Якщо на початку я боялася гуляти з двома найменшими сама, то зараз стало набагато легше. Я знаю, що я для них – значущий дорослий, вони мене бачать і чують, і мають привʼязаність до мене.
Звісно, у нас бувають і важкі моменти. Є ночі, коли треба вставати до дітей, бо ті плачуть, або ж вони прокидаються набагато раніше запланованого, плюс нічні тривоги, переходи в коридор – а роботу ж ніхто не скасовував. Але це те, що проходять усі батьки, незалежно від того, як їхні діти були народжені.
Коли ви маєте зробити вибір, який змінить життя, було б добре заручитися підтримкою принаймні однієї людини, яка, навіть до кінця нічого не розуміючи, скаже – давай фігач. Я точно знаю, що не всиновлювала би трьох пацанів різного віку з кимось іншим – тільки з Юрком. У перші тижні я просто плакала й казала йому, як добре, що він поруч, бо ми все ділили на двох.
Узагалі ми маємо взяти на себе відповідальність за те, у якій країні хочемо жити завтра. Я знаю, що мої діти й те, як ми їх виховуємо, ставлення до моєї роботи, волонтерство – це частинки, які рано чи пізно вплинуть на те, чи житиму я в офігезній Україні за 10 років. Так, це егоїстичне бажання – і воно розпочинається з вибору та відповідальності за нього.
Джерело: «Не ридать, а здобувать»: чому люди обирають боротися за Україну
