Мало хто сьогодні йде на війну за власним бажанням, керуючись патріотичними гаслами. Основу поповнення ЗСУ складають примусово мобілізовані. Водночас найбільш мотивовані – ті, хто воює тривалий час. Це при тому, що причин для демотивації у них ще більше, ніж у примусово мобілізованих…
«Наступні тези є суто моїми суб’єктивними думками та спостереженнями, які не претендують на абсолютність», — пише на своєму каналі у Telegram воєнний історик та аналітик, офіцер 12-ї бригади «Азов» Національної гвардії України Роман Пономаренко. Нагадаємо, що раніше він написав про те, що змушує йти вперед російського солдата.
Роман Пономаренко
Кандидат історичних наук за спеціальністю історія науки й техніки. втор 19 книг та понад 70 статей.
Громадсько-політичний діяч та офіцер бригади «Азов» НГУ.
Сфери наукових інтересів та захоплень: війни другої половини ХІХ століття, друга світова війна та українські формації в лавах німецьких збройних сил, локальні війни та конфлікти другої половини XX століття, війна США з тероризмом у 2001-2009 роках, історія залізниць.
Мало хто сьогодні йде на війну за власним бажанням, керуючись патріотичними гаслами. Тому основу нинішнього поповнення ЗСУ складають примусово мобілізовані. Проблеми з мотивацією у них починаються відразу після потрапляння до війська. Далі все поглиблюється поверховим КМБ (Курсом Молодого Бійця – тобто початковою підготовкою). А потім вони потрапляють поповненням в бойову роту, де бачать некомплект особового складу, втому своїх командирів та нових товаришів по зброї, більшість з яких такі ж примусово мобілізовані за кілька місяців до них, невисоку дисципліну та моральний дух з-за втрат, важку працю та бої.
На відміну від армії РФ, в ЗСУ неможливо встановити жорстку дисципліну. Нинішня система, де всі служби максимально бюрократизовані, цьому не сприяє. Саме звідси випливають такі ганебні явища як втеча з позицій, відмова від виконання бойових завдань та дезертирство. Суворо покарати солдата за це в нинішніх умовах майже нереально.
Щоб притягнути до відповідальності військовослужбовця, який відмовляється від виконання наказу в бойовій обстановці, потрібно від пів року до року часу та ціла гора паперів. Інші поширені злочини – це дезертирство та СЗЧ (самовільне залишення частини). Те, що в воюючій країні в суспільстві багато хто сприймає ці явища позитивно, свідчить про глибоку кризу влади та світогляду. На законодавчому рівні їх взагалі декриміналізували (мова йде про перший випадок, але цього вже досить).
Тому в ЗСУ неможливо застосувати якийсь аналог російської тактики просочування – день за днем посилати вперед малі групи вояків, в сподіванні, що вони закріпляться в ворожому тилу і створять там проблеми. Російських солдатів це спонукає робити страх швидкого і неминучого покарання. Проте в Україні солдат просто відмовиться виконувати такий наказ, бо знає, що офіційно його покарати за це складно.
Як наслідок, у масі своїй примусово мобілізовані не мають жодної мотивації воювати. Більшість змиряється зі своєю долею, і механічно, безініціативно виконує накази. Поки немає загрози їхньому життю, вони здатні виконувати роботу в тилу та навіть на спокійних ділянках фронту. Проте штурмувати чи стійко стояти в обороні вони не будуть. Саме з-за цього трапляються випадки, коли на початку ворожого штурму роти кидають позиції та «відтягуються», підставляючи суміжні підрозділи. Або інша жахлива практика: «ми перші по ворогу не стріляємо, тільки у відповідь».
Щоб зробити гідних солдатів з таких людей (прецеденти є, і не один, але це крапля в морі на загальному фоні), потрібно чимало часу та ресурсів, яких у нас наразі немає. Як нема і бажання у командування вирішувати ці проблеми.
Проте мотивовані військові в нашій армії є, і їх чимало.
Найбільш мотивовані українські солдати зараз – це ті, хто воює вже тривалий час. Це при тому, що причин для демотивації у них ще більше, ніж у примусово мобілізованих.
Вони втомлені, і морально, і фізично. Багато хто з них мають поранення і контузії. Більшість із них розуміє, що ніякої демобілізації після завершення трьох років служби не буде (дехто ще плекає такі надії, тим гірше буде розчарування по факту). У більшості довоєнне цивільне життя закінчилося безповоротно, і вони не мають уяви, як будуть його відбудовувати по поверненню з війни.
Стрічка новин деморалізує сама по собі, а армійське грошове забезпечення, з усіма доплатами, часто не дозволяє повністю закрити нагальні щомісячні потреби. І мало хто плекає ілюзії, що українське суспільство, яке толерує ухилянтів та дезертирів, після війни буде дивитися на ветеранів із вдячністю.
Попри все це, вони воюють. Якщо відкинути пафос, який так люблять журналісти, то мотивація цих людей ґрунтується на особистому характері, совісті, почутті обов’язку та відповідальності. До цього ще додаються традиції та честь підрозділу, як от у нас в «Азові» та в деяких інших бригадах.
Все це в комплексі й формує той внутрішній стрижень, який не дає опускати руки. Люди, які зосереджені на тому, щоб максимально ефективно робити «смерть ворогам». Зазвичай не звертаючи увагу на той треш, що коїться навколо – чи то втеча з позицій суміжників, чи то чергова порція суспільно-політичних новин з «великої України». Вони живуть у своїй реальності, в якій все чітко і просто – життєві цінності, вороги та друзі, і мета – убивати солдатів противника, щоб наблизити перемогу.
Мабуть, саме з таких формуються ідеальні військові механізми сучасності, що здатні місяцями 247 перебувати в складних умовах, і при цьому щоразу показувати видатний результат. І це саме їх головна заслуга, що фронти ще тримаються в нинішніх умовах, коли по всім прикидкам вже мали б впасти.
Погана новина – це дуже обмежений ресурс. Поки цих людей ще вистачає. Що буде, коли їхня кількість внаслідок втрат скоротитися до мінімуму неважко уявити.
Джерело публікації: Мотивований український військовий — хто він?
