Уперше за шість років український інді-рок-гурт Vivienne Mort випустив новий альбом «Фата» – це рефлексія на події повномасштабної війни. Героїня на обкладинці ніби левітує і світиться, а пісні поєднані в одну історію, тому альбом хочеться слухати від початку до кінця.
«Умовно він поділений на три частини: усвідомлення й адаптація до нової реальності, прощання зі старою реальністю й розквіт почуттів, пошук себе й віри в майбутнє», – розповідає гурт.
Серед знахідок релізу – інструментальне інтро, звук ліфта, який упродовж пісні опускається до адронного колайдера в центрі ядерних досліджень (CERN), а також спів пташки, який записали в Херсонській області.
Після періоду сольних виступів Заюшкіної гурт знову зібрався повним складом. Окрім Дани, до складу ввійшли барабанник і продюсер Гліб Проців, бас-гітарист та аранжувальник Ілля Чемерис, перкусіоніст і піаніст Арсеній Яндюк. У листопаді гурт збирається в тур Україною. «Раніше я або співала в супроводі гурту, або виступала сольно, акомпануючи собі. Зараз гратиму на фортепіано разом із групою, дуже радію цьому. Я ніби фізично відчуваю себе частиною музики», – ділиться Дана.
Заступниця головної редакторки Віледжа Вікторія Кіхтенко поговорила з лідеркою гурту Vivienne Mort про пісні, які написані від імені країни чи міста, дитячість і дорослість і про те, як знаходити вихід, коли здається, що його немає.
– Шість років не випускати альбом – це доволі довго. Як відчули, що він дозрів?
– Ми виходимо тоді, коли є що сказати. Після повномасштабного вторгнення відчули, що хочемо сильніше підтримувати свою спільноту, а музика – це те, що ми можемо робити найкраще, тож знову зібралися з групою. Ці пісні створені емпіричним шляхом і записані за період 2022–2024 років: у тому порядку, як вони розміщені на альбомі, розвивалися й події зі мною. Це було переродження, усвідомлення своєї ролі, як і взагалі ролі людей моєї професії в цей час.
Крім того, зі мною відбулося сильне усвідомлення власної приналежності до української культури. Раніше я вважала, що можу збагатити скарбничку українських пісень, а зараз відчула, що за це прямо потрібно боротися. Щоби було більше вдумливої творчості, яка хоче говорити зі слухачем, а не використовувати його.
Для цього потрібно багато активно працювати. Як каже Гліб: «Поки ти лежиш у депресії, хтось пише пісні». Можна підставити будь-яке ім’я, яке, як ви вважаєте, паразитує на народному горі. Кажу це не для обговорення когось у поганому світлі, а лиш для окреслення позиції. Розуміння, що хтось, хто поставив собі більш корисливі цілі й працює більше, стимулює до праці.
– Ви послідовно залишаєтеся вірною собі. Це не моя думка, знайшла її в одному з коментарів під вашим інтерв’ю. Що означала би зрада себе?
– Робити щось протилежне своїй життєвій філософії. Наприклад, участь у проєкті, який має принести якусь вигоду, але тобі від цієї участі соромно. Або запис безпідставного фіту. Наша позиція така: дует має з’являтися тоді, коли в людей є якісь передумови, щось спільне, з чого народилася музика. Не для обміну аудиторіями. Слухачі надто цінні, щоб мінятися ними ось так. Також не думаю, що пісні, які ми створили так, зможуть надовго залишитися в історії, а писати на один день мені не хочеться. Це і була би зрада себе.
Щодо популяризації й просування. Коли гурт лише з’явився, ми довго обдумували кожне запрошення, іноді вагалися: чи не погодитися нам. Пам’ятаю, як у результаті таких роздумів опинилася на «консультації»-кастингу шоу «Зірки під гіпнозом». Я зайшла до кімнати, спеціаліст пробував мене загіпнозувати, і як емпат я навіть думала, чи не підіграти, але все ж не змогла. Він трохи образився, здається, і сказав, що я належу до тих, на кого не діє гіпноз. [пауза] Це можна назвати витратою часу, але з іншого боку, з кожним таким випадком ми як гурт викристалізовували те, чого насправді хочемо, свою позицію. І в результаті побачили, хто ми. Умовно, я дізналася, що не хочу, щоб мене гіпнозували.
– Так, ви казали, що ваша творчість – про постійний пошук. Тобто гурт Vivienne Mort 2007 року й зараз – це ніби два різні гурти. Мені чомусь подобається недоказова думка, що ми оновлюємося що сім років.
– Думаєте, Аміль у фільмі мав рацію, коли казав про «совсєм другую лічность»? [сміється]
Загалом щось змінюється просто тому, що ми набуваємо досвіду. З таким досвідом, як в українців, не можна лишитися тими самими людьми. Маленький приклад: сьогодні писати російською публічно для мене дикість, ще декілька років тому це не було очевидно. Змінюються цінності, ти формуєшся, розумієш суть. Перші роки існування гурту я не усвідомлювала, для чого мені це. Просто хотілося до людей, співати їм пісні. Хотілося любові, уваги, щоб мене хтось чув.
А що більше я знайомилася зі слухачами, то більше починала відчувати відповідальність. Я хотіла приносити людям користь. І це часто витягало мене з важких моментів: варто мені лише подумати про своїх слухачів, я одразу беруся за себе, рахую до трьох і перемагаю – встаю щось робити. У мене перед ними борг любові. Почула про це поняття в Ігоря Козловського й ним пояснила собі наші зі слухачами стосунки.
Ми розповідали історію Ігоря Козловського про 700 днів у донецьких підвалах, а також запитували його про способи покращити свою стійкість
– У подкасті «СучУкрМуз» ви згадували, що одним із тригерів для появи пісні «Усі в мені» стала загибель журналіста й військового Олександра Махова – ви не були з ним знайомі особисто, але стежили в соціальних мережах. Інші пісні альбому з’являлися так само: це історії тих людей, які так чи інакше вас оточують?
– «Усі в мені» – пісня, яка описує все, що відчуває свідомий цивільний громадянин до тих, хто зараз на фронті, до військової аристократії, відважних людей із загостреним почуттям справедливості. До когось, хто утримує світ від падіння в темряву. Ми їх особисто можемо не знати, але щиро любимо. «Пропустіть мене до нього, адже я йому ніхто». Тобто це про мої почуття, але я знаю, що і в інших так.
І взагалі, у вирішальні часи в художніх творах, окрім почуттів автора, відображається настрій народу, його біль. Звісно, якщо автор від цього не закривається, бо сприймати це боляче, та я гадаю, поет чи музикант не може відмахуватися від колективного болю, бо його завдання – усе відобразити й передати в майбутнє. А ще – бо він і має можливість цей біль полікувати.
– Я також звернула увагу на пісню «Несумная». Вона ніби починається своєрідним бунтом-запереченням «я не сумна», «мовчазна», «завию, як я вмію». До речі, у коментарях вас теж звинувачували в завиванні. [усміхається]
– Серйозне звинувачення. Це факт, зараз я трохи спускаюся в нижній регістр, раніше полюбляла співати ультразвуком, лише дельфіни могли чути на тих частотах. [сміється] До речі, маю припущення, що чим більше кричиш, то далі перебуваєш від слухача. Що ближче, то менша потреба кричати.
– Я тут більше про те, що частково ви стали заручницею образу дівчини, яка співає про нещасливе кохання. Бо здебільшого все сприймають буквально.
– Здебільшого, але не всі. Я все частіше з радістю спостерігаю, як люди заглиблюються і відрізняють, де любовні зітхання, а де щось більше. Я точно це знаю, мені про це пишуть.
А про пісню «Несумная» не скажу точно, чи писала її від своєї особи, можливо, це ототожнення себе з країною. У мене в піснях часто так буває, і не можу чітко розмежувати, де закінчуюся я і починаються інші.
Перші роки життя я мешкала біля Протасового Яру на вулиці, яка зараз має імʼя Романа Ратушного. Територію біля мого будинку зараз називають Солом’янським ландшафтним парком, та в моєму дитинстві це було місце, від якого віяло небезпекою, занедбаністю й де місцеві жителі зʼясовували стосунки силою. [рядок із пісні – «Я зростала в чорнім яру»] Мені ввижається «Твін Пікс», цей ліс, у якому живе незрозуміле зло, якась така атмосфера.
Тож «Несумная» – це молода красива країна з мріями, з теплим менталітетом, цікава, талановита й перспективна. За час свого існування вона розквітнула, стала частіше посміхатися, проте за два останні роки стала найбільш забрудненою мінами країною світу, відкинутою назад у злидні. І непомітно, але впевнено сталося рішення залишитися, щоб разом з однодумцями все збудувати знову. У фундамент покладені життя людей, вони собою заплатили за відродження нації. Тож пісня про те, що є люди, які готові присвятити тіло, душу й мозок цій країні. І про те, що наша спільнота складається не лише з живих, а й із наших пращурів і нащадків.
– І мертвих, і живих, і ненароджених?
– Так. І заради них ми не маємо права падати духом. Ми відповідальні як перед ними, так і перед собою.
– Ваш новий реліз я слухала в Deezer і помітила, що там є функція, де можна подивитися найпопулярнішу пісню альбому. Це «Іскра». Не зовсім типова для гурту, мені вона здалася піснею, під яку хочеться танцювати. Такий результат прослуховувань був для вас передбачуваний?
– Це саме в Deezer, там своя статистика, не всюди так. Але я насправді сподівалася, що людям сподобається «Іскра», а не лише «Не пробачай». Для мене це головна пісня альбому. Тут, як-то кажуть, у Deezer голосування журі й глядачів збіглося. [усміхається]
Узагалі іскра – це муза. Це прикро визнавати, але ворожа ракета стала для нас іскрою у ватрі відродження нації. Нас «розчиняли» і продовжують, але щоразу на межі зникнення, збагнувши, що можемо втратити себе, ми активізуємося. І зараз ми маємо згуртуватися, викорінити із себе нице почуття меншовартості, побороти бідність інтелектуальної традиції й триматися за свої духовні цінності. Це пісня про захист своїми долонями гордої свічечки літери «Ї». Ця свічечка однаково в небезпеці, і мені дуже страшно, що нам знову зітруть пам’ять, як у фільмі Man in Black. Бо ж попереднім поколінням її стерли, і вони забули таємницю власної унікальної, містичної й незламної душі. А розплющила очі лише ця ракета, ця іскра. І те не всім.
– На одному з інтерв’ю ви також казали, що спершу альбом міг називатися «Бекап», як одна з його пісень зараз. Що вклали у свій бекап?
– «Бекап» – пісня в центральній частині альбому. Пісня-переоцінка цінностей – рідної землі, рідного міста.Це виявлення моєї волі жити на цій землі й боротися за все, що мені дороге. Я не хочу, щоби прийшов хтось інший і цим користувався, просто на фізичному рівні. Тож цю пісню я більше відчуваю як пісню про місто, ніж про людину. «Я тебе не віддам». Спогад щодо цієї пісні в моїй пам’яті такий: я йду пішки додому, багатоповерхівка, і я розглядаю, хто яким освітленням користується за відсутності електроенергії. У когось свічка, у когось – ліхтарик на батарейках. У темряві спалахували ці маленькі вогники й сподівалися на краще.
Також під цю пісню переді мною виринають улюблені місця Києва – старі квартири, де я жила, або місця, де роблю пробіжку. Київ рано-вранці чи вночі, всі його грані. Відчуваю, наскільки це рідне для мене місто.
– Як редакторка міського медіа не можу не запитати, які у вас улюблені місця в Києві.
– Радше в мене є улюблені вулиці. Наприклад, Ярославів Вал – коли мені було чотири роки, мене відвели туди в школу мистецтв для дітей. Спершу віддали на скрипку, але вона не видала одразу «24 каприси» Паганіні, а просто кричала й плакала – мучила мене, а я її. І це дуже впливало на нервову систему, у мене такі великі сльози викочувалися з очей. Тоді мене пересадили за фортепіано, і відтоді в моєму житті посвітлішало. Загалом у школі мистецтв намагалися розвивати дітей з усіх боків: ми й малювали, й танці вчили. Але головне, що я там здобула – це приємність займатися музикою. Можна сказати, звідти почалося моє музичне життя.
Також люблю Поділ, наше сакральне місце, де відбувалося абсолютно все: ділові зустрічі в «Пузатій хаті», знакові знайомства, прийом людей до гурту, розгляд написаних пісень. Це ще одне музичне місце – база на Межигірській, 21, де почалися мої репетиції з групою. А скільки пригод із нами відбулося, поки ми сиділи під Сагайдачним! [пам’ятник Петру Сагайдачному на Контрактовій площі]
Ми збирали навколо себе різноманітну дуже публіку, власне, всіх, хто проходив повз нас і не знав, куди йде. Це якийсь архетип, така публіка ніколи не вичерпується й досі ходить Контрактовою у своїй первісній формі.
Ще люблю скверик навколо театру Франка – відчувається його театральна аура. Узагалі люблю місця, де селилися художники, композитори, актори, оперні співаки. Раніше не задумувалася, чому, а потім зрозуміла: це доказ того, що ми були і є. Коли перебуваєш на цих вулицях, розглядаєш таблички з іменами й портретами, то відчуваєш тяглість поколінь.
Тому мені подобається весь історичний Київ. І я вважаю, що мій обов’язок – боротися за історичні пам’ятки, на які зазіхають забудовники. Наприклад, Літературний сквер, у якому стоїть фонтан Термена з 1900 року, і цей фонтан може невдовзі підпирати чийсь під’їзд. Якщо станеться так, що туди прийдуть щось зносити й рубати дерева, я піду поставлю там намет і буду так привертати увагу до свавілля. Потрібно брати себе в руки й відстоювати місто. Навіть 10 мітингувальників під КМДА дають результат. Навіть доки одній людині не байдуже – це діє. Але, звісно, дієвіше, коли їх більше. Я собі кажу, що ніякі депресії не виправдовують байдужість до таких ситуацій.
– Ви неодноразово казали, що належите до того відсотка людей, у яких депресія від народження.
– Ну, так мені сказали фахівці. Якщо це думка не одного фахівця, може, це так. Та я не вважаю себе депресивною в дитинстві. Але була страшенно чутливою, брала все близько до серця. Я і зараз, як вийду на вулицю й забуду навушники, починаю всіх жаліти. У того мужчини такі якісь сумні чобітки, такої зворушливої форми, як живі, а він про це не знає й тьопає, а тій жінці складно йти через вагу, вона прямо насилу йде, ще не прийшла на роботу, а вже трудиться. У всіх червоні носи й замерзають руки, спини зверху з холкою – мені аж хочеться їх пом’яти. Мене мама своїм прикладом навчила всіх жаліти.
Іноді жалість витягувала з мене сили. Пізніше я навчилася її сублімувати в корисні дії. Не просто плакати, що життя несправедливе, і скільки в ньому нещасних людей, а намагатися робити якісь кроки для покращення цього життя й вірити в те, що мої маленькі дії додаються до спільної справи й усе ж ми тягнемо світ у бік добра. До речі, підсвідомо співчуття до інших, мені здається, допомагає не жаліти себе й жити так: «Cпасибі всім за все».
– Як людина з таким бекграундом, як ви вважаєте, психотерапевтичний підхід суперечить творчому? Творчість – це завжди про виписування травми чи ні?
– Це запитання, на яке я шукаю відповідь. На своєму прикладі бачу, що вживання антидепресантів ніяк не вплинуло на те, що я звикла реагувати на всі події в житті піснями. Це настільки сильна звичка, що підняття рівня серотоніну цьому не завадить.
Але, безумовно, коли людині погано, у творчості вона може полегшити свій стан – висловитися, виплакатися. Чи стає легше мені? Напевно, якщо я напишу пісню й плачу, і в якийсь момент припиняю без довготривалої істерики – то так, є і пісня, і сльози виплакані.
Чи може зовсім здорова людина творити? Чому ні. Думаю, що може змінитися характер творчості. Є ж творці, про яких відгукувалися, як про людей веселої вдачі, і музику вони писали космічно світлу. Як-от Моцарт. Добре починати день із такої музики.
– Ви колись казали, що за перші сім років життя ми губимо найбільше своєї найкращих якостей, але музика вміє їх повертати. Як зняти із себе ці нашарування дорослості, повернути свіжість цих дитячих відчуттів?
– Я не маю тут порад, бо не відчуваю, що подорослішала й втратила здатність щось відчувати чи дивуватися. Але якби таке сталося, я б шукала щось нове – пішла би вчитися, знайомитися з новими людьми. Не факт, що справді би це зробила, але так би хотіла.
Думаю, можна розворушити мозок, зробити йому незручно, щоб він формував нові нейронні зв’язки. Не просто прокинувся у звичний час – випив кави – пішов на роботу – погортав TikTok – подивився серіал – заснув. А умовно, зробити це у зворотній послідовності.
Розумію, що навіть мистецтво вже може не торкати. Мені було років 12, коли я вперше почула Muse й подумала: хто це співає? Чи то жінка, чи то чоловік, чи то такий красивий звір? Фенікс! Звісно, почути так вдруге вже не вийде, тож шукати щось нове – це про довгий шлях. Люди шукають і на Евересті, і на дні моря з акулами, і за допомогою різних речовин.
Багато хто змирився й навіть не знає, що в нього депресія, мовляв, можна дожити й так. Я за те, щоб ворушитися й не кидати себе в стані, коли жити стає нецікаво й відпадає будь-яка мотивація, коли не хочеться навіть чистити зуби та мити голову. Це вже крайні стадії, сигнал, що справді треба рятуватися, а краще – звернутися до спеціаліста.
Ми говоримо про те, як зняти із себе ці шари, але насправді більшості з нас треба хоча би повернути себе до життя, щоби знову згадати, що вони любили й що хотіли. Що ми хотіли встигнути, поки смерть не постукає у двері? Треба вести діалог із собою, бо ніхто, крім нас самих, не знає, як нам буде краще. Навіть люди, які дуже хочуть допомогти, не знають, бо ніколи не бували всередині нас.
– Творчість – це про вразливість. Треба дозволяти собі бути вразливою. Умовно, ви пишете пісню наодинці вдома, а потім виходите з нею на велику аудиторію. Певно, переживаєте, чи зрезонує людям. Наскільки важко бути вразливою?
– Я вразлива, дуже, і з цим нічого не зробиш. Неважко, бо це частина мене. Скоріше важко сказати собі – давай, розлюднись, і не реагуй на те, що тебе оточує. І вдома, і на сцені лишається одна й та сама людина. Це мій принцип – залишатися однією й тією самою людиною, у якої немає подвійного життя. Мотивація лише в тім, щоби знайти співрозмовників, із якими цікаво поговорити, стати з ними спільнотою й мати свою республіку, де всі одне одного намагаються зрозуміти.
– Ви також казали, що виконавцю недостатньо бути просто цікавою людиною, треба бути опорою для своїх слухачів. Що для вас значить бути опорою?
– Думаю, будь-який чесний артист, музикант певною мірою стає опорою слухачам, що б із ним у житті не відбувалося. Навіть якщо він вирішив це життя закінчити й застрелитися, однаково він залишається добрим другом своїм слухачам ще на довгі роки.
Для мене бути опорою – це бути дорослим для людей, які тобі довірилися. Щоби бути дорослим, потрібно нарощувати себе як особистість. Знати, що ти впораєшся й зможеш. Наприклад, підставити плече, коли до тебе звертається хтось, хто почувається слабко. На практиці бути опорою для мене означає, наприклад, відповідати особисто на повідомлення слухачів і сприймати кожне звернення серйозно.
– Які ваші слухачі, як би ви їх описали?
– Це люди, які постійно шукають чогось більшого, ніж поверхове сприйняття. Їм цікаві тонкощі, відтінки, напівтони й нюанси, вони їх бачать. Вони вимагають від спілкування глибини й хочуть, щоби з ними спілкувалися чесно. Звучить загально, але вони цікаві. Хто випадково потрапляє на концерт, завжди каже: «У вас такі цікаві слухачі». Ці люди хочуть відкриватися, і я це бачу на концертах – дорослі знову виглядають як діти. У них дуже довірливі, одухотворені вирази облич, що ти не розумієш, вони зараз заплачуть чи засміються. Я на них дивлюся, і вони мене окрилюють.
– На ваших виступах і справді така атмосфера, навіть якщо це не повноцінний концерт, а всього кілька пісень. Ви виступаєте перед різними аудиторіями – від відвідувачів «Файного міста» чи українців за кордоном і до військових. Як себе налаштовуєте перед виступом, про що думаєте?
– Буденне життя дуже відрізняється від тієї сакральної миті, коли будеш говорити зі сцени. Певні слова можна сказати лише один раз і лише в певний момент. І тебе почують, і хтось тобі повірить, і запам’ятає. Тому перед виступом я думаю про те, що хотіла би сказати.
Завжди страшно, що після концерту лишаться самі емоції, адже вони швидко випаровуються. Тому хочеться дати людям щось таке, що вони потім зможуть обдумати, повернутися до цього, коли буде самотньо. Мені декілька раз згадували концертний момент, коли я сказала, що вихід є: запропонувала згадувати театр, де по периметру зазвичай пишуть «вихід» зеленим, і так кілька разів. Люди кажуть, що вони взяли для себе цей образ виходу, який світиться зеленим. Вихід є, але, може, ти стоїш до нього спиною і тобі треба трошки повернутися?
Для артиста важливо не відображатися в людях, як у дзеркалах. Краще просто усвідомлювати, що його чують більше, ніж інших. Артисту довіряють, і він може віддячити людям за їхню любов, чимось їм допомогти, повпливати на їхнє життя. І що більше буде таких артистів, то краще.
Джерело: Vivienne Mort повернулися з альбомом. Розмова про експерименти, депресію й улюблені місця Києва
