Ільхам Алієв і Нікол Пашинян на саміті БРІКС, 2024 рік
Друга Карабаська війна 2020 року запустила процес справді фундаментальних змін на Південному Кавказі. Кампанія Азербайджану з повернення суверенних територій порушила статус-кво в регіоні, що довго тримався на військовому, економічному та культурному впливі Росії. Вірменія зазнала стратегічної поразки, втративши фактичний контроль над територією Нагірного Карабаху.
А втім, на той момент контроль над ситуацією на південь від Кавказу ще не вислизнув з рук Москви. Поразку Вірменії, хай та і є учасницею ОДКБ, не сприймали в Кремлі як поразку самої Росії. Миротворчий контингент армії РФ і роль арбітра в делімітації кордонів дозволяли зберігати присутність у регіональних процесах.
Стабілізаційну роль Росії сприймали нейтрально і у Вірменії,і в Азербайджані, який ще не окреслив остаточно стратегічної автономії.
Проте ряд нещодавніх подій підштовхнув потенційний вихід Вірменії та Азербайджану із зони російського впливу. Спершу авіакатастрофа рейсу Azerbaijan Airlines, спричинена діями російської ППО, згодом жорстоке затримання представників азербайджанської діаспори в Єкатеринбурзі. На обидві події уряд Азербайджану відреагував різко, натомість отримав маніпулятивні відповіді з Кремля.
Ільхам Алієв, президент Азербайджану
Тим часом Вірменія переживає внутрішньополітичну кризу. Дисбаланс між очікуваннями вірменського суспільства й міжнародно-політичною реальністю ставить уряд у надзвичайно хитке становище. Дров у багаття підкладає Вірменська апостольська церква, яка стала своєрідним обличчям консервативної опозиції в країні. Вона міцно стоїть на позиції лояльності до Росії, що додає сумнівів уряду Пашиняна — а чи є Москва справжнім стратегічним партнером Єревана?
Минулотижневі перемовини між Вірменією і Азербайджаном в Абу-Дабі стали індикатором втоми обох держав від втручання РФ. Уперше вони пройшли без будь-якого посередництва — безпосередньо між лідерами держав.
Як же ці фактори вплинули на дистанціювання уже колишніх стратегічних партнерів Москви?
Прем’єр-міністр на роздоріжжі і гріховний патріарх
Поразка Єревана у Другій Карабаській війні — досі незагоєна рана на тілі вірменського суспільства. Уряд Нікола Пашиняна, якому довелося вести країну в цей період, опинився під безпрецедентним тиском опозиції, яка була рада роз’ятрити ту рану, водночас не пропонуючи розв’язання післявоєнних проблем.
Нікол Пашинян і патріарх Гарегін II
Вірменська апостольська церква швидко стала вагомим політичним гравцем. Католикос Гарегін II неодноразово публічно закликав прем’єра піти у відставку, а його промови ставали елементом мобілізації противників влади. 18 вересня 2024 року уряд Вірменії заявив про зрив спроби перевороту, організованої, як стверджують, за участю російського батальйону «Арбат», що складається з етнічних вірмен. Саме цей батальйон раніше благословляв на участь у війні проти України архієпископ Езрас — рідний брат Гарегіна ІІ.
Упродовж 2024 року церква стала активною учасницею протестного руху у Вірменії, а навесні 2025 року католикос Гарегін ІІ виступив із серією заяв, у яких закликав до повернення біженців у Карабах, критикував зближення Єревана з Туреччиною і звинувачував уряд у «зраді національних інтересів».
Пашинян вирішив відповідати різко. У травні 2024 року він порівняв сучасну роль церкви із Середньовіччям, коли вірменське духовенство отримувало благословення у Візантії, проводячи цим приховану паралель з Росією. У травні-червні цього року конфлікт загострився. Відбувся своєрідний обмін випадами: від звинувачень у порушенні обітниці безшлюбності католикосом до висловлення сумнівів у релігійній приналежності прем’єр-міністра.
Архієпископ Вірменської апостольської церкви Баграт Галстанян (у центрі), предстоятель Тавушської єпархії на мітингу проти прем’єр-міністра Пашиняна, Єреван, червень 2024 р.
Весь цей політичний конфлікт з його часом безглуздими обвинуваченнями міг би здатися абсурдним забиванням ефірного простору, якщо тільки забути неймовірний авторитет церкви, якій, за даними опитувань, вірмени довіряють більше, ніж уряду. Такий суспільний вплив створює ризики зриву переговорного процесу з Азербайджаном, що залишить Вірменію у політичному лімбі, змушуючи знову покладатися на протекторат Кремля.
Організоване злочинне угруповання розбрату
Наприкінці червня 2025 року російські силовики провели серію гучних обшуків та арештів у Єкатеринбурзі, спрямованих проти азербайджанської діаспори. Причина, за офіційною версією Москви — розслідування вбивств у 2001, 2010 і 2011 роках. Під час поліцейського рейду Зіяддіна і Гусейна Сафарових убили особливо жорстоко, ще кількох громадян заарештували.
Ця операція збіглася у часі з фінальними стадіями узгодження мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією без участі Росії. Поєднання особливої жорстокості дій поліції з дивною затримкою у здійсненні правосуддя (адже як за 24 роки правоохоронні органи не дізналися про причетність цих осіб до злочинів?) лише підкріпило підозру Баку щодо політичного підтексту цього рейду. Понад те, азербайджанські медіа почали відверто звинувачувати Москву в навмисній демонстрації сили з метою з метою придушити політичну волю азербайджанського суспільства.
Затримання голови азербайджанської діаспори
Звісно, і події в Єкатеринбурзі, і збиття літака минулого року можна пояснити простіше. ППО, ймовірно, не знала, чий це літак, сприйняла його за український повітряний засіб, а поліція бажала вислужитися завдяки гучній справі. Та й самі постраждалі під час рейду, скоріше за все, мали стосунок до криміналу.
Але це вже не має значення. Обидві дії спрямовані проти громадян Азербайджану, обидві дії Росія намагалася замовчати. Спекуляції на тему того, чи навмисні вони (а мотив Росія має — завадити порушенню статус-кво на Південному Кавказі), не змінюють того факту, що постраждали громадяни Азербайджану.
Однак у контексті втрати Росією впливу на Азербайджан цікава не так її мотивація, як реакція самого Баку — а вона, на відміну від минулих років російського домінування в регіоні, достатньо симетрична. У перші дні після операції в Єкатеринбурзі азербайджанська влада продемонструвала, що не має наміру проковтнути демонстрацію сили. Уже на початку липня Баку скасувало кілька запланованих офіційних контактів з російськими представниками, а МЗС країни виступило із заявою про неприпустимість силових акцій проти азербайджанських громадян без ретельного розслідування.
Ільхам Алієв
Одночасно Служба держбезпеки Азербайджану заарештувала співробітників російських державних медіа — агенції «Спутник Азербайджан» і телеканалу RT. Хоча формально йшлося про роботу без акредитації, час їхнього затримання підказує, що ці дії стали прямою відповіддю на дії російських силовиків у Єкатеринбурзі. Ба більше, частину цих співробітників у Баку підозрювали у зборі розвідувальної інформації та участі в інформаційних кампаніях проти азербайджанського уряду.
Варто також згадати, що діяльність російських пропагандистських медіа в Азербайджані з лютого 2025 року фактично обмежена — ще тоді уряд наклав заборону на частину проєктів «Спутника». Тож липневі арешти стали радше остаточним оформленням того курсу, який Баку обрало давно: контроль інформаційного простору і демонстрація незалежності від російського порядку денного.
Безпосередній контакт
10 липня відбулася знакова подія — перша зустріч лідерів Вірменії й Азербайджану без зовнішнього посередництва. Формально, звісно, посередником виступали ОАЕ, але радше як платформа для дискусії, без прямого втручання в переговорний процес. Державні азербайджанські ЗМІ уже охрестили цю зустріч як «нову главу в історії Південного Кавказу».
Зустріч Пашиняна й Алієва в ОАЕ
Тематика переговорів була достатньо широкою: питання делімітації кордонів, Занґезурського коридору, перспективи відновлення дипломатичних відносин — усе те, до чого рада б долучитися Москва. А втім, Азербайджан і Вірменія врешті об’єдналися в публічній демонстрації новонабутого суверенітету.
Попри відсутність підписаного комюніке, Баку і Єреван досягли усного консенсусу щодо подальших кроків, зокрема, механізмів обговорення чутливих питань і синхронного звернення до ОБСЄ з проханням ліквідувати Мінську групу. Текст мирного договору, ймовірно, вже узгоджений і може бути парафований на рівні міністрів закордонних справ. Це фактично відкриває шлях до укладення повноцінного мирного договору — уперше без посередництва Москви.
Кремль, який десятиліттями монополізував роль «миротворця», мусив удовольнятися стриманими заявами про «підтримку процесу нормалізації». У той самий час багато російських оглядачів у неофіційних коментарях визнавали: сам факт переговорів без Росії сприймають у Кремлі як пряму образу.
Проте не варто очікувати від Росії ігнорування такого розвитку подій. Напередодні перемовин, згідно з даними української розвідки, стало відомо, що ЗС РФ перекидають додаткові підрозділи на базу в Гюмрі (Вірменія). Офіційними заявами ці дії не підкріплені, але в контексті змін статус-кво в регіоні крок можна розцінити як чергову демонстрацію сили.
102-га російська військова база розгорнута в Гюмрі з 1995 року.
Інтереси третіх сторін
Послаблення позицій Росії на Південному Кавказі неможливо оцінити в повній мірі без урахування інтересів інших гравців у регіоні. У той час як вакуум впливу зростає, відкривається все більше шляхів для укріплення позицій інших країн, зокрема КНР і Туреччини.
Від самого початку загострення в Карабаху було зрозуміло, що Анкара має прямий інтерес — як геополітичний, так і геоекономічний. Сполучення Туреччини з державами Центральної Азії через Занґезурський коридор і Каспій здатне підсилити її роль як транзитної держави та збільшити проєкцію сили на регіони, що раніше традиційно вважали зоною російського впливу.
Турецько-азербайджанська концепція «Один народ — дві держави», поєднана з послідовною солідарністю уряду Ердогана з урядом Алієва, демонструє прагнення Туреччини затриматися на Південному Кавказі надовго.
Витісняє Росію і її традиційний партнер Китай. Після масштабного фінансування інфраструктурних проєктів у Центральній Азії, яке вже похитнуло економічну залежність регіону від Росії, Пекін готовий розширювати зону свого впливу далі — на Кавказ. Одним з індикаторів такого бажання є недавнє призначення посла в Єревані, який, на відміну від традиційного підходу, раніше працював не в Москві, а в Центральному апараті КПК. Це символізувало, що Вірменія входить до сфери самостійного стратегічного інтересу КНР, а не лише є додатком до російської зони впливу.
Ільхам Алієв під час візиту до Китаю
Як Вірменія, так і Азербайджан, попри очікуваний страх перед борговою пасткою китайських інвестицій, неодмінно раді приходу Китаю в регіон. Така диверсифікація, на думку урядів цих держав, тільки підсилить їхні важелі в міжнародній економіці, укріпить суверенітет.
Полегшення для України
Останніми роками, а особливо впродовж російсько-української війни, українське експертне середовище та політики часто висловлюють сподівання, що вплив Росії в сусідніх регіонах зникне.
Це поки що далеко не так, ба навіть схоже на wishful thinking, але події на Кавказі додають оптимізму. Азербайджан і Вірменія вже на шляху набуття правдивого суверенітету.
Але є й інший бік монети: агресивні (хай і приховані) дії Москви демонструють, що, попри виснаження через війну з Україною, вона не готова спинятися й має внутрішні резерви. Передислокація додаткового контингенту в Гюмрі, імовірна підготовка перевороту і заворушень у Вірменії та демонстрація сили проти Азербайджану показують, що Росія все ще здатна використовувати свій традиційний інструментарій.
Що ж до фронту, то полегшення з Кавказу очікувати поки не варто. Застосування гібридних методів тиску на Азербайджан і Вірменію демонструє, що Росія не вдасться до силового розв’язання своїх проблем, доки не вичерпає всіх непрямих методів дестабілізації, які дозволяють зберігати видимість невтручання.
Висновки
Останні події в азербайджансько-російських і вірмено-російських відносинах стали кульмінацією процесу, який тривав роками. Росія більше не може вдавати із себе незамінного посередника на Південному Кавказі. Її позиції підточені війною проти України, зростанням турецького впливу й активізацією Китаю.
Для Азербайджану це епоха здобутої суб’єктності. Для Вірменії — болісний пошук нової моделі безпеки у світі, де Москва вже не гарант, а навпаки — загроза.
Джерело: Як Росія втрачає Кавказ
