквіту українського сегмента в YouTube. Мені здається, правило, за яким я працюю, насправді притаманне не тільки до того, як працює ця конкретна платформа, а взагалі для життя. Колись керівник цієї організації заявив: «Я для авторів даю тільки одну пораду. Ви маєте робити те, що ви любите, і розповідати про те, у що ви вірите».

Якщо діяти за цим правилом, навіть поза межами YouTube, тоді все буде гаразд, чим би ти не займався. Якщо людина лікар, якщо людина військовий, якщо людина журналіст, це неважливо. Я живу за цим принципом і мені однаково добре дивитися в очі конкретної людини, мого глядача, будь-якій аудиторії. Бо я свою думку не змінюю в частині того, що Україна була, є і буде!


Джерело публікації: Про допомогу армії, мобілізацію, хейт від російських ботів та справи сімейні. Інтерв’ю з Романом Цимбалюком

Схоже