Сіра днина починалась у Києві, як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор і брудні допотопні потяги, які з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.
До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих до ранкового штурму київського метро.
Їхати мені було одну станцію – від Лук’янівської до Золотих Воріт, далі потрібно пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, біля дверей. Після того, як стулки заледве не прищемили носа, мене так притисли до дверей, що мій сніданок ледь не випорснув крізь вуха. Довелося докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят якраз у тому місці, де вони сходяться між собою.
Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, на стелі, на дверцятах. З усіх боків мені пропонували реферати, курсові, дипломні, ремонт комп’ютерів і комплектовання, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по брудних клаптиках паперу, коли зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:
Коли ти забув свою мрію?
Спочатку я не повірив очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, але однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за маячня? Я струснув головою, щоб витрусити залишки сну, і вирячив очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво приклеєний до дверцят вагона.
Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на вебсайт, де вчать заробляти мільйон за 40 хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати красунь самим лише поглядом. Та нічого з цього не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?»
Щось у мені заворушилось. Якісь давно закляклі та заіржавілі коліщатка зчепились і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних, як свинцеве вранішнє небо, людей покірних і похнюплених, із виразами зневіри на обличчях, із бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск в очах; людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились у запиленому офісі, після чого, такі ж пониклі, верталися додому, щоб напхати черево дешевою їжею і забутись у мертвотному сні без сновидінь.
А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, із невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у це чортове метро! Я задихався, хоча причиною тому була не духота вагона. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі липкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови та щосили душили.
Це було вперше, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, однак намарно. Я вискочив з метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись прямо у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспішали у своїх справах заклопотані кияни, а я тупився у небесну твердь і силкувався згадати, про що мріяв колись, хоча зовсім нічого не міг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настільки безглуздим і несусвітнім, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожньою, порожнім було моє життя, і я, хай як це банально звучить, через те злився.
Я шукав відповіді серед хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким самим байдужим, як увесь світ довкола. Стояв отак і дивився вгору, поки не заболіла шия. А потім почався сніг…
На роботі весь день почувався так, ніби одним махом видудлив п’ять чашок кави: у горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом споглядав крізь вікно свого офісу сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, машини, що мчали проспектом Перемоги, накручуючи багнюку на колеса… Намагався згребти до купи недобитки юнацьких мрій, які лишились після моєї першої війни зі світом. Війни, в якій я зазнав поразки.
Десь за кулісами свідомості, глибоко в комірках мозку міцно засіло та гупало в такт ударам серця оте ядуче «Коли ти забув свою мрію?»…
– Ти, бува, не закохався? – озвався хтось зі співробітників, вивівши мене із задуми.
Я довго обмірковував відповідь, а потому відказав, навіть не зиркнувши у його бік:
– Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.
Збитий з пантелику моєю відповіддю, він більше не зачіпав мене.
Увечері я прийшов додому, сповнений безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти обмежень та умовностей мого життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, в якому животів, не заспокоїтись доти, доки від нього не зостанеться ані сліду, ані згадки. Чого б це мені не вартувало! А потім почати все з нуля.
І я таки зруйнував його. Вщент.
Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, однак їй не місце у цій книзі. Єдине, що я хочу, щоб ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитись на це – і ви приречені.
Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.
Джерело: Коли ти забув свою мрію? Уривок із книги Макса Кідрука «Зорі над островом Пасхи»
